Рими

Григорій ЛАТНИК

Рими

I

Я знаю гімн, що, дивний і потужний, Морок душі осяє, як проміння, А ці рядки — його слабке відлуння, Що прагне пересилити затіння. Хотів би я ту велич записати, Долаючи хисткої мови муки, Словами, що передали б у часі Зітхання й усміх, кольори і звуки. Та не знайду я способу, красуне, Намарно захопившись боротьбою; Я зміг би, певне, гімн цей проспівати На самоті зоставшись із тобою.

II

Стріла, з тятиви зірвавшись, Летить, тремтлива й пружна, Не відаючи в польоті, У що ввіткнеться вона. Листок зів’ялий, опалий, Ніколи не знає, де, Підхоплений вітровищем, На землю знов упаде. Морська величезна хвиля, Яку жене буревій, Не відає узбережжя, Де слід зупинитись їй; А мерехтливе проміння, Привабливе та ясне, Не

знає тієї миті, Коли востаннє