Рівне/Ровно (стіна)
Шрифт:
«Дякую, Георгу. Я тепер знатиму. Я подумаю…» — Шлойма відсторонився й подивився на Маульвюрфа з півтораметрової відстані: гарний кольоровий светр з яскравими рукавами, світлий комірець сорочки, полотняні штани, спортивні черевики — Георг не міг бути вбраний стандартно, він же був богемою, митцем. Весь блиск західної цивілізації, вся скромна чарівність посттехнологічного суспільства стояли зараз перед ним, на недометеній дерев'яній підлозі сцени, широко розставивши ноги.
«Тумати трепа швитко. І все інше робити теш-ш-ш.» Георг блиснув заклопотаною усмішкою, потім, вважаючи розмову вичерпаною, повернувся до Ізабелли й без розділових знаків запустив їй в обличчя якусь довжелезну тираду німецькою. Вона,
Вони пішли до зали. Шлойма про всяк випадок махнув перед носом білетерки продовгуватими листочками запрошень, але його й тут вже упізнали. Перший ряд ще був майже порожнім, і Ецірван, зиркнувши в глибину зали й не побачивши там нікого аж дуже важливого чи дуже цікавого для себе, всунув до рук дружині запрошення й неголосно пробурмотів: «Я ще може встигну цигарочку випалити.»
Він вийшов у бічний коридор і заходився шукати пачку «Галуазу», яку ж ось нещодавно купив у «Блюзі». Спершу здалось, що він взагалі залишив її в джинсівці, та потім сигарети знайшлись у внутрішній кишені смокінга.
Ззаду хтось легенько обійняв його за плечі. Шлойма різко обернувся — перед ним в парадному сірому мундирі з аксельбантом і кількома медальками на грудях стояв майор Петер Зоммер.
«Вітаю з прем'єрою!» — усміхнено промовив майор. — «Хвилюєшся?»
Шлойма кивнув і діставши з пачки сигарету, почав шукати запальничку. Потім згадав, що в коридорах театру палити заборонено і для цього треба йти в кімнату для куріння, що біля туалету в протилежному боці коридора. Тягти з собою Зоммера туди не випадало. Неприпалена сигарета полізла назад до пачки, фільтром донизу — він завжди так робив, позначаючи саме ту сигарету, яку вже хотів запалити.
Вони підійшли до вікна, за яким потрохи залягали сутінки й починали тліти жаринки ліхтарів. Внизу, під ними, навскоси до сірого тіла театру майже впритул прилягала біло-синьо фарбована довгаста двоповерхова споруда — єдиний будинок, хоча й з номером 87, по неіснуючій вулиці Разіна, без імені, просто Разіна, певно, що знаного російського бунтаря, якому пощастило вкарбуватись у свідомість грядущих поколінь єдиним актом — закиданням на глибину тіла персидської князівни. Чи, може, якогось іншого Разіна, невідомого або призабутого місцевого діяча. В цьому будинку довгий час містилась редакція молодіжної газети «Зміна», де сам Шлойма недовго числився на посаді літконсультанта, читав надіслані з районів вірші і якомога м'якше писав авторам відмови.
«Шьоне штадт…» — промовив Зоммер — «Гарне місто… Тобі пощастило. Ти не просто письменник з Рівного… з Західного Рівного. Ти — поет такого милого міста. Шлоймо… Я не знаю, але я передчуваю. І я довіряю своїм передчуттям. У найближчому часі ти мусиш зробити для цього міста щось надзвичайне. Щось дуже й дуже визначне…»
Зоммер сперся на підвіконня й неголосно продекламував:
Mudchen stehen an der Toren,Schauen scheu ins farbige Leben.Ihre feuchten Lippen bebenUnd sie warten an den Toren.Після цього майор Зоммер іще раз проникливо подивився Ецірванові в очі й по-військовому крутонувшись на підборах, збіг сходами на верхній ярус, до дверей своєї ложі-бенуар.
Шлойма випалив сигарету біля вікна, як школяр, з рукава, озираючись на двері, з яких щомиті могла з'явитися тітонька-адміністратор. Кілька святково одягнених пар, усміхнувшись у його бік, пройшли до зали. Ецірван забичкував сигарету
Шлойма сперся спиною на оксамитовий бортик оркестрової ями і зухвало підвів голову. Перед ним здіймалась зала, яка вже наповнилася. Публіка виблискувала в ложах і в партері скельцями біноклів та подекуди прикрасами на шиях у жінок. Модні декадентські кольори — бузковий, світло-салатовий, рожевий сусідили зі строгою чорнотою і шляхетною сірістю. Шлойма де-не-де впізнавав чиновників з магістрату, журналістів з відділів культури місцевих газет, представників іноземних фірм, акредитованих у Західному Рівному, студентів і викладачів інституту культури, перед якими нещодавно виступав. Прив'ялий цвіт-пустоцвіт Західного Рівного, замкненого анклаву, приреченого міста, кращі люди, шанувальники прекрасного, вони сиділи перед Шлоймою, чекаючи на черговий прояв його творчості.
Несподівано для самого себе він підняв руки над головою і відчайдушно замахав. Погляди зали ковзали по ньому, не зафіксовуючись.
«Люди!«— здавлено видихнув Шлойма. Зала знову здивовано подивилась на нього впівока, наводячи різкість, ще не вірячи побаченому. Хоча чом би й ні, автор перед початком вистави раптом відчув необхідність щось сказати глядачам. Це не зовсім звичайно, але ж і вся ця постановка зовсім-зовсім незвичайна. Якщо цей експромт взагалі не підготований заздалегідь. Може, сьогоднішня західна режисура саме в цьому й полягає, може це останній писк театральної моди, хто зна?
Шлойма натужно сковтнув абсолютно суху, як борошно, слину, і відчайдушно прохрипів до зали — до партеру і до балконів, і до лож, і до верхніх ярусів галерки:
«Я сьогодні… сьогодні я був там. По той бік, за Стіною. Це зовсім поруч, це так близько… Там… там — фікуси! Начебто, нікого там особливо так не тиранять, не репресують… Ходить транспорт, люди ходять на роботу… і навіть пиво баночне, наше, західне продається, щоправда, у валютних відділах. Але справа не в тому! Зовсім не в тому справа. Я дуже прошу вас, зрозумійте мене. Там — фікуси в довгих коридорах, вони стоять у дерев'яних діжках, фікуси з лискучим запилюженим листям! І це — найстрашніше…»
Хтось здавлено гигикнув. Ще хтось зааплодував і тут-таки припинив, злякавшись свого зухвальства й того, що зала його не підтримає. Тепер мовчання зали було вже осмисленим і цілеспрямованим. Трохи навіть загрозливим було це мовчання. Шлойму нарешті слухали.
«Не всі хороші тут. І не всі погані там. Але тут ми різні! А там — всі однакові, розумієте?»
Зала розсміялась уже майже одностайно. Потім ріденько заплескала, неначе й не в долоні, а по плечі поляскуючи — та чого вже ти там, сядь, розслабся, не бери до голови. Крізь ляпання оплесків Шлойма ще почув, як у третьому ряді масивна матуся в бузковому оксамитовому платті голосно прошепотіла своїй юній доньці: «Пан автор хоче заакцентувати на небезпеці комуністичного тероризму, якій присвячена і вся його творчість, і ця п'єса зокрема. Він хоче підсилити наше враження від майбутнього перегляду постановки.» В матусі Шлойма впізнав викладачку інституту культури, саме з відділу режисури. Говорила вона таким самим тоном, як і в аудиторії, пояснюючи студентам різницю між В.Шекспіром та О.Коломійцем. А запам'яталась ця дама Шлоймі тим, що під час творчої зустрічі з ним керувала студентами, подаючи їм умовні знаки, кому і в якій черговості задавати письменникові питання, записані на продовгастих смужках паперу. Найбільш оригінальним серед запитань було «Над чим ви зараз працюєте?»