Рiднi дiти
Шрифт:
– Жива? – пошепки спитала я. Саша кивнула головою.
– Зміни компреси. Дай глюкозу.
– Сашо! – сказала я, забувши, що на роботі я завжди зверталася до неї офіціально. – Сашо, треба, щоб дівчинка була жива.
– Аякже, – мовила Мелася Яремівна. – Це вже справа нашої честі – врятувати таку дитину.
– Олександро Самійлівно, Меласю Яремівно, вийдіть на хвилинку до цієї жінки. Я побуду коло дівчинки. Ця жінка хоче її вдочерити, якщо ми її врятуємо і якщо у неї нікого нема.
Вони обидві пішли, а я нагнулася
Я сиділа над нею цілу ніч. Мелася Яремівна теж не лягала. 0 дев'ятій годині ранку, коли нам здавалося, що вже минуло кілька днів біля цього ліжечка, увійшла няня і сказала, що мене кличе до телефону якийсь чоловік.
– Говорить полковник Навроцький, – сказав він. – Пробачте, будь ласка, що турбую вас так рано. Вчора у вас була моя дружина. Вона питає, як дівчинка, жива?
– Вона жива! Передайте вашій дружині – ми сподіваємося, що врятуємо її! З рідних нікого нема – про це вже довідалися.
Життям дівчинки зацікавилися і в Облздороввідділі, і в інституті Охматдиту. В інституті навіть образилися на Сашу, чому дівчинку не віддали до їхньої клініки, але Саша тільки всміхнулася на це.
– Меласю Яремівно, Надю, це справді справа нашої честі – виходити цю дівчинку.
Вона сама стежила за всіма процедурами – а потрібні були і камфора, і, звичайно, пеніцилін, в який вона дуже вірила. А Мелася Яремівна вважала, що найголовніше – жирові компреси з її мастила!
Ми з Меласею Яремівною все самі робили, не довіряючи навіть сестрам.
Увечері приїхала дружина полковника. Вона ніяково пошепки сказала:
– Може, годувальницю підгодувати треба, щоб молоко було краще. Я їй тут привезла цукру, шоколаду, жирів, горіхів. Ще моя мати казала, що від горіхів молоко краще.
Я засміялася і сказала, що поки що її дочці – як вона засяяла при цьому! – вливають піпеткою краплини глюкози і сьогодні лише спробують дати одну краплину материнського молока.
Але наша нова знайома не хотіла везти все це додому.
– Я благаю вас, ну, я благаю в ім'я моєї дочки, як ви, пошли вам доле щастя, сказали, хай вона буде живенька, здоровенька, хай це інші годувальниці візьмуть, вони ж інших діток годують. Я благаю вас, залиште у себе. Це за мою донечку, не ображайте мене.
Я розуміла, їй швидше хотілося відчути себе матір'ю, піклуватися, відповідати за дитину.
Я взяла все для наших годувальниць, а шоколад і горіхи роздала дітям. Вона приїздила щодня.
На третій день дівчинка відкрила очі. У нас з'явилася надія, що вона житиме! Ми навіть спитали її «матір», як її назвати.
– Валечкою, Валюшкою, – сказала вона і почервоніла. – Так чоловік хоче, – і додала: – Мене звуть Валентиною.
Потім вона розповіла, що мрія про «Валюшку», про власну Валюшку, була у них з молодих
– Якби ви знали, як і він турбується, щоб Валюшка здорова була, щоб її швидше додому забрати. А скоро це можна буде?
– Не раніше як через вісім тижнів, – сказала Саша. – Які б ви умови не створили дома, це буде не те, що тут, де і лікарі, і досвідчені сестри, і лабораторія до послуг такої тяжко хворої дитини. А за два місяці ви візьмете її цілком спокійно.
Я думаю, це було у неї, у Валентини Дмитрівни, як вагітність і роди – уся наша боротьба за Валющине життя. А дівчинка, між іншим, чудесна. За ці дні її й пізнати не можна. Вона вже оформилася з синьої грудочки в справжню дитину, і такі тонкі у неї риси обличчя, правильні, носик наче виточений, вушка крихітні, акуратненькі, як черепашки на річці, і тоненькі чорненькі брівки.
Та от знову не все рівно і гладко. Раптом на десятий день їй знову стало погано. Ми знову цілу ніч не спали, носили кисневі подушки, і Саша теж не їздила додому.
Валентина Дмитрівна так і сиділа цілий день і цілу ніч у кабінеті. На ранок Валюшці стало краще, і Саша дозволила Валентині Дмитрівні одягти халат і зайти з нами в ізолятор. Валюшка спокійно спала, ледь ворушачи губками.
– Я так за неї хвилювалася, – призналася жінка, – ніби я справді її родила.
Мелася Яремівна поводила її по всьому будинку, розказала, як треба глядіти немовлят, показала, як їх пеленають, купають, годують. Познайомила з годувальницею, молоко якої даємо Валюшці. Але Валентину Дмитрівну все тягло до ліжка Валюшки.
Вона у нас добрий курс охматдиту пройде.
Заходжу я до Валюшки і бачу – Валентина Дмитрівна сама не своя. Сміється й плаче:
– Надечко, дивіться, вона всміхається, вона подивилася на мене і всміхнулася.
Справді, Валюшка витріщила свої сині очиці і всміхалась. Власне, їй час було вже всміхатись, як усім дітям такого віку.
От і настав чудесний квітневий день. До будинку під'їхала машина, звідти вийшли полковник і його дружина з великим чемоданом.
Ой, яке придане привезли вони Валюшці! Тут були: рожева атласна ковдрочка, білосніжні простирадлочка, пелюшки, підгузнички, все вимережене, вишито, з помітками «В. Н.» – Валя Навроцька. Мереживна сорочечка, чепчик, плаття, капор.
– Я все сама зробила, – сказала Валентина Дмитрівна. – А що її вдома чекає!
Я уявляю, що її чекає дома!
– Позавтра ми їдемо до Москви. А там уже всі родичі знають, що у мене народилась дочка, і всі чекають нетерпляче, щоб її побачити. А потім ми їдемо до Німеччини. Зараз, Альошо, і ти її побачиш, – сказала вона чоловікові – високому полковнику з сивими вусами.