Про відважного Барвінка та коника Дзвоника, Чалий Богдан

Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

на обложку

Чалий Богдан

Шрифт:

Розділ дев’ятий

Три дні і три ночі лютився Осот. Найважчих думок передумав сто сот. Як бути з Барвінком? Якщо він не вмре, То прийде у царство і скарб забере. Він, кажуть, могутній, він справжній гігант, Недаром тікав будяків ад’ютант. О ні, недаремно на нім опеклись Звитяжний Захрюка і стріляний Лис. Він, кажуть, гуля на баскому коні. Не тоне в воді, не горить у вогні. ...Тремтіло все царство жуки й павуки — Усі поховалися в нори й дірки. Не дивно! Чи ж може там бути базар. Де думає думу розгніваний цар? Забули сказать ми,— при царськім дворі Служили три дами, мадами старі. Найзліша була серед них Кропива, Що мала у царстві великі права. А друга мадам —то глуха Лобода, Цареві — опора, підлеглим — біда! Між них найхитріша була Блекота. Підступна і підла, на вигляд свята. Дізнавшись, що цар вже три ночі не спав. Змарнів, почорнів, очманів, занепав, Мадам Блекота ще ні світ ні зоря Пролізла, мов шило, в покої царя. Прийшла і сказала: — мій царю ясний, Три дні і три ночі сидиш ти сумний... Нічого не п’єш і, либонь, не їси. Іще, боронь боже, і дуба даси! На кого ж покинеш ти царство своє? Скажи, що спокою тобі не дає? Скривився Осот і сказав Блекоті: — Я скрути такої не знав у житті! Могутній Барвінок гуляє в степах, Такий богатир, що подумати страх. Тепер він в хатині Ромашки живе. Задумує щось проти мене нове! Мій скарб забере і завалить мій трон... Ти кажеш — не сплю! Та який же тут сон? — Хи-хи,—

запищала мадам Блекота.— Сказав би раніше,— це справа проста. Давно мене викликать треба було б. Не лізли б від думання очі на лоб. Тут хитрість потрібна і розум тонкий... — А в мене, — цар гаркнув, — хіба не такий? — Тонкий,— відказала йому Блекота.— Звичайно, тонкий, але тонкість не та! У тебе — тонкий наче шерсть у Тхора, А треба такого, як ніс в комара! Забудь же, о царю про горе й біду,— Я нишком Барвінка зі світу зведу. Осот аж підскочив: — Ну, добре, стара! Бажаю ні пуху тобі ні пера!

***

Барвінок живе у Ромащиній хатці, В світлій, веселій, окремій кімнатці. Він порядкує в саду й на городі. Доки не скаже дівчинка: «Годі».

Тож від життя трудового такого М’язи залізними стали у нього. Як замовкає увечері пташка. Книги несе на веранду Ромашка. Тихо читає про всякі пригоди. Твори Жюль Верна і дяді Неходи. Вірші Бичка або книги Майн Ріда, Казку про курочку, бабу та діда. Слуха Барвінок уважно, охоче — Хлопчик цікавий, знати все хоче. Потім до ранку він спить, як убитий... Так і живе чоловік працьовитий! Якось увечері в пізню годину Кроки почулись чиїсь біля тину. Входить у двір хтось, в віконечко стука: — Людоньки-люди! Яка ж мені мука! Як мені важко, як мені тяжко... — Кинулась враз до віконця Ромашка, Бачить: стоїть на подвір’ї бабуся. — Може, хоч тут я водички нап’юся... Бо ж не пила я із самого ранку... — Виніс Барвінок з водичкою склянку. Баба схопила ту склянку руками. Жадібно плямка сухими губами. Випила, мовила: —Дякую, дітки! Дуже ви гарні, мої малолітки.— Добра Ромашка з поштивим поклоном Винесла два пиріжечки з пасльоном. Щедрий Барвінок бабусі в торбину Бублик поклав і печену рибину. Шепче бабуся: — Спасибі за шану. Зараз і я у пригоді вам стану.— (Вузлик розв’язує в чорній хустинці) Нате вам, дітки, й від мене гостинця! Взнаєте, любі, який він чудовий. Я вам дарую листочок медовий. Більш вам не треба трудитись, робити, Меду в нім повно, лижіть його, діти... Мед із листочка весь час виступає. Більшого дива на світі немає! Хоч до медку я й сама уже звикла,— Якось відвикну...— Сказала і зникла. Хлопчик листка заходився лизати. Слова від щастя не може сказати. Медом обмазав обличчя і вуха. «Досить лизати!» — Барвінок не слуха. Як нализався, напився водиці, Мовив; — На біса ми будем трудиться? Більше не буду виходити з хати.

