Рай

Барка Василь

— Я розпитував про сторожу на границях, — признається Антон Никандрович. — На кожному кроці вартові, собаки, будки, колючі дроти, заорані смуги, заборонні зони, автоматична сигналізація, — словом, сила перешкод. Якби гроші, витрачені на придержування нас в «раю», обернути на добробут, то, певно, кожний громадянин мав би «садок вишневий коло хати», мав би невеликий рай, достатній для щастя, як він його розуміє. Прошу заходити!

Делікатно постукали в двері, ввійши причепурені подруги: Якилина Молоточкіна і Катерина Колосочкіна.

— Я оце хотіла попередити, — щебече перша з них, — що сьогодні не буду прибирати, бо призначено загальні збори. Говоритимуть про клясову пильність,

щоб вони показилися, — тільки те й знають, що душу вимотувати.

— Якилино Федорівно, чи варто клопотатись було з–за такої дрібниці, як прибирання…

— Атож як!? Я хочу, щоб тут і пилинка не впала. Йдемо з Катериною, — я й кажу: скільки бачила людей, а такого, як Антон Никандрович, я вперше бачу. Він як рідний батько, ні одного поганого слова від нього не чула. Хто цей молоток приніс?

— Я, — сказав Олександер.

— Неправда: приніс той кривий собацюра.

— А от помиляєтесь!

— Що?! Хіба я не знаю? Он і Катерина скаже, що це — його.

— Мабуть, — пролепетала голубоока Катерина і зашарілася, оглядаючись на Олександра.

— Бачите!.. Та йдіть ви, — маніжно повела тоді плечима молода тигриця і виблиснула білими зубами, — ви жартувати любите.

— Тут не жарти, — похитав головою Антон Никандрович. — Сьогодні Олександер випадково знайшов цей молоток у річці, недалеко від того місця, де вчора ввечорі ми чули страшний крик: «Рятуйте!» Признаюся, я маю підоз ру, що власник цього молотка вбив жінку.

Молоточкіна сміється:

— Ох, вигадники ж ви! Я б повірила, так ось Катерина не дасть збрехати, вчора ввечорі ми проводили Івана Івановича з його жінкою на вокзал. Кажу ж вам, бачили, як вона стояла на вагонних приступцях. Платочком отак жалібно помахала, я аж заплакала. Катерино?..

— Бачили, — пролебеділа і спалахнула дівчина.

— Зоставили ж ми біля неї, — повела Якилина Молоточкіна далі, — самого Івана Івановича і пішли з перону; чули, як другий дзвінок ударив. Що той пес міг убити жінку, це правда, він такий: жінка вагітна, а він коло вчительки якоїсь в’ється, мов гадюка на кілочку. Спровадив бідолашну на Урал. Я зайшла ще вчора вранці до нього в лябараторію, він цим молотком ящик лагодить, каже: бач, турбуюся, щоб жінці було добре — речі спаковуватиму. їде вона на Урал, там краєвиди, як на виставці, також повітря є тощо. Ходім, Катерино, бо незабаром збори відкриються, будуть нам у горло через лійку політику наливати. Тімурленков визвіриться на нас, а ми кліпатимем на нього, як цуценята на гицля. Ходім, серденько, бо проґавимо таке щастя! Бувайте здорові!

— До побачення, — квіткою забриніла Катерина.

Дзенькнула пружина в англійському замку.

— Ну? — широко станув Антон Никандрович перед Олександром і взявся в боки.

Олександер втопив очі в вікно.

— Містерія! Що вбивство було, я певен, — вимахнув рукою старий і відійшов до вікна, — а при чому ж тут молоток Івана Івановича?

З виразом диводумности старий широко розвів руками. Після короткої павзи продовжував:

— Безперечно, тут працює чорт, я його знаю. Не посміхайтесь, я правду кажу. Домовимось так: якщо мене не посадять, — (Антон Никандрович проілюстрував це останнє слово, схрестивши по два розставлених лальці обох рук в образ решітки), — то підемо до Карміндонихи: нехай подивиться в свої прокляті дзеркальця і скаже нам, кого вбито. Карміндониха — ясновидиця, може, дещо вгадає. Як саквояж?

— Готовий.

— Чи той саркофаг — добрий сховок? Як, на вашу думку?…

— Мені здається, добрий. Але я вибрав би сади на передмісті.

— Далеко.

— Зате певніше, ніж тут, в центрі міста.

— Е, досить певно! Це якби я в чужих людей ночував, —

зразу б цапнули. А хто здогадається, що я сплю під пусткою? Між гробницями? Вельзевулова хмара наступає на мою душу. Мучуся тисячами мук. Грішник я, мов пес шолудивий, мов пес смердячий мушу ховатися на схилі життя — від цілого світу. За віщо ж переслідування?.. Знаю, за віщо: за правду!., за одну скориночку істини, що я насмілився зберегти; насмілився відкришити від неї найдрібнішу часточку, меншу, ніж бджолина сльоза, і подати її на розгляд молодшого покоління. За це — катуйся, тікай, як злодій, в гробову громаду, роз’їдену черв’яками. Увесь світ волає про істину; порівнює до світла, що живить і запліднює землю. А я ж хотів стояти в ньому, здерши з плечей лахміття гріха щоденного, брехні, облуди, — здерти все брудне з себе і стояти, як служка, в чистій одежинці. Ввесь мій вік заповнений служінням правді; ради неї приймаю останню біду на свою голову… видно, так суджено і так станеться: за гріх, що вчинений замолоду.

— Мені тяжко від свого безсилля, Антоне Никаидровичу! В інших обставинах можна було б винайти мільйон способів, як порятуватися. А тут?., один, два, три — і кінець.

— Жодного, — сказав Антон Никандрович.

— Ні, ще є способи; я поручусь.

— Якщо справді є способи, — ви неабиякий винахідник.

— Перечислюю, — сказав Олександер. — Перший спосіб — самозаслання; просто людина власною охотою від’їздить в так звані «найвіддаленіші райони» на роботу. Між іншим, я маю на увазі саме цей спосіб. В разі потреби, переїдемо разом: ви, я і Ольга. Другий спосіб: на деякий час піти, наприклад, на роботу в шахту і шарахнути нечуваний ударницький рекорд, або й тихо, непомітно, як інші, довбати руду чи вугіль. Злитися з масою нашого робочого люду. Але сади на передмісті — це все–таки ліпше, ніж собор, повірте мені!

— Я згоден, — задумливо відповів Антон Никандрович, — може, на другу ніч перейду туди.

— В години, коли «чорний ворон» полює на людей, я вартуватиму неподалеку, — сказав Олександер. — Мені в порті розповідав один колишній вояк: в них жахливий бюрократизм, вони самі грузнуть серед паперів. Бували випадки: кілька ночей підряд бігали вони за людиною, не спіймали, а жертва переїхала в інший район. Що ж ви думаєте? Ловці не повідомили своїх сусідів, мовляв, нехай самі розбираються! Не так уже й добре в них машина працює. І там російська розвезеність.

Антон Никандрович здобув незмінну папіроску «Дон».

— Майже щодня я згадую Бориса Розумовського. Ми часто з ним ходили на полювання, а він — добрий стрілець.

Які то гарні були години! Він подавав правила точного бою, хоч я й раніше вмів непогано стріляти. Ще на початку двадцятих років було в одному городку на Лівобережжі — товариство, що збиралося в лісовій долині і там установлювало пристрій з пружиною. Той пристрій метав угору пляшки з–під вина, а члени товариства з черги стріляли в них, мовби в птиць. Скільки скла понівечено!

Антон Никандрович задимів «Доном». Спитав:

— А ви знаєте добре місце?

— Знаю. Кладовище…

— Кладовище? — гримнув стариган. — В мене вже аж двадцять студентів, романтиків «моторошного»; вранці приходять, під ліктями книга Бодлера «Квіти зла», в перекладі Елліса… високим голосом, при дівчатах, деклямують, як вони ночували на гробах, мовляв, «ховалися». Але прогулятись можна: давно там не був, а скоро треба буде й самому…

— Згоден! Прогулянка! — поспішив Олександер. — Позаторік там мешкало двоє молодих, «Ромео і Джульєтта» — учні дев’ятої кляси. Про них писали в газеті, під час судового процесу. Вони були закохані до того, що переступили межу дозволеного в їхні роки. Дівчина завагітніла.