Про козацькі часи на Україні

Антонович Володимир Боніфатійович

ДРУГА ГЛАВА

Початок Запорозької Січі. Становище вільних хліборобів за Великого Князівства Литовського. Становище козаків по Люблінській унії. Т. зв. Баторієва реформа. Зріст Запорозької Січі. Перші козацькі реакції: повстання Косинського і ворохобня Наливайка. Церковна унія (1569-1596).

Із попередньої глави ми знаємо вже, з яких причин із кінцем XV ст. козаччина з'явилася і яку роль відіграли в усьому литовські старости. Ми бачимо, що з XVI ст. козаччина швидко зростає і дає старостам спроможність не тільки обороняти край, але, гуртуючи численні потуги, переходити вже і на напади. Одним із здобутків таких нападничих рухів являється заснування в половині XVI ст. Запорозької Січі.

Коли число козаків розрослося, вони почали обороняти вже не тільки свої оселі, але й уходи, куди вони ходили на промисли. Під назвою «уходів» розуміються ті землі, що були приписані

до Канівського, Черкаського та інших староств. До Канева, наприклад, були приписані ті землі, що займали полудневу частину Київщини, до Черкас - мало не вся Полтавщина, Херсонщина, Катеринославщина. Найбільші обшири землі належали до Остра, Любеча, Києва і Черкас. Ціну цих уходів становив не грунт, а ті багатства, які там експлуатувалися, себто риба, звірі і т. ін. Вже ж уходникам було небезпечно в цих неоселих пустих землях: татарам завжди можна було їх непокоїти. Вони нападали на них, ловили, забирали в полон, відбирали поживу. З другого боку, уходники повинні були, повернувшись додому, дати десятину заробітку старостам. Через те самі старости дбали про оборону уходів. Так, один енергійний староста канівський і черкаський (в першій половині XVI ст.), князь Дмитро Вишневенький, задумав протягти козацький кордон, щоб оборонити ті землі, куди уходники ходили на промисли. Він зорганізував контингент козаків, які по черзі ходили на низ Дніпра і там вартували уходи від нападів татар. Ці козаки на зиму верталися додому, а навесні виходила знов нова вже черга. Ще за часів Дмитра Вишневецького козаки збудували собі там фортецю, але де саме вона була, тепер не можна сказати. Одні кажуть, що вона була на острові Хортиці, другі - на Томаківському острові. Одне тільки певно, що вона була на низах Дніпра. Це й був перший початок Запорожжя, яке повагом змінилося в самостійну громаду. Мабуть, якби той побут, в якому перебувало Литовське Князівство, повагом та спокійно розвивався, козаччина теж розвивалася б: виселенців прибувало би, козаччина збільшувалася б переселенцями з Московщини та інших земель, і Україна зробилася б селянською, самостійною збройною державою під авторитетом великих литовських князів. Але ж історичні відносини у Литві в другій половині XVI ст. змінилися, і козацтво одразу зайняло роль опозиції. Та велика переміна, яка вплинула на устрій козаччини, це Люблінська унія (1569).

Головна риса цієї опозиції виходила з того, що увесь устрій життя, який складався на предковічних зав'язях, нараз перервався і замінився життєвою зав'яззю польського народу. Польське право по Люблінській унії введено у всьому Великому Литовському Князівстві і в руських землях, і для всіх зробилося воно обов'язковим.

Це право найбільш відбилося на стані селян. Треба замітити, що у Великому Князівстві Литовському селян-кріпаків не було. Згадуються, правда, в історичних джерелах, та й то дуже зрідка, холопи. Чи були це бранці, чи холопство передавало свою недолю в спадщину й дітям, цього ми не відаємо, але, мабуть, не передавало, бо цілих холопських осель не було. Мало не дев'ять десятих селян при литовськім устрою були зовсім вільні. Правда, вони були більше безземельні, держали землі як орендарі. Вони мали право після контракту сісти на землю. Виживши термін, положений по контракту, вони мали право вийти на інші землі. Багато із таких селян добилося кращих обставин. Дехто, наприклад, мав право передавати свою землю нащадкам і платив тільки дань, часто навіть продуктами, як податок до скарбу. Але задля скарбу такий лад був незручний, бо платня не надходила ретельно. Через те скарб почав невеличкі ниви гуртувати і роздавати селянам за військову службу. Лишаючи інші категорії, у всякім разі більшість селян після литовського права була вільними людьми.

Коли ж заведено польське право, свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстоке. У Польщі по праву тоді вже панувало кріпацтво, і після Люблінського договору земляни скрізь по Литві і по Україні одержали право володіти селянами як кріпаками.

Перейдімо тепер до козаків, щоб побачити, як на них вплинула Люблінська унія.

Польське право не знало такого стану селян, як козаки, що мали обов'язкову військову службу, й уряд не тямив тепер, куди козаків приписати. Польське право знало тільки шляхтичів, міщан та селян-кріпаків. Права всіх цих станів були визначені. Між ними козаки являлись аномалією. До того ж старі литовські старости, що помагали організації козаччини, позбулися тепер атрибутів свого уряду: вони зійшли після унії на стан президентів кримінальних судів. Увесь розпорядок краю перейшов до рук колегіальних зборів, так званих провінціальних сеймів. Тоді стало відомо, що над козаками немає жодного начальства. Через те один із польських королів Степан Баторій приміркував середню міру, щоб як-небудь уладнати це діло. Він ужив правничої функції. За польським королем не було права видавати закони: таке право було тільки за сеймом. Тим часом треба було уладнати так, щоб дати козакам права. У короля було право наймати для себе на військову службу чужинців. Цього права

він і вжив задля козаків, хоч вони й були місцевий стан. З такого приводу він уладнав їх права, призначив козакам платню, яку вони одержували або грошима, або натурою - сукном. Цю платню давали їм дуже неправильно, аби тільки визначити їх державну позицію. Після наказу Степана Баторія козаки становили регулярні полки. Прирадили, що таких полків буде шість, по тисячі чоловік у кожному.

Чи справді ця кількість відповідала реальному числу (себто шість тисяч) у ті часи, як формувалося військо, ми не маємо з чого вносити; але можна гадати, що в дійсності їх було більше, через те що вони були з родинами, і в кожного козака, крім того, було ще двоє підпомічників.

Задля уряду над козаками Степан Баторій установив, що козаки вибиратимуть собі начальника, якого польський уряд називав старшим Запорозького війська; самі ж козаки звичайно звали цих старших гетьманами. До нас дійшли ймення таких старшин: Бадовський, Оришевський, про якого була вже згадка.

Названої Баторієвої реформи не тільки нiколи сейм не затвердив, але ніколи навіть король і не відважився подавати її до сейму. У всякім разі, вона лишилася неясною, не затвердженою сеймом, а це мусило викликати всілякі непорозуміння і пертурбації в краю. Може б, не так скоро до них дійшло, коли б реальний стан краю не викликав козаків на боротьбу.

Ми казали тільки про побут селян. Коли після Люблінської унії заводили кріпацтво, треба було установити якийсь перехідний час. Для того примірковано таку тактику. Положено десять літ на перехід зі старого права на нове. Колишні земляни зробились тепер шляхтою, дідичами, колишні селяни стали тепер кріпаками. Дідичі тямили, яку можна мати користь із селян, вони не пускали селян від себе і затрудняли їх економічно. Роблячи контракт, опріч ренти за землю, вони вставляли обов'язок платити вихід. Сума виходу з часом стала все збільшуватись. Хто із селян більше десятьох років просидів на землі, той робився кріпаком. Селяни, не спроможні платити виходу, стали втікати, і саме туди, де шляхти ще не було: на південну Україну.

Таким робом на Україні з'явився величезний гурт селян із півночі і з заходу: з Білої Русі і з північно-західної України. Наскільки прилив цей був значний, це знати із статистики. Між тим, як Степан Баторій налічив шість тисяч реєстрових козаків (коли на кожного козака було по два помічники, а на кожну сім'ю треба рахувати п'ять душ, так при Баторієві було не більш як 70-80 тисяч чоловік), а через 50 літ перепис налічує більш як півмільйона. Цей приріст народу склався не від намноження, а від еміграції - більшої, відповідно до території, ніж до Америки за всі часи еміграції туди. Факт такої еміграції зовсім зрозумілий: панів на південній Україні не було; оселюючись там, зайди мали надію стати вільними. З другого боку, вони застали там старокозацькі села. Козаки ці не відпихали від себе захожих, а приймали до своїх сотень і заступались за їх права. Тут виявився їх старий інстинкт рівноправності, хоч потім козаки і не раді були, бо їм доводилося квитувати за те.

Опріч селянського елементу, до руху причипився ще й другий - це елемент несталий, неспокійний, досить численний - елемент слуг. Звідки ж узялися вони? Перед Люблінською унією, коли пронеслася чутка, що король уступить землю тим землянам, які реально будуть володіти нею, знайшлися, особливо на Волині, великі магнати, що скористалися тим заздалегідь. Найшлися такі, що були нащадками старих удільних литовських князів, що були посередниками між великим князем і землянами. Почувши, що після унії земля дістанеться тому, хто буде реально володіти нею, вони відмовили своїм васалам і перестали роздавати свої землі на лени. Таким робом, коли Люблінську унію прийнято, вийшло, що більшість землян зосталася зовсім без землі: земля вся згрупувалася у руках небагатьох людей. Князь Костянтин Острозький, наприклад, прогнав усіх землян із своїх земель і таким робом після унії мав у своїх руках третю частину сучасної Волинської губернії.

Втративши землю, ленникам зоставалося тільки йти на службу до багатих панів. Так витворилася верства бездомної шляхти. Магнати, трохи задля пихи, а по-друге, щоб мати більше голосів на сеймі (всі шляхтичі були рівноправні і мали голос на сеймі), дуже охоче приймали їх до себе на службу, не за землю вже, а за платню. Дуже багаті пани держали при собі по тисячі й більше таких шляхтичів і через них кермували всіма справами на сеймах. Так, у князя Костянтина Острозького було завжди від трьох до чотирьох тисяч таких шляхтичів на службі.

Властиво, це був стан паразитів. Вони жили без усякого діла і складали тільки почесну варту свого магната. Коли пан хотів зменшити свої видатки, проганяв їх, і тоді вони лишалися без усяких засобів задля життя. Не диво, що в кінці XVI ст. організуються цілі ватаги розбишак із таких слуг, які жили у панів, а яких або вигнано за крадіж, або які самі повтікали, обікравши своїх панів. Коли уряд заходився спиняти їх, вони кинулися на Україну, через те що там була свобода, не було уряду. Це був здеморалізований елемент, і через те небажаний, але їх прийняли козаки, і вони прискорили вибух козацького повстання.