Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
Коли повівав східний вітер, з того боку бухти несло важкий сморід рибозаводу; та сьогодні той дух ледь учувався, бо вітер задув з півночі, а потім зовсім ущух, і на «Терасі» було затишно й сонячно.
— Діду Сантьяго, — сказав хлопець.
— Га? — озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про давно минулі дні.
— Може б, я наловив тобі сардин на завтра?
— Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку закине Рохельйо.
— А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалити з тобою,
— Ти ж ось почастував мене пивом, — сказав старий. — Зовсім уже дорослий став.
— А скільки мені було, коли ти вперше узяв мене в море?
— П'ять років, і тебе трохи не вбило, коли я втягнув до човна ще не охлялу рибину і вона замалим не рознесла все на друзки. Ти це пам'ятаєш?
— Я пам'ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ти гамселив її кийком. Пам'ятаю ще, як ти відштовхнув мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ти все гупав кийком, наче дерево рубав, а мені так солодкувато тхнуло кров'ю.
— Ти справді пам'ятаєш, чи то я тобі потім розповідав?
— Я пам'ятаю все від самого першого дня, коли пішов з тобою в море.
Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливими й сповненими любові очима.
— Коли б ти був моїм сином, я б зважився знову взяти тебе з собою, — сказав він. — Але ти маєш батька й матір і потрапив на щасливий човен.
— То, може, я все-таки наловлю тобі сардин? А ще я знаю, де можна дістати чотири живці.
— У мене лишилися від сьогодні. Я присолив їх і сховав у скриньку.
— Я принесу тобі чотири свіжих.
— Одного, — сказав старий. Він ніколи не втрачав надії і впевненості. Але тепер вони оживали в ньому, неначе обвіяні свіжим морським вітром.
— Два, — мовив хлопець.
— Нехай буде два, — погодився старий. — А ти їх не вкрав?
— Міг би й украсти, — відповів хлопець. — Але цих я купив.
— Дякую, — сказав старий. Він був надто простодушний і не замислювавсь над тим, відколи зробився такий покірливий, хоч і знав про це. Одначе знав він і те, що нічого ганебного тут немає і що, упокорившись, він не втратив справжньої гідності.
— За такої течії завтра має бути добра ловля, — сказав він.
— Де ти збираєшся ловити?
— Далеко в морі, а як вітер переміниться — поверну назад. Хочу вийти з бухти, поки не розвидніє.
— Спробую умовити й свого порибалити ген у морі,— сказав хлопець. — Тоді ми змогли б допомогти тобі, коли б ти підчепив да гачок щось путяще.
— Він не любить заходити надто далеко.
— Еге ж, — підтвердив хлопець. — Та я вже визирю щось таке, чого він не може добачити, — птаха над водою абощо, — й переконаю його вийти на простір.
— Він що — так погано бачить?
— Майже зовсім сліпий.
— Дивно, — сказав старий. — Він же ніколи не ловив черепах. Ті лови занапащають очі.
— Але ж ти сам багато років полював черепах на Москітному березі, а очі в тебе
— Я незвичайний старий.
— А в тебе стане сили впоратися із справді великою рибиною?
— Гадаю, що стане. До того ж я знаю чимало всяких способів.
— Ну, занесімо вже додому снасть, — сказав хлопець. — А тоді я візьму сітку й піду по сардини.
Вони повитягали з човна рибальське знаряддя. Старий завдав на плече щоглу, а хлопець поніс дерев'яну скриньку з тугими мотками міцної темної жилки, ості й гарпун на держалні. Скринька з наживою лишилася в човні, під кормовою лавкою, разом із кийком, яким старий глушив велику рибу, витягаючи з води. Красти в старого ніхто б не став, та ліпше було занести вітрило й важку снасть додому, щоб їм не пошкодила роса; і хоч старий сам знав, що жоден з місцевого люду не зазіхне на його добро, проте вважав зайвою спокусою залишати в човні ості й гарпун.
Вони піднялися дорогою до хатини старого і зайшли у відчинені двері. Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця Господнього і ще одне — Мідної Богоматері. То були пам'ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою.
— Що ти маєш на вечерю? — запитав хлопець.
— Казанок жовтого рису з рибою. Повечеряєш зі мною?
— Ні, я попоїм удома. Хочеш, розпалю вогонь?
— Ні. Я потім сам розпалю. А може, з'їм і холодне.
— Можна взяти сітку?
— Авжеж.
Сітки в старого не було, і хлопець добре пам'ятав, коли вони продали її. Та обидва день у день отак прикидались один перед одним. Не було й ніякого казанка з рисом та рибою, і хлопець теж це знав.
— Вісімдесят п'ять — щасливе число. — мовив старий. — Що ти скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?
— Ну, я беру сітку й іду по сардини. А ти посидиш тут на порозі проти сонечка?
— Еге ж. Я маю вчорашню газету, то почитаю про бейсбол.
Хлопець не був певен, чи вчорашня газета — не така сама вигадка. Та старий і справді витяг з-під ліжка газету.
— Мені дав її Періко у винарні,— пояснив він.
— Я наловлю сардин і повернуся. Покладу твої і свої разом на лід, а вранці поділимо. А коли прийду, розкажеш мені про бейсбол.
— Не може бути, щоб «Янкі» програли.
— Боюся, щоб їх не побили клівлендські «Індіанці».