Про козацькі часи на Україні
Шрифт:
Два місяці стояв Богдан Хмельницький під Білою Церквою і за той час дбав про те, щоб дати тим ватагам, що поприходили до нього, яку-небудь організацію. Він ділить їх на полки. Число полків було не визначене; у Кривоноса в полку було 20-30 тисяч чоловік, у других же полках було по одній - до двох тисяч. Поки Хмельницький займався цією організацією, польський уряд устиг зібрати деякі сили із магнатських міліцій. Із таких міліцій найчисленнішу (6000-7000) і дуже здисципліновану мав князь Ярема Вишневецький. Спочатку він не придавав ніякого значення повстанню Хмельницького, але ж, побачивши, як швидко воно розростається, він рішив помогти своїм братам-шляхтичам. Поки він дійшов із своєї резиденції Лохвиці до Дніпра, повстання розлилося вже всюди, і він побачив, що далі йти вже не можна. Тоді, не переходячи Дніпра, він став одступати на північ і через Білу Русь прийшов до Північної Волині. Тут пробував зорганізувати шляхетську оборону, але справа пішла погано: багато селян тікало від нього до козаків, і його військо не більшало, а меншало. Проти нього вислано полковника Кривоноса. Між ними склалися три сутички. Кожний раз князь Ярема одержував побіду через те, що його військо було більш здисципліноване, а
Після того, як зникла остання сила, повстання досягло величезних розмірів і розгорнулося тепер по Поділлю і Волині.
ШОСТА ГЛАВА
Розправи козаків над шляхтою, міщанами та жидами. Пилява.
– Замость. Вибір Яна Казимира польським королем. Хмельницький у Києві. Політичні напрямки на Україні. Польські посли в Переяславі.
Ми зупинилися на тім, як Хмельницький, побивши ляхів, став табором під Білою Церквою, і звідтіля він пустив славний свій універсал, який не дійшов до нас у тексті, але зміст його нам відомий. Він закликав ввесь народ до повстання, обіцяючи надати козацькі права всьому народові, коли повстання матиме успіх. Універсал мав страшенний вплив, і всюди: на Волині, на Поділлі, у Червоній Русі, ввесь народ масами кинувся до повстання. Коли Хмельницький організував полки, не держав їх в одному місці при собі, а розпускав їх на всі сторони краю. Тоді-то і починається сутужна розправа козаків із ненависною шляхтою.
Тут ми бачимо різні виходи, на які кидається шляхта: повстання захопило її несподівано, і вона не знала, що їй робити. До зорганізованої боротьби вона, звичайно, не була здатна. Дехто із неї пробує зачинитись у замках і по містах, але це не вдається з дуже простої причини: мешканці цих замків і міст - міщани, прихильні до повстання, - виходять у зносини з козаками і відчиняють їм брами. Коли козаки брали силою яке місто, вони всіх вибивали упень. Такі приклади були дуже рідкі. Звичайно ж самі мешканці допомагали їм. Наприклад, у Нестерварі (*тепер Тульчин), в маєтку князя Червертинського, шляхта боронилася, але міщани впустили козаків, і вся шляхта погибла. Другий приклад: у Барі, в маєтку Андрія Потоцького, теж усю шляхту перебито. Більшість шляхти пробує тікати таборами або поодиноко. У мемуаристів записані дуже характерні приклади такого тікання. Один такий приклад записано і в літописі Єрлича. На нього в околиці Брусилова так дуже несподівано селяни зробили напад, що він сховався у ліс, прийшов пішки до Києва, і там уже переховали його лаврські монахи. Самуїл Твардовський (*польський поет і історик) добродушно і дуже сентиментально оповідає про себе, як він утікав із Брацлавщини, де в нього була пасіка, і поніс із собою тільки свої літературні твори.
