Прощавай, кохана!
Шрифт:
Це був затишний невеликий будинок, до парадних дверей вели з'їдені сіллю кручені сходи. Над дверима висіла імітація каретного ліхтаря. Унизу під будинком містився гараж. Двері його були відчинені. Світло ліхтаря скоса падало на чорну хромовану машину завбільшки з катер.
На носі радіатора, спершись на хвоста, виблискував койот. Замість емблеми фірми на ньому були вигравіювані ініціали власника. Машина мала кермо з правого боку, певне, вона коштувала дорожче за будинок.
Я піднявся крученими сходами і, не знайшовши дзвінка, постукав молоточком у залізну тигрову
На вилозі білого піджака було приколото волошку. Білий одяг робив його світло-блакитні очі ще більш безбарвними. Навколо засмаглої товстої, наче жіночої, шиї пов'язано фіолетовий шарф. Риси його обличчя трохи грубуваті, але гарні. На зріст він був не вищий за мене — десь футів шість. Світле волосся укладене трьома хвилями, бозна-чого воно таке хвилясте — чи саме по собі, чи від майстерної стрижки. Воно враз нагадало оті сходи, якими я дерся сюди. Мені не сподобався цей самовпевнений випещений чоловік, що може дозволити собі носити фланелевий костюм із фіолетовим шарфом та волошкою у петельці.
Він кахикнув, глянув через моє плече на примерклий океан. Відчужено, спогорда спитав:
— Чого треба?
— О сьомій годині, — нагадав я йому. — Як бачите, я приїхав хвилина у хвилину.
— Так, ви не спізнилися. Ваше прізвище… — Він зробив паузу, зсунув брови, силкуючись згадати, але марно. Я дав йому змогу трохи помучитися, а тоді сказав:
— Я Філіпп Марлоу, саме ним був і кілька годин тому.
Його швидкий невдоволений погляд ковзнув по мені. Здавалося, він чекав ще якогось підтвердження моєї особи. Тоді ступив назад і холодно проказав:
— О, так! Саме так! Заходьте, Марлоу. Мого слуги сьогодні немає.
Він торкнувся дверей кінчиком пальця, наче побоювався забруднитися.
Я пройшов повз нього, відчуваючи запах парфумів. Він зачинив двері. Ми були на низькій галереї з залізними поручнями, які з трьох сторін оточували велику вітальню. З четвертого боку стояв камін, де потріскував вогонь. Уздовж галереї тягнулися книжкові полиці і виблискували металеві статуетки на підставках.
Ми зійшли сходами, які мали три сходинки. На підлозі килим, нога тонула в ньому по кісточку. У вітальні стояв зачинений концертний рояль. Збоку на ньому на серветці з червоного оксамиту височіла срібна ваза з трояндою. Кімнату було зі смаком обставлено гарними м'якими меблями, багато пуфів із золотими китицями для сидіння. У затишному кутку стояв диван, вкритий смугастим покривалом. У таких кімнатах люди розважаються чи ведуть приємні бесіди, потягуючи абсент із грудкою цукру через соломинку. Тут можна було розважатися, відпочивати, тільки не працювати.
Містер Ліндсей Маріотт наблизився до рояля, нахилився, понюхав жовту троянду, відкрив емальований портсигар і запалив довгу коричневу сигарету із золотим обідцем. Я вмостився в рожевому кріслі, сподіваючись, що не залишу ніяких слідів по собі, запалив свій
— Цікава річ, чи не так, — сказав він. — Я другого дня придбав її. — «Дух світання» Асти Дайл.
— А я думав це Клопштейнові «Дві чирки на сідниці», — промовив я.
Обличчя Маріотта набуло такого виразу, наче він проковтнув бджолу. Він ледь стримав себе.
— У вас дуже своєрідне почуття гумору, — зауважив.
— Та ні, — відповів я, — ви просто ще не звикли до мене.
— Авжеж, — дуже неприязно погодився він. — Авжеж, не звик…. Щодо справи, через яку я хотів вас бачити, то вона, щиро кажучи, не вельми серйозна. Може, не слід було тягти вас сюди. Мені треба сьогодні вночі зустрітися з двома чоловіками і передати їм гроші. Ось я й подумав, що мені варто було б узяти когось із собою. У вас є пістолет?
— Іноді я ношу його з собою, — відповів я і подивився на ямочку на його широкому, хтивому мармуровому підборідді.
— Мені б не хотілося, щоб ви його мали при собі. Не треба ніякої зброї. Адже йдеться про те, щоб передати гроші.
— Я навряд чи зміг би в когось стріляти, — промовив я. — Вас хтось шантажує.
Він зсунув брови:
— Звісно, ні. Я не маю звички давати комусь підстави для шантажу.
— Це може статися і з найкращими з людей. Мушу сказати, що їх шантажують найчастіше.
Він заперечно помахав сигаретою. Його аквамаринові очі були задумливі, хоча губи всміхалися. Так усміхаються, коли тримають шовковий зашморг.
Він випустив дим, велично підвів голову. Тепер я добре бачив м'які лінії його шиї. Він повільно звів на мене уважні очі.
— Я маю зустрітися з тими людьми, десь найпевніш, у пустельному місці. Де саме, я ще не знаю. Мені мають зателефонувати і вказати, де саме. Я маю бути готовий їхати відразу. Напевне, це десь недалеко звідси.
— А коли ви дали згоду?
— Три-чотири дні тому.
— Чи не запізно ви подумали про самоохорону?
Він завагався, легенько струсив темний сигаретний попіл.
— Це так, але в мене були свої складнощі. Мені було б краще йти самому, хоча ніяких застережень щодо цього не було. Але щиро кажучи, я не герой.
— Вони, напевне, знають вас в обличчя?
— Не певен. У мене з собою буде значна сума грошей. До того ж вони не мої. Це я роблю для свого друга. Буде дуже шкода, якщо гроші зникнуть.
Я погасив недопалок, відкинувся в кріслі й покрутив великими пальцями.
— Яку суму й за що ви маєте передати?
— Даруйте, — дуже приязно всміхнувся він, але його усмішка мені не сподобалась. — Я не можу вдаватися до подробиць.
— Вам просто кортить, щоб я поїхав із вами й потримав трохи вашого капелюха.
Рука його сіпнулась, і попіл упав на манжету. Струсивши його, він почав розглядати ледь помітну пляму.
— Перепрошую, але мені не подобаються ваші манери, — роздратовано сказав він.