Про козацькі часи на Україні
Шрифт:
За писарем ідуть дальше старшини, котрих найчастіше було по два разом, мабуть, через те, що у них було дуже багато праці, і один чоловік не міг її зробити.
Вищий догляд над судівництвом у цілому краю належав до двох генеральних суддів. Вони по черзі брали участь як предсідателі в розборі справ у генеральному суді, у найвищій судовій інстанції в краю, проти якої не могло бути апеляції. Генеральний суд був апеляційною інстанцією від сотенних і полкових судів. Були й такі справи, що просто входили до цієї вищої інстанції: це найбільш важні справи з магістратів, земельні справи і т. ін. І писар, і генеральні старшини мали свої рангові маєтності: писар 400 дворів, судді по 300.
Далі у склад генеральної старшини входили генеральні осавули. Функції їх не досить ясні, це мовби старші урядники осібних доручень. Осавул був ніби головним урядником, якому гетьман давав свої доручення. Осавул
Ще були два урядники, які мали право засідати в генеральній раді; це генеральний хорунжий і генеральний бунчужний. Вони мали чисто церемоніальні функції: перший, охоронець військової хоругви, носив хоругов на парадах і в походах; а другий носив бунчук, теж клейнод гетьманської влади. Ясної адміністративної або якої іншої функції вони не мали. Бунчук - клейнод, позичений у турків. Це був довгий кий, до якого прив'язувалося декілька кінських хвостів. Обидва ці уряди існували так само при особі полковника та сотника; тільки бунчуки були тут менші. Коли Мазепа задумав побільшити стан крайової шляхти, він утворив окремий стан бунчукових товаришів, котрі складали почесну сторожу гетьмана, але жодних інших функцій не мали. Це, як ми говорили вже, було повабом Мазепи - завести на Україні свою шляхту. І хорунжий, і всі бунчукові мали по 200 дворів кожний.
Під кінець, при Данилі Апостолі, прийшов іще генеральний підскарбій; про нього ми казали вже раніш.
Усі ці урядники з гетьманом на чолі і становили центральний уряд - генеральну старшину.
Територія України поділялася на провінції -полки. Число полків не завжди було однакове. За польського уряду їх було звичайно шість; часами тільки утворювався сьомий або й восьмий, але польському урядові таке збільшування полків не було бажане, і їх при першій нагоді касовано. Після Хмельницького полків стало далеко більш: в часах повстання було їх від 20-ти до 30-ти, але деякі з них знову зникали, потім складалися по інших місцях і т. д. Нарешті, після Зборівської умови, установлено н орму 20 полків, по 10 на кожному боці Дніпра.
На правому боці були такі полки: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Кальницький (іноді він зветься Вінницьким), Подільський (або Могилівський, бо столиця була в Могилеві), Брацлавський і Паволоцький. Я не лічу тих полків, що з'являлися на якийсь час і знову зникали, от як Овруцький.
В Лівобережній Україні, як передніше сказано, було теж 10 полків, а власне: Переяславський, Ніжинський, Київський, Чернігівський, Прилуцький, Миргородський2, Гадяцький, Лубенський, Полтавський і Стародубський. Останній виробився не зразу. При Хмельницькому було два Биховських полки, але вони відійшли до Польщі. Замість них за Брюховецького і установлено Стародубський полк.
Не можна дивитись на полк тільки як на військову одиницю: це перш за все була одиниця адміністративна, от як у Росії губернія. З кожного полку набирався для війни певний військовий контингент.
На чолі полку стояв полковник, і як довкола гетьмана стояла генеральна старшина, так само довкола полковника полкова старшина, трохи, правда, менша числом, але так само уладжена. Ця полкова старшина складалася з полкового обозного, писаря, судді, осавула, хорунжого. І полковник, і полкова старшина брали пенсію в натурі: кожний мав установлену рангову маєтність. Ми не можемо установити, чи полковник, головний урядник полку, був виборний, чи призначав його гетьман. Часом їх вибирають на раді, а часом призначає сам гетьман, покликаючись на те, що так заведено здавна. Здається, робилося так, як дозволяли обставини. Після Мазепи установлено інші порядки: полковників призначав уже сам центральний уряд із тих кандидатів, яких вказував гетьман. Клейноди полковницької влади схожі із гетьманськими: хоругов, бунчук і, замість булави, пірнач. Це та ж сама булава, тільки не кругла, а з металічних листків. Пірнач носив полковник завжди із собою на війні і при офіційних виходах. Крім того, у кожного полковника були ще невеликі пірначі залізні, мідні; останні він давав замість паспорта тим людям, котрим доручав яку-небудь справу.
