Пульс безконечності
Шрифт:
Його ніхто не почув. Троє вчених вели запеклу суперечку.
— Та яка різниця, як це назвати! — запально доводив Клоре.
— Найсуттєвіше, що хоча ми й змогли зробити зворотну розгортку картин Полосіна, проте й досі не знаємо принципу, за яким вони створювались! Боюся, що так і не дізнаємось…
— Ви сумніваєтесь у наших методах досліджень?
— Так! Тому що ми звикли розробляти якісь теорії, а тут нічогісінько немає. Порожне місце. У Полосіна було геніальне осяяння, за останні сто років нікому й на думку не спало нічого подібного. А того, хто зміг би нам що-небудь розповісти, — його вже немає.
— А от щодо цього в мене є сумніви! —
Усі замовкли і здивовано повернулися до нього.
— Щодо чого?
— Щодо того, що його вже немає.
У цілковитій тиші Тифієв попрямував до свого портфеля і розстебнув його.
— Перед вами останній твір Антона Віленовича Полосіна, — мовив він, дістаючи картину з портфеля.
Картина була виконана в тій самій манері. На товстому чорному пластику було зображено куточок осінньої тайги. Невеличка галявина з іще зеленою, та вже мерхнучою травою, два кущі барбарису зі стиглими ягодами, а між ними, схилившись над мольбертом, стояв художник. Голова його була повернута до глядачів, і здавалося, що він, весело примружившись, дивиться на нащадків.
Філімонов Євген
ІЛЮЗІОН
Ілюзіон
Повість
І. БАЛАГАН
На всій сорокакілометровій смузі пляжу вирувало життя. Прибережні селища, що розрослися спішно збудованими санаторіями, пансіонатами, таборами, кемпінгами і злилися в одну суцільну лінію, були переповнені відпускниками Многолюддя, здавалося, вже вихлюпнулось через край і перетворилось на мільйоннолику масу, яка верещала, ревла, невпинно щось жувала, пеклася на сонці. Люди весело, з криком хлюпались у хвилях, гамірливо відвойовували ще не займані латки гарячого прибережного піску, щоб очманівши від спеки, знову кинутись у море.
Я відчував непереборце бажання розчинитись у цьому рухливому строкатому натовпі, слухати шум прибою, довити солоні бризки, зануривши ноги у літепло ласкавих хвиль. Та натомість ми з Оленою нудились у довгій черзі, що огинала фанерний барак, до стіни якого було притулено велику афішу: зверху криво написано “ІЛЮЗІОН”, а нижче йшов перелік фільмів у програмі з рекламним описом технічних новинок, застосованих при зйомках. Не люблю я такі видовиська і не розумію масової пристрасті до них. Та особливо неприємно мені було від того, що моя Олена обожнювала подібні розваги й ні за що не погодилася б випустити з рук таку рідкісну для неї нагоду.
— “Ілюзіон!” Допотопна назва! У часи Чапліна так називали кожен другий синематограф.
— А може, вони відроджують традиції?
— Традиції Чапліна? У цьому хліві?
Олена поблажливо глянула на потріскані фанерні щити, на яких ще вгадувався голубий колір. З глибини барака долинали млосні звуки скрипки.
— А що? У цьому є своя екзотика.
— Чого вартий сам добір: “Безумне серце”, “Перше кохання” “Нарцис”!.. Суцільна парфюмерія, — не вгавав я.
— Дурниці! Головне — ефект присутності.
— Я б віддав перевагу ефекту відсутності.
— Тоді йди на пляж. Хто тебе тримає?
Олена відвернулась і рішуче ступила
— Про що він говорить?
— Не розберу. Напевне, загодя вибачається за неякісне зображення і можливі технічні неполадки, — розсміялась Олена.
Потай я заздрю і схиляюся перед оптимістами. А обдарованість Олени у цьому плані була просто неперевершеною. З першого ж дня нашого знайомства я припав до цього джерела невичерпної віри у щасливий кінець у всіх без винятку випадках життя, плекаючи надію, що колись воно стане моїм. Тільки моїм.
Нарешті товстун вимучив свою промову і під мляві оплески зник за дверима. Два напівголі техніки у джинсах, не кваплячись, почепили на стіни якесь причандалля; пошарпані динаміки, софіти і навіщось квадрати фольги. Все було, як я і передбачав: дешевенька балаганщина, на яку, одначе, клює всякий курортник. Так воно й сталося. Застрекотіли проектори, і страшно подряпана кіноплівка почала гнати сентиментальні кадри “Безумного серця”. Синхронного зображення на екрані й фользі не було, а динаміки мелодраматично хрипіли.
Та біс із ним, аби лиш їй догодити!
Я заплющив очі, щоб не дратуватись усіма цими дурницями на екрані. Раптом мені сяйнуло: кіносеанс — це просто ритуал. І річ не в тім, що показують, важливий сам факт показу. Причому ритуал з жертвою, а жертва — це три години нашої відпустки. Зраділий від такого відкриття, я співчутливо потиснув Оленчине зап’ястя. Та, на мій подив, вона різко відсмикнула руку — напевне, ще сердилася за недавню суперечку, а тепер, пересвідчившись, що на екрані справжня халтура, гнівається на мене ще дужче. Жіноча логіка!
Я обачно вирішив, перечекати. Тим часом “Безумне серце” змінилось на “Перше кохання”. Дивитись на безконечні походеньки його головного героя не було сил. А коли на екрані затанцювали титри “Нарциса”, я не витримав.
— Почекаю на тебе біля виходу, — шепнув я Олені.
Вона не відповіла, сиділа, втупившись в екран. Навпомацки, штовхаючи сусідів, наступаючи на чиїсь ноги, я вибрався із залу і пірнув під важку плюшеву запону, яка прикривала двері. Потреби у ній, власне, вже не було, бо надворі геть смерклося. Як швидко промайнув час за цією нісенітницею!
Я запалив сигарету, проганяючи дрож і якусь неясну тривогу. Стояти біля цього фанерного балагана під холодним морським вітром було незатишно. До того ж навколо ні звуку, лише звідкілясь долинала танцювальна музика.
Ні звуку?
Не може бути, щоб у цьому трухлявому сараї була така звукоізоляція. Вісім динаміків можуть розбудити навіть мертвих. А може, стрічка обірвалася?
Напевне, так і є. Я прочинив двері, відхилив запону. Безмовна темінь дихнула холодним, затхлим повітрям. Ніякого шуму апаратури, ніякого відчуття людського натовпу, ніяких запахів. Поснули вони там, чи що? Я зайшов усередину й намацав першого стільця.