Рiднi дiти
Шрифт:
І тут вони побачили, як у двері просунулася голова кухаря і швидко зникла, і всі почули, як двері замкнули на ключ. Діти всі притиснулися одне до одного.
– Лишенько! – укусила себе за палець Леночка, щоб не закричати, не заголосити. – У карцері ж Льоня з Ванею великим і Петрусиком… Ой, я не знатиму, що з ними!
За стінами почувся шум машин.
– Це Настаська з Рудольфом тікають, – повела очима Тоня. Вона вся була як натягнута струнка. От ще мить – і не витримає, порветься. – Хоч би їх червоні
Кілька хвилин всі мовчали. Раптом Леночка сказала:
– Давайте заспіваємо пісню. Так зовсім не буде страшно.
І Катя дзвінко почала, і всі діти вже не пошепки, а вперше голосно заспівали:
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек.
Я другой такой страны не знаю,
– Где так вольно дышит человек! – підхопив за дверима чийсь басовитий чоловічий голос, і двері відчинилися, і зайшов дядя Вася!
– Діти! Мерщій у щілину, – гукнув він, – а то, бува, бомба сюди потрапить.
– Фрау Фогель вже втекла? – схопилася Тоня.
– Втекла! – махнув рукою дядя Вася.
– У карцері хлопці, – сказала Лена, ще не розуміючи, що, може, смерть минула. Ні, вона ще нічого не розуміла.
– У карцері? – схопився за голову дядя Вася. – Діти, мерщій в щілину коло блоку № 3, а я побіжу до карцера.
– Я з вами, – побігла Лена.
– Веди малих! – строго кинув дядя Вася.
Діти кинулися в двері. Тоня за руку з Світланкою, за ними решта і остання Лена з Ориською на руках, оглядаючись, чи ніхто не лишився в бараці.
Діти залізли у вириту яму. Тоня обхопила русяву голову Світланки і притулила до своїх колін.
– Нічого вже не боюся, – шепнула вона їй. – Настаська ж уже втекла!
– Посидь тут, не підводься, а то тебе ще вб'є, а я подивлюся, – не могла вона витримати.
– І ти не дивись, і тебе може вбити! – потягла її за руку Світланка.
– Ні, я тільки гляну! – І Тоня підвелася навшпиньки.
– Тонько, лягай! – гукнула суворо Катя.
– Ой, – запищала Тоня. – Якась жінка несе Петрусика! Ой, і Льоня з Ванею йдуть! Ой, вони ледве йдуть. Вони сюди йдуть!
Катя і Лена кинулися назустріч.
– Вона нас витягла, ледве витягла, нас уже засипало! – сказав Льоня, показуючи на жінку.
То була худа, висока, з тонким обличчям жінка. Коли Лена і Катя вдивились – розібрали, що то ще зовсім молода дівчина, може, тільки на кілька років старша за них.
– Тьотю, а ви звідки? – спитала Тоня.
– Звідки й ти, – усміхнулася дівчина і присіла поряд з дітьми.- Хлопчикові зовсім погано, а що, той зроду німий? – спитала вона тихо, показавши очима на Ваню великого.
– Що ви! – схопилася Лена. – Ваню! Ваню! Що з тобою?
– М-м-м,- замичав Баня і похитав головою.
– Не чіпайте його, не чіпайте його, – замахав руками Льоня. – Він відійде, він відійде!
– Тьотю,
– Бачила. Вже не повернеться! Уже нікого з фашистів нема в таборі, розбіглися, як пацюки.
– А як вас звуть, тьотю?
Дівчина знову усміхнулася, мабуть, на це незвичне «тьотю».
– Тьотя Ліна, – сказала вона. – Ліна Павлівна.
– Ліна Павлівна, – повторила Катя і цим ствердила друге ім'я, бо хоч яка змарніла, висохла, страшна, як усі, була ця дівчина, Каті не хотілося, щоб її звали «тьотею».
– Я вилізу, уже німців нема! – зашепотіла Тоня.
– Сиди на місці, – зупинила Катя.
Але й вона не витримала, вона вилізла разом з Тонею! За хвилину діти почули несамовитий крик:
– Наші! Наші! Це наші!
На територію концтабору вже бігли червоноармійці. Вони зупинилися…
Назустріч їм висипали діти. Та хіба це були діти? Це були тіні, страшні примари із старечими личками і курячими кісточками.
– Наші! Наші! – лепетали вони і простягали їм руки.
І червоноармійці брали їх на руки і притискували до грудей, як найрідніше, найдорожче. Мимоволі сльози наверталися на очі, але руки були зайняті, щоб змахнути їх, і сльози капали на ці страшні, старечі личка дітей.
– Дядю червоноармієць! Мене візьміть! – верещав п'ятирічний Владик Гончарін.
– Мене, мене! – аж захлиналася Світланка.
– І мене… і мене… – долинув слабкий голосок. Це ледь дочвалав побитий, знеможений Петрусик.
Літній вусатий червоноармієць узяв його на руки і обережно сів з ним на камінь. Легке, наче зовсім невагоме тільце хлоп'ятка здригалося, і дихання з сипом і хрипом уривчасто ніби тріпало маленькі груди. Але хлопчик намагався усміхнутись, він підвів руку і доторкнувся до вусів, до запорошеної щоки.
– Якщо побачите мою маму, – насилу вимовляючи слова, почав він, – скажіть їй, що я живий… А то вона, певне, думає, що я вже помер, і плаче… Ви їй скажіть… – І він сіпнувся ще і ще раз та так і застиг з заспокоєною усмішкою на почорнілих губках.
Вусатий літній червоноармієць так і лишився сидіти, тримаючи на руках закатованого хлопчика.
– Мами у нього нема, – раптом почув він. Коло нього стояли дві дівчинки.
У одної, здавалося, тільки темні великі очі й лишилися на обличчі, друга – трохи світліша.
Темноока серйозно продовжувала:
– Його маму спалили тоді, як і мою, і Світланчину… і у нас нікого нема… зовсім нікого. Ви гера Рудольфа і Настаську піймайте і убийте. Це вони Петрусика побили.
Червоноармієць встав, обережно поклав на камінь мертвого хлопчика, взяв на міцні руки обох ще живих дівчаток, притиснув до себе і сховав за їхніми голівками свою голову, щоб не видно було, як він плаче.