Дуже багато шляхти згинуло під той час, але ж не одним шляхтичам довелося платитися. Були й інші стани, яким до повної міри довелося поквитувати минуле. Між іншими були це і міщани б ільших міст. Коли один народ знаходиться під кормигою другого, то інтелігенція дбає звичайно про те, щоб засимілюватися з тим народом, що кермує справами. Те ж було і тоді: багатий стан міщан хотів засимілюватися з поляками, особливо купецький стан, бо він побивається за багатою публікою. Ми бачимо, що в таких містах, як Львів, Каменець, ядро мешканців складає міщанство зовсім ополячене. Навіть у Києві цілий ряд війтів, старшин, райців вживає польського письма і видає себе за поляків. Таким же чином і по малих містах пильнують привподобитись до поляків усі ті, що були на урядах. Оцим міщанам-недоляшкам, кар'єристам і довелося тепер квитувати. Через те у мемуаристів є замітки, що козаки були настільки жорстокі, що вбивали не тільки польську шляхту, а й своїх, що говорили по-польськи і ходили у кунтушах.
Нарешті, є ще один стан, який поквитував за колишнє. Це - жиди. Та жидівська колонізація, яку застає Хмельницький, була не перша, а третя по числу. Ми зустрічаємо жидів на Україні дуже рано. Люди, яких ми називаємо жидами, приходили до нашого краю трьома шляхами. У княжі часи - це були люди жидівської віри, здається, хозари, предки сучасних караїмів. Вищий клас їх прийняв жидівську віру. Самі вони племені тюркського. В пізніші часи у нас з'являється нова жидівська колонізація із двох сторін. Перша, куди більша по числу, - із Німеччини. В XIII ст., під час хрестових походів, коли католицький фанатизм дійшов до найвищого ступеня, цілі маси жидів стали тікати до Польщі. Це онімечені жиди-ашкеназі. Вони зберегли народну віру, але не задержали мови і говорять швабським діалектом.
В XIII ст. ці німецькі жиди з'явилися в Польщі, а трошки пізніше ми зустрічаємо їх і у нас, на Україні. Ми бачимо, що вони, посуваючись на схід сонця, у XV ст. згуртувалися найбільш коло двох пунктів: коло більших міст Підляхії, коло Берестя і на Волині, у Луцьку, Володимирі-Волинському та ін.
Третя група жидів прийшла до нас із півдня - через Туреччину, Румунію, Крим. З етнографічного боку вони виявляють велику різницю від німецьких жидів. Жиди побережжя Середземного моря в XI ст. прийняли іспансько-португальську мову. Розуміється, їх прийшло на Україну далеко менше, ніж онімечених жидів, а через те вони дуже швидко засимілювалися із останніми. Але ж ці жиди мали зі свого боку дуже великий вплив на німецьких жидів: вони внесли іспанську організацію, кагал, і оживили жидівські традиції.
Коли ми бачимо, що український народ б'є жидів, так треба зауважити, що не віра і національність породили в нашого народу ворожі відносини до жидів. Наш народ по своєму напрямку зовсім толерантний', він ніколи не заглядає у чужу совість. Але ж, на лихо, в жидівській традиції є такий погляд, що інші народи - вороги божі, а одні тільки жиди - народ, Богом вибраний. Це зроджувало у жидів ненависть і викликало ворожі відносини до людей іншої віри. В Європі ж вони появилися без свого грунту і в малому числі, а все ж вони покористувалися
Вернемося до загального ходу справи. Поки Хмельницький організував під Білою Церквою полки із селян і лагодився рушати далі, поляки стали дуже старанно збирати на сеймі військо, і на цей раз їм поталанило. Тепер уся шляхта почула, що це діло не державне, не політичне, а станове, і через те вся заходилася своїм коштом збирати військові потуги. Може, це перший раз шляхта за шість тижнів поставила на ноги ціле військо, число якого сучасники назначають на 60 000 чоловік, але, мабуть, там було більше. Поляки лічили у війську тільки шляхтичів, але кожен шляхтич мав обов'язок привести з собою трьох «шерегових». Ці «шерегові» платні не діставали, але годували їх і озброювали коштом шляхти. Таким робом, коли польські джерела кажуть, що війська було 10 000 - значить, було його тисяч ЗО-40: Так і тут число 60000 треба в три рази збільшити. В цьому поході виникла для поляків нова трудність. Воєнним міністром і головним керманичем армії у Польській державі був коронний гетьман або польний гетьман. Але на цей раз обидва гетьмани сиділи у полоні в татар. Таким робом, на той час у Польщі не було такого чоловіка, щоб мав право командувати армією. Через те поляки порішили призначити трьох тимчасових начальників, які звалися по-польськи «регіментарями».
