Прометей

Малышко Андрей Самойлович

Для інших, радісних заграв,

Бо вже й йому сурмили ранки.

І серця стлілого останки

Зібрав, на груди приховав.

– --

Живіть мене теплом своїм,

Я понесу вас в кожен дім,

Щоб знов життя людське розквітло,

Чи ж ваше горде, яре світло

Не вмре, як одинокий грім?

– --Ой хлопчику, хороший мій,

Чому ти плачеш? Зрозумій,

У добре літо, в гожу весну

Я знову встану, я воскресну

Цвітком людських ясних надій...»

Світало. Хлопці-плотарі

Вже підтягали якорі,

І дуб об тій ясній годині,

Як чорний меч,

на верховині

Торкнувся білої зорі.

Мені здалося, що то я

Стою, горю й душа моя,

Моя надія опівночі

Згоряє, б’ється і тріпоче,

Пливе, як неба течія;

Що вже я спалений стою

В тривожнім віці на краю

І людям серце простягаю.

Чи я живий, чи ні,— не знаю,

Не відаю і не таю...

І тільки спогад з далини,

Як рідні відгуки луни,

І тільки зорі над землею.

О мій русявий Прометею,

Загублений в ночах війни!..

1946