Кожний полк у себе поділявся на менші адміністративні одиниці - на сотні. Це знов-таки зовсім не військова одиниця. Деякі сотні виставляли по декілька тисяч козаків.
Таким робом, як бачимо, вся цивільна організація краю виникала із військової організації. Для війни край був зорганізований добре, але для горожанського побуту така організація була тим гірша, що закон не усталив і не обмежував функцій урядників. Через те багато урядників надуживало своєї влади, бо й невідомо було, де мала кінчитися воля урядника і де мало виступити право горожанина.
Усе населення поділялося на окремі стани. Головним станом був козацький стан. Число козаків не було визначене і завжди мінялося. Польський уряд признавав їм спочатку тільки 6000 чоловік. При Хмельницькому це число змінилося: після Зборівської умови козацький реєстр постановили на 40 000 чоловік, а по Білоцерківській на 20 000 козацьких сімей. Але цього числа не вистачало. Щоб побільшити його, Хмельницький придумав хитрість. Мотивуючи тим, що одній сім'ї трудно виставити козака до війська, він до кожної козацької сім'ї приписав гри сім'ї підпомічників. Таким робом, число козацьких сімей доходило до 12 тисяч. Як кажуть, в деяких полках приписувано по чотири, а то й по п'ять родин підпомічників. Та мимо всіх цих заходів Хмельницького дуже багато людей лишилося поза числом, не в реєстрі. Після Переяславської умови поставлено широкі станові межі: козацький реєстр установлено на 60 000 чоловік, але московському урядові не залежало на тім так дуже, і до реєстру могли записати більш як 60 000 чоловік. Він знав тільки одно, що мусить на його поклик вийти цих 60 000, і він не повинен давати більшої платні, ніж на це число.
Для решти людей, так званих посполитих, які не попали в реєстр, Хмельницький добився від московського уряду признання їх особистої свободи.
Щодо землі, так тут уже як де трапилося. Спочатку, коли козаки вигнали із краю польську шляхту, земля лишилася вільною і дісталася під заряд гетьмана. Гетьман виділяв з неї більші або менші шматки і давав, кому хотів. У XVIII ст. стали давати вже землю з людьми, вимагаючи, щоб селяни корилися, «робили послушенство» власникам землі. Термін цей дуже неясний: це не було закріпачення. бо кожний мав право покинути землю. Послушенство виявлялося або в податках натурою, або в кількох днях роботи на тиждень. Спочатку власники земельного маєтку обходилися з посполитими дуже лагідно: податок брали зовсім малий. Далі ж, при Самойловичу, цей. податок дійшов до двох днів праці на тиждень. І так повагом через цю панщину встановлялося кріпацтво. З одного боку, бажання старшини якомога розбагатіти, а з другого - масова колонізація з правого берега на лівий прискорили цей факт.
Коли правий берег обернено на руїну, народ мусив десь подітись. Починається колонізація на лівий берег. Коли колонізація прибрала дуже великих розмірів, і землі вже не вистачало, довелося новим переселенцям селитися на чужій землі, просити собі шматка грунту в оренду. Таким робом установився стан підсусідків.
Перейдімо тепер ще до одного стану на Україні, до міщанського. Міщанами звалися мешканці полкових і сотенних міст. Вони вибирали собі репрезентантів - міських отаманів, до котрих належала судова і адміністративна влада.
Тут виключити треба декілька міст, що ними управляли не міські отамани, а магістрат. Це були міста, що ще від польського уряду отримали привілеї управлятись по так званому Магдебурзькому праву. В Лівобережній Україні таких міст було десять, влічуючи між них і Київ: Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Погар, Малин, Козелець, Остер, Новгород-Сіверський. Ці права широкої самоуправи гетьмани звичайно затверджували. Війти магдебурзьких міст брали завжди участь у виборі гетьмана. Апеляційною інстанцією проти магістратського суду був гетьманський. Російський уряд також затверджував ці права поодиноких міст і пильнував їх. Між іншим, варто звернути увагу на Ніжин. Тут були два окремі магістрати: перший звичайний, а другий дав Хмельницький грекам-колоністам.