Перебуваючи ще під Білою Церквою, Хмельницький довідався, що ця армія рушила проти нього, а дочувшися, кого призначили начальниками війська, він, сміючись, промовив: «Проти мене не поможе ні латина, ні перина, ні дитина». Цими словами він дуже влучно схарактеризував призначених регіментарів. Перший із них, Остророг, чоловік дуже вчений, але у військових справах він нічого не тямив. Другий, вибраний за свою знатність, Домінік Заславський, був відомий сибарит. Третім регіментарем вибрано Олександра Конецлольського, хлопця двадцяти літ, виключно через те, що батько його був гетьманом. Справа так скінчилася, як і можна було сподіватись. Вся ця армія зустрілася з Хмельницьким біля міста Пиляви, на межах нинішних Літинського і Летичівського повітів. У польській армії не було ніякого ладу. Начальників було три; крім того, була ще ціла маса магнатів, що мали голос на військовій раді. Всі до того були певні побіди, що вибралися на кампанію, як на бал: понабирали із собою усяких розкошів, увесь час бенкетували та пиячили. Як кажуть, поляки привезли із собою цілі вози ланцюгів для сподіваних бранців. Але ж тільки армія рушила, зараз же почалися суперечки та сварки між регіментарями і магнатами. Скоро обидві ворожі армії зустрілися і Хмельницький довідався про суперечки в польському таборі, він ужив дуже наївної хитрості, щоб налякати поляків, і ті хитрощі досягли повного успіху. Пустивши чутку, що він чекає запомоги від татар, він звелів полкові Кривоноса відділитися і, вивернувши кожухи, із криком «Аллах!» увійти в козацький табір. Досить було цього, щоб на поляків навести страшенну паніку. Серед сварок начальників, серед браку всякої дисципліни вся ця армія кинулася врозтіч. Князь Ярема Вишневецький після невдатної спроби здержати на місці утікачів, теж кинувся навтікача і на другий день із двома слугами прибув до Львова.
Тепер перед Хмельницьким відкрилося чисте поле для діяльності. Він пішов на захід, обложив Львів, взяв із нього здоровий викуп, щоб розплатитися з татарами, і рушив далі до границь Польщі. Але тут з'являються перші симптоми слабості Хмельницького. Ми бачимо, що він на чолі двохсоттисячної армії облягає зовсім не потрібну йому кріпость Замость, на границі з Польщею, і лишається там на декілька тижнів, нібито не маючи спромоги її узяти. Не розуміємо, що це значить. Тим часом він входить в умови із сеймом і вимагає, щоб сейм вибрав короля, якого він хоче, власне, брата Владислава IV, Яна Казимира. Проти його бажання сейм не посмів змагатися, і Яна Казимира вибрали королем. Скоро про це довідався Хмельницький, покинув Замость і вернувся до Києва. Це можна пояснити собі тільки тим, що у Хмельницького не було ніякого політичного виховання. Коли йому вдалася справа, він путався і не знав, що робити далі. Рівночасно він нав'язує дипломатичні зносини у трьох-чотирьох суперечних напрямках і ніде не доводить їх до кінця. Це показує тільки, що культура народу стояла тоді дуже низько, що народ був не готовий до політичного життя; він не розумів ще, що він може зробити своїми силами. Коли народ ішов проти поляків, то тільки інстинктивно, як проти своїх гнобителів, бо бачив, що йому дуже погано живеться під їх кормигою. Треба знати, що, щоб поставити щось доброго замість поганого, на те треба принципів, які народ мусить виставляти у своїй боротьбі. Хто стоїть на чолі повстання, мусить знати всю суму бажань свого народу. Докоряти Хмельницькому за незнання цього не можна: він підніс прапор повстання того нещасного часу, коли народ мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі.