Рейд у вічність

Дякуємо за сприяння у підготовці цієї книги Володимиру Сідаку, Олександру Пшеннікову, Дмитру Ведєнєєву, Володимиру Говоруну, Сергію Кокіну, Миколі Назаренку та іншим працівникам ДА СБУ.

Окрема подяка Юрію БОРЦЮ

за сприяння у виданні книги

Щиро дякуємо

і науковому відділу Братства Вояків УПА,

а також

Вадиму ДОРОШЕНКУ

12 березня 1921 р. Головний Отаман військ УНР і начальник

штабу Юрко Тютюнник видали наказ №1 "По Повстанським військам Української Народної Республіки", в якому закликали український народ "до останнього рішучого бою". В наказі стверджувалося, що коли підготовча праця закінчиться, "виданий буде наказ про повстання, де буде сказано, що й кому треба робить, а поки треба готуватися до бою і не робити "ні одного неорганізованого вибуху" [1] .

Спочатку планувалося розпочати повстання травня, використавши для цього першотравневі демонстрації, які мали очолити організовані українські підпільники, потім час виступу був перенесений на червня, потім - на жнива 1921 року. Юрко Тютюнник намагався пришвидшити час всенародного виступу, але Петлюра - під тиском Польського генерального штабу, який вів подвійну гру, - відтягував прийняття рішення. Жнива, коли окупант брутально забирав у селянина набуток його річної праці, були чудовим часом для повстання. Обідраного до нитки селянина на повстання підняти було надзвичайно легко. Та Петлюра, залежний від волі своїх польських союзників, знову відклав дату початку повстання.

Більшовики ж перейшли у наступ: влітку 1921 року багато повстанських загонів були розбиті, розкрита була й не одна підпільна організація, у липні 1921 року зазнав тяжких втрат і Холодний Яр, болючих ударів зазнали повстанці Поділля та інших країв України. Капітулював начальник Другої (Північної) групи Мордалевич, повірили в так звану амністію десятки отаманів, десятки загинули у боях… А Повстансько-партизанський штаб закликав готуватися до боротьби і не піднімати "дрібних повстань".

Заклики не піднімати "дрібних повстань" фактично стали закликом не піднімати повстань взагалі, тобто стали в пригоді окупантам.

Тим часом минув вересень. Відсвяткували вже й Покрову… Наближався листопад.

Обставини, серед яких розпочинався Другий Зимовий похід УПА під проводом Юрка Тютюнника нічого доброго не віщували. По-перше, насувалася зима, по-друге, партизанський рух в Україні різко пішов на спад - навіть вцілілі повстанські загони напередодні холодів саморозпускалися. По-третє, всі три групи Української повстанської армії (Волинська, Подільська і Бесарабська) не були як слід забезпечені: не вистачало зброї, набоїв, амуніції, не було коней, зимового одягу та взуття. "Все було за тим, щоб рейд (в окуповану більшовиками Україну) відкласти", - зазначав генерал-полковник УНР Олександр Вишнівський [4] . Та ейфорія повернення в Україну, пам'ять про Зимовий похід 1919 - 1920 років, який починався в не менш драматичних умовах, а завершився переможно, й бажання рішуче порвати з жахливою дійсністю польських таборів для інтернованих кликали козаків і старшин у смертельну, хоч й обнадійливу дорогу.

Дехто з учасників походу, наприклад старшина Кузьма Кузь, розуміли, що обеззброєні та обідрані частини висилаються на вірну смерть. Та коли він "мав відвагу сказати правду у вічі", правду, яку ніхто не хотів чути, на нього накинулись, як на зрадника і боягуза [5] . І він, присоромлений, мусив, щоб зберегти свою честь, йти на вірну загибель.

Цей смертельний рейд могли зупинити лише дві людини: Симон Петлюра та Юрко Тютюнник.

Але дезорієнтовані оптимістичними повідомленнями про готовність українського народу до широкого повстання на великій Україні, Петлюра і Тютюнник не перенесли цього походу на більш сприятливий час - бо вірили, що поява Української повстанської армії навіть пізньої осені призведе до всенародного повстання, яке змете окупаційний режим.

Напередодні переходу польсько-совєтського кордону, на початку листопада 1921 року, Юрко Тютюнник переконував козаків, що "ми йдемо на Україну наводити порядок і що там вже ніякої влади немає" [8] .

Оптимізм, який запанував у частинах Української повстанської армії, демонструє й звернення командира групи особливого призначення Михайла Палія до українського народу від 25 жовтня 1921 року: "Старайтесь на протязі одної доби покінчити з самим головним завданням… Вам йдуть на поміч всі повстанчі організації з Збруча до Дону… Несем вам поміч, а комуністам і чекістам неминучу смерть…"

Та народ, який на думку українського командування, "не зрікся надії здобути собі волю" (звернення "Головного Повстанського Командування" від 25 жовтня 1921 р. "Громадяни України!") [1] , застрашений безпрецедентним червоним терором, холонув у жорстоких пазурях більшовицького окупанта. "Одностайний збройний виступ" [1] виявився черговою ілюзією, яка призвела до масакри найкращих.

Але настрій напередодні листопадового апокаліпсису був чудовий: козаки і старшини вертались в Україну з найсвятішою метою - визволити Батьківщину, дати свободу своєму народові. У козаків від радості світилися очі. Особливо у тих, хто тримав у руках зброю. Але цього щастя була позбавлена більшість - поляки в дорогу дали лише чотириста, переважно зіпсованих рушниць.

"Був прекрасний приморозний осінній ранок, - згадував полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад.
– Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: "Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!" Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки… Полковник Отмарштайн (начальник штабу Української повстанської армії) п'янів від радості…" [2]

Другий Зимовий похід розпочався успішно і для відділу генерала Нельговського, і для Подільської групи Михайла Палія, і для Волинської групи Юрка Тютюнника. Перші перемоги над червоними відділами і повстання селян в Олевську, творення нових партизанських відділів у Кам'янець-Подільському повіті, активізація загонів Струка та Орлика, розгубленність, а то й паніка серед червоних, наснажували, стверджували віру у непереможність командарма Юрка Тютюнника - героя і вождя успішного Першого Зимового походу Армії УНР.