Пустоцвiт

Литовченко Олена

– Е-е-е ні, синку! Розбійники саме й можуть напасти через те, що охорона зі мною буде, – посміхнулася великодосвідчена практична жінка. – От без охорони вони, мабуть, моїм добро погребують… До того ж людей і годувати, і напувати, і розквартировувати потрібно буде. І потім, раптом хтось бовкне чого зайвого під час зупинки?..

– Мамо, я ж вам грошей даю на дорогу, щоб ви охорону могли годувати-напувати, ні про що не піклуватися…

– Гроші, синку, давай хоч зараз. Гроші – вони завжди згодяться… А от охорона все-таки не

потрібна, без неї і спокійніше, і звичніше. І екіпаж скромніший давай, тому що який ти мені показував, занадто вже помітний. Не потрібно отак виділятися…

– Так немає в нас більш скромних, мамо! Ті, що я вам показував – вони от і є самі скромні. До речі, ви їх не повертайте, собі залишіть. І ще слуг візьміть для супроводу: у дорозі допоможуть, подадуть, принесуть.

– Слуг?! – не на жарт перелякалася Наталя. – Ні, Олесю, слуги мені взагалі не потрібні: не звикла я до того, щоб хтось мені прислужував. Нехай слуги тут у вас залишаються. Вам вони потрібніші, а мені така розкіш ні до чого.

– Але матусю, а якщо ви сукню зняти захочете?! Нині мода така, що самі ви з усіма цими гачечками та застібками ніяк не впораєтесь.

– Звідки це тобі про гачечки-застібки відомо? – підозріло спитала Наталя. Олексій мовчав, тому виникла не надто приємна пауза. Втім, на відповіді мати не наполягала…

– Сукню зняти, кажеш? Для цього одного дівчиська вистачить. От і вибери мені, Олесю, дівчисько якнайспритніше.

– Тоді бери Марисю, – з цими словами Олексій підштовхнув до матері струнке гарненьке дівчатко, – ото вона і моторна.

Мати оцінюючи подивилася на служницю, вибагливо спитала:

– Тобі років скільки?

– П'ятнадцятий буде, – відповіла Марися й одразу ж засоромилася.

– Добре, нехай їде вона, – погодилася Наталя.

Ще Олексій виділив чотирьох візників, старшим з яких був Степан, та гарненького лакея Мишаню. Той щосили намагався сподобатись новій господині, послужливо кланявся, галантно подавав ручку. Свою оксамитову ліврею тримав в ідеальному порядку.

Після затвердження складу обслуги, раннім ранком чотири екіпажі з подарунками (три з яких незабаром змінилися звичайними возами – але про це окремо) відбули в Украйну.

Наталя Розумиха виявилась добрим організатором: вона встигала й за обозом стежити, і хату для ночівлі приглянути, і за постій поторгуватися.

– Агов, корчмарю, кімнати в тебе є? – отак зазвичай починалися «перемовини».

– Кімнати є, та не для тебе, тітко!

– А це чому ж?!

– Бо дорого коштують, тобі не по кишені будуть…

– А ти кишеню мою не чіпай – не твоя, мабуть.

– То що, хочеш сказати, зумієш заплатити?

– Зважаючи на те, що запропонуєш… Головне, скажи, як у тебе там щодо клопів? Бо минулого разу просто порятунку не було…

– Немає в мене, тітко, ні клопів, ані навіть тарганів. Дружина всю цю капость давно вже зіллям перевела всіляким.

– А не брешеш?

– От

тобі хрест!.. Й окрім того, ми ж на ліжку тобі постелемо, а не на підлозі.

– Точно не на підлозі? Не обдуриш?

– На ліжку, тітко, на ліжку! Тому кімнати й дорогі, що на ліжку спатимеш.

– А люди мої як же?

– Й людей твоїх приймемо, тітко… Ну то що, лишаєшся або геть поїдеш інший нічліг шукати?

– То скільки ж ти хочеш за нічліг для мене й моїх людей?..

Далі відбувався безпосередній торг, причому обидві сторони лютували, немов розлючені кобелі, що гризуться за лідерство в собачій зграї. При цьому Наталя зазвичай нагороджувала корчмаря титулами «самовдоволений кровожер», «жадібний скнара» й іншими подібними епітетами. Господар же відповідав званнями на кшталт «божевільної баби».

Ясна річ, мати фаворита самої государині могла б без особливих клопотів заплатити навіть утричі більше проти суми, заявленої корчмарем на самому початку торгу. Але річ була в самому принципі – збити ціну будь-що! Тож любительку поторгуватися до запаморочення довго ще згадували на шляху її проїзду з Санкт-Петербурга до безвісного українського хутірця Леміша.

– Гаразд, залишаюся, щоб тобі, проклятущому, луснути від жадібності!!! – нарешті волала Розумиха, коли «торгаші» сходилися приблизно на середній цифрі. – Але коней моїх ти в стайню постав, напої і нагодуй як треба. Зрозумів?!

– Куди я твоїх поставлю, коли в стайні вже мої стоять?! – парирував корчмар.

– А мені плювати на твоїх коней! Хоч провалися ти разом з ними просто зараз, а мені ще додому їхати й їхати!.. Тож своїх конячок ти зі стайні виведи, а моїх, стомлених, туди постав. Мало що вночі трапиться, а мені на ранок свіжі та відпочилі коні потрібні…

– Та що з ними станеться за ніч?..

– Ні, так не піде! Або я їду далі, або…

І тут Наталя, попередньо відвернувшись, витягала звідкись зі складок одягу шкіряний мішечок і починала демонстративно перераховувати не якісь мідяки, а справжні срібні монети. Від чого в корчмаря ледь не відвалювалася нижня щелепа, а очі починали сяяти неймовірною жадобою. Бо він розумів, що явно продешевив у торгах за постій… З іншого ж боку, заради заволодіння такими монетами сіромаха був готовий зробити все, що хоче ця неймовірно дивна баба.

– Добре, хай буде по-твоєму, став своїх коней, куди хочеш, а мої одну нічку й надворі якось переночують.

– Оце вже краще… – посміхалася хитра Розумиха. – Тож дивись, кімнату відведи мені якнайбільшу: адже туди весь вантаж з возів треба перенести.

– Чи ти з глузду з'їхала, баба недоумкувата?! – обурювався корчмар. – Ач яка цаца – вантаж!.. Вози взагалі можна не розвантажувати, а якщо вже й знімати вантаж – то просто в сарай. Що там у тебе навантажене, до речі?

– А оце не твоя справа! Сказала в хату все занести – отже, знесемо в хату. Або негайно їду.