Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
— I ми повечеряємо тут, у себе.
— Іди й скоріш вертайся.
Я застав графа Греффі у більярдній. Він вправлявся в ударах і в яскравому світлі лампи, що звисала над більярдом, виглядав зовсім старим і хирлявим. На невеликому столику осторонь, куди не сягало світло, я побачив срібне цеберко з льодом — звідти стриміли шийки та корки двох пляшок шампанського. Коли я зайшов, граф випростався і рушив назустріч. Він подав мені руку.
— Вельми радий знову бачити вас тут. Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли пограти зі мною.
— Ви зробили мені
— Чи добре ви себе почуваєте? Я чув, вас поранило на Ізонцо. Сподіваюсь, ви вже цілком одужали?
— Зі мною все гаразд. А ви як себе почуваєте?
— О, я завжди почуваю себе добре. От тільки старішаю. Починаю вже помічати прикмети старості.
— Не можу цьому повірити.
— Правда. Хочете, скажу про одну? Мені стало важче говорити інакше, як по-італійському. Я тримаю себе в руках, але помітив, що коли стомлююсь, то мені все-таки легше говорити по-італійському. Отже, мабуть, і справді старішаю.
— Ми можемо розмовляти по-італійському. Я й сам трохи стомився.
— О, коли ви стомились, то вам легше говорити по-англійському.
— По-американському.
— Авжеж, по-американському. То ви, будь ласка, й говоріть по-американському. Це прегарна мова.
— Я тепер майже не бачу американців.
— Вас, напевне, тягне до них. Людину завжди тягне до співвітчизників, а надто до співвітчизниць. Мені знайоме це почуття. То що, пограємо, чи ви надто стомлені?
— Та ні, не стомлений. То я жартома сказав. Яку фору ви мені дасте?
— Ви багато грали останнім часом?
— Зовсім не грав.
— Ви граєте дуже добре. Ну, десять очок у сотні?
— Ви надто високої думки про мене.
— П'ятнадцять.
— Це було б чудово, але ви однаково поб'єте мене.
— Гратимем на гроші? Ви завжди воліли грати на гроші.
— Згоден.
— Гаразд. Даю вам вісімнадцять очок фори, і граємо по франку очко.
Він добре розпочав партію, і, навіть маючи фору, я лише на чотири очка випереджав його після першої півсотні. Граф натиснув кнопку на стіні, викликаючи бармена.
— Відкоркуйте, будь ласка, одну пляшку, — сказав він. Тоді обернувся до мене. — Це нас трохи підбадьорить.
Вино було крижане, дуже сухе й чудове на смак.
— Може, розмовлятимем усе-таки по-італійському? Ви не проти? Для мене це тепер велика полегкість.
Ми грали далі, надпиваючи помалу за кожним ударом і розмовляючи по-італійському, але розмовляли небагато, зосереджені на грі. Коли граф здобув соте очко, я, незважаючи на фору, мав усього дев'яносто чотири. Він усміхнувся й поплескав мене по плечу.
— А тепер ми розіп'ємо другу пляшку, і ви розкажете мені про війну. — Він зачекав, поки я сяду перший.
— Про що завгодно, тільки не про війну, — сказав я.
— Не хочете про неї говорити? Гаразд. Що ви читали останнім часом?
— Нічого, — відказав я. — Боюся, що я надто темний.
— Ні. Але читати потрібно.
— А що написано за час війни?
— Ну, скажімо, «Le Feu» [36] одного
36
Le Feu — Вогонь (фр.).
37
«Містер Брітлінг бачить усе наскрізь» — Роман англійського письменника Герберта Уеллса.
— Ні, не бачить.
— Що ви кажете?
— Нічого він не бачить. Ці книжки були в госпіталі.
— То ви все-таки читали?
— Так, але нічого путящого.
— Як на мене, «Містер Брітлінг» — досить вдале дослідження душі англійського буржуа.
— Я не знаю, що таке душа.
— Бідолашний мій друже, ніхто з нас не знає, що таке душа. Ви croyant? [38]
— Уночі.
Граф Греффі усміхнувся і покрутив келих між пальцями.
— Я сподівався, що з літами стану побожніший, але чомусь не став, — мовив він. — На превеликий мій жаль.
38
Croyant — Віруючий (фр.).
— А ви хотіли б жити по смерті? — спитав я і вмить збагнув, що вчинив дурницю, згадавши про смерть. Але граф не злякався цього слова.
— Залежно від того, яким життям. Моє теперішнє життя мені до душі. Я хотів би жити вічно. — Він усміхнувся. — Та майже так воно і є.
Ми сиділи в глибоких шкіряних кріслах, а на столику між нами стояло шампанське в срібному цеберку та наші келихи.
— Якщо ви доживете колись до моїх літ, вам багато що здаватиметься дивним.
— Вас ніяк не назвеш старим.
— Тіло старішає. Часом я боюся, що в мене вломиться палець, як ото ламається паличка крейди. А душа не старішає і не мудрішає.
— Ви ж таки мудрий.
— Ні, помиляються ті, хто вважає старих людей мудрими. Вони не мудрішають. Вони тільки стають обачніші.
— А може, в тому й мудрість.
— То непривабна мудрість. Що ви цінуєте над усе?
— Кохання до жінки.
— Так само і я. Це не мудрість. А життя ви цінуєте?
— Так.
— I я теж. Бо це все, що я маю. Та ще дні народження, — засміявся він. — Ви, мабуть, мудріший за мене. Ви ж не святкуєте днів народження.
Ми обидва надпили з келихів.
— Що ви насправді думаєте про війну? — спитав я.
— Думаю, що це безглуздя.
— А хто в ній переможе?
— Італійці.
— Чому?
— Вони молодша нація.
— Хіба молодші нації завжди перемагають?
— Якийсь час вони мають таку здатність.
— А потім що?
— Потім вони старішають.
— А ще казали, що ви не мудрий.
— Любий друже, це не мудрість. Просто цинізм.
— Як на мене, це дуже мудро сказано.