Скарбу якого ще треба шукати? З ранку до ночі лежатиму в ліжку, Меду захочу — будь ласка, хоч діжку! От заживем ми на славу, Ромашко! Більш не вари ані супу, ні кашки.— Плаче Ромашка: — Яке ж ти ледащо! Ти ж без роботи зведешся нінащо! — Хлопчик своєї: — Все праця та праця! Можу й без неї медку нализаться... Ще щось хотіла Ромашка сказати,— Хлопчик утік до своєї кімнати. Меду наївся, заснув як убитий. Медом обмазаний, пухом укритий. Дівчинка стукала довго у двері,— Став ледацюга глухіший тетері. І догадалася дівчинка бідна: То була баба лиха і єхидна.

***

Гей, при лужку, при лужку. При широкім полі Коник Дзвоник по траві Шкутильга поволі... Занудився бідний кінь, Голову повісив. Скільки лиха наробив Цей листочок бісів! Спить Барвінок день і ніч, Став товстим, як бочка. Пити воду раз у раз Ходить до ставочка. Після меду ж та вода П’ється з апетитом! Від безділля хлопець став Кволим і сердитим. Він Ромашці вже не друг, Дражнить, ображає. У нероб і ледацюг Совісті ж немає! Він не хоче визнавать Жодного порядку. Умиватись перестав. Кинув фіззарядку. А буває, вийде вдень. Проти сонця ляже, — Відганяй від мене мух! Дівчинці накаже. То куняє, то хропе, А Ромашка плаче; — Ти ж себе занапастив, Дорогий козаче! Встав Барвінок уночі, Протирає очі. Мед пече у животі. Хлопчик пити хоче. Тільки ж важко уставать. Лінь із ніг валяє. Ні краплиночки води Поблизу немає. Довго чухався малий, Очі тер запухлі. Потім вирішив води Принести у кухлі. Бо відро, мовляв, важке, Відтягає руку... Вийшов сонний із воріт — Ні душі, ні звуку... Чорні тіні навкруги. Місяць — на край неба. Страшно якось так іти — Списа взяти треба. Півгодини серед дров Він шукав ту зброю. Ой, до чого ж ти дійшов, Дорогий герою! Сів Барвінок над ставком. Зачерпнув водиці. Випив кухоль і приліг У м’якій травичці. Десь тополя шелестить Перемитим листом, Сяють-грають небеса Золотим намистом. Голубий туман приліг Спати у долині. Де ще ночі є такі, Як на Україні? Не минуло ще, либонь, І п’яти хвилинок. Ткнувся носиком в траву І заснув Барвінок. — Що ж ти робиш, друже наш, Як тобі не сором! — Раптом жаби у ставку Закричали хором. Аж нагнувся очерет. Ніби з переляку. Вийшов місяць із-за хмар. Освітив... Тхоряку, Йде Тхоряка, наче тінь, Міряє по кроку. Величезне помело Звисло біля боку. Сім ночей він чатував Поза крутояром,

Все Барвінка виглядав. І таки недаром! До Барвінка лиходій Підповзає нишком, І тихесенько бере Хлопчика за ніжки.

Щоб Барвінок не кричав, Бух його в торбину. Дротом торбу закрутив І поклав на спину. А Барвінок, знай, хропе Навіть у торбині. Не в бою, козак упав, А пропав від ліні... Мчить Тхоряка навпростець Та ще й пісню тягне: — Славний Тхір знов мундир, Як було, одягне! Гей, одягне, як було,— І закине помело. За мою відвагу Цар поверне шпагу! А Барвінок спить собі Та хропе розлого. І не зна, що їде він До Осота злого. Ой, яка ж бо це ганьба Їхати вояці Не на конику баскім — На бридкім Тхоряці!

Розділ десятий

Наступного ранку, як сонце зійшло, Закинув Тхоряка своє помело. Явився в покої Осота-царя, Підборами цокнув і крикнув: «Ур-ря!» Осот стрепенувся і глянув, як біс: — Чого ти так рано в покої приліз? Роби своє діло,— подвір’я мети! А Тхір як гарикне; — Досяг я мети! Сьогодні Барвінка я взяв у полон! Цар зойкнув і виліз з ногами на трон. — Так де ж той Барвінок, негайно сюди! В’яжи йому руки, до мене веди. Тхоряка спокійно розкручує дріт І сонного тягне Барвінка на світ. Тхоряку

ногою Осот як штовхне: — Ти що це, негіднику. Дуриш мене? Який це Барвінок? Це ж просто маля! Під справжнім Барвінком аж гнеться земля! Хіба ж спромоглася б людинка така Скалічити Лиса 1 вбить Будяка? Барвінка Осот Обережно бере, Колючкою хлопця по шиї дере. Барвінок очиці свої протира. Питає Осота: — Ти що за мара? Підскочив Тхоряка і крикнув: — О, жах! Та він лихословить у царських руках! Ставай на коліна, вітайся з царем. Бо ми на шматочки тебе роздерем! Аж тут наш Барвінок усе зрозумів... Тепер він не воїн, а бранець царів...

— Ставай на коліна! — гарикає Тхір. А цар до Барвінка наблизив свій зір. — Невже ти Барвінок? Питає Осот. І довго регоче, роззявивши рот.

Барвінок безстрашно сказав йому: — Так! Я справжній Барвінок, я славний козак! — Хи-хи! — Блекота запищала в кутку. — Попався, голубчик, наївся медку! Збагнув наш Барвінок, у чому біда... Він лівого чобота з ніжки скида: — Та ось же тобі за медовий листок! — І чобота кинув у темний куток. Той чобіт летів, аж свистів на льоту, Як бахнув — і з ніг повалив Блекоту. А чоботом правим улучив царя,— Поставив під оком йому ліхтаря. Осот захитався: — Оце так удар! Ось я покажу тобі, що таке цар! Як смів осквернити ти царське лице? Ну, я ж тобі кару призначу за це! Ледь вимовив він ці жахливі слова. Схопила Барвінка лиха Кропива. — В тюрму його швидше! Негайно в тюрму! А ми тут придумаєм кару йому. *** Прилетіло Сонечко, Стукає в віконечко: — Гей, Ромашко, уставай. Прийшло лихо у наш край! Уночі Тхоряка, Лютий розбишака. Ухопив Барвінка, Вкинув у торбинку. Скрутив шматом дроту І відніс Осоту. Пропада хлопчина, Славний молодчина, Але не здається — З ворогами б’ється! Вже його зв’язали, У тюрму загнали. Кинули до ями Догори ногами. Кропиву жорстоку Посадили збоку, Щоб охороняла Виставивши жала. Він з тієї ями Вилізти не може. Друга ж покидати У біді негоже! Одяглась Ромашка швидко Та й побігла у повітку, Де стояв Барвінків коник, Зелененький коник Дзвоник. Кінь схопився враз на ноги, Аж затрясся від тривоги. Лунко вдарив копитами: — Господине, що це з вами? Веселенькі ж ви на вдачу, А у вас я сльози бачу! — Ой Дзвіночку зелененький, Ти ж мій конику рідненький, Уночі тут був Тхоряка, Душогуб і розбишака. Вкрав він нашого Барвінка, Вкинув сонного в торбинку. Обкрутив шматочком дроту І поніс царю Осоту... Від такої злої вісті Буйний кінь закляк на місці І промовив: — Шкода друга. Недарма на серці туга! Хлопець був такий бідовий! Звів його листок медовий... Став незграбним і ледачим. Не героєм, а казна-чим! А Ромашка тихо каже: — Це, Дзвіночку, діло враже! Підіслали бабу люту. Щоб дала йому отруту. Тая ж баба чорнорота. Певно, служить у Осота! Коник Дзвоник мовив: — Їдьмо! Де живе лукава відьма? Де Осотові палати? Треба хлопця рятувати! Господиня коня осідлала, Швидко списа в траві розшукала. Виїжджає вона за ворота І прямує до царства Осота. Кінь стрілою летить по полю, По широкому полю-роздоллю. Гнуться трави під ним шовкові. Грають промені в кожній підкові. Кінь летить, що аж вітер свище, Аж із рота шуга вогнище! Їде, їде Ромашка на ньому. Не боїться ні тучі, ні грому... Хоч у неї — дівчача сила, Та відвага дала їй крила. Лине кінь, не лишає сліду... Так летіли вони до обіду. Як верству відмахали соту. Стало видно їм царство Осота. Кругом царства стирчить загорожа, Біля неї — недремна сторожа. То стоять будяки-новобранці. Кожен в синьо-рожевій ушанці. І озброєні всі супостати Від зубів аж по самі п’яти. Лиш Ромашка до них поткнулась, Будяки, як один, стрепенулись.. Зачинили тернові брами, Замахали важкими ножами. — Не підходь,— закричали,— близько, Пропадеш, нерозумне дівчисько!

А дебелий начальник варти Відпускає колючі жарти. Розпливлася усмішка по пиці: — Подивіться, герой у спідниці! Ти поради моєї послухай; Їдь додому та квіточки нюхай. А погляньте, яка конячка! Ходить повагом, наче качка. Ти штрикни її списом, вояко, Бо заснула твоя коняка! Все це чуючи Дзвоник злиться, Зуби зціпив, аж хруснула криця. Перегриз, наче бублик, вудила — Отака у Дзвіночка сила! Посміхнулась Ромашка глузливо: — Ти, начальнику, справний на диво. Тобі шапку пошили вдало, Та під шапкою — мозку мало! Охоронець, мов сич, надувся І кинджалом своїм замахнувся. Щоб уникнуть страшного удару. Коник Дзвоник відскочив до яру. Ледь Ромашка із нього не впала, Та, однак, приземлилися вдало. Заховались в траві над яром... — Та невже ж це ми їхали даром? — Так, зітхаючи тяжко-важко, Запитала в коня Ромашка. — Що ж нам далі робити, коню? — І схопилась руками за скроні. Прилетіло Сонечко, На травичці сіло. Каже: — Ой, Ромашко, Нехороше діло! Над колючим царством Щойно я літало,— Щоб воно засохло. Щоб воно пропало! Там сьогодні бучно. Там сьогодні свято. Друзів до Осота З’їхалось багато! Б’ють у барабани. Дмуть у труби різні. Роти довгоносих Марширують грізні. А Тхоряка ходить Наче іменинник. Цар Тхоряці видав Іменний годинник І повісив знову Срібні еполети. Ще й дозволив їсти Курячі котлети. Блекота радіє. Шкірить пащу чорну. Усі гості хвалять Радницю придворну. Цар їй.видав хустку І нову запаску. Цар весь час до неї Виявляє ласку. На бучнім банкеті Запросив до танцю, Так вона припала До душі поганцю! «Нам з тобою,— каже,— Танцювати можна. Ти вже не звичайна, Ти ясновельможна!» Лобода їй заздрить. Хоч у вічі й хвалить. Кропива від злості Усіх чисто жалить. А Тхоряка мріє: «От уб’єм Барвінка,— Блекоту посватаю, Буде мені жінка!» Бідний наш Барвінок Вже чекає страти. Вирішено хлопця Ввечері скарати. Вранці за наказом Підлого Тхоряки Жук Рогач ретельно Вигострив ножаки. Жук Рогач жорстокий Служить там за ката: Аби тільки плата — Закатує й тата! На широкій площі Вже поміст готовий... Хвалиться Тхоряка: «Ой же я й бідовий!» Він хмільного соку Випив цілу пляшку І кричить: «Я завтра Принесу й Ромашку!» Як же все, Ромашко, Склалося невдало! Гаятись не можна, Маєм часу мало.

***

Погладила Ромашка

Понурого коня...

— Уже Барвінку жити

Лишилося півдня.

А ми ж йому повинні

В біді допомогти.

Що маємо робити?

Порадь мені хоч ти!

Промовив коник сумно:

— Та ми б допомогли,

Якби у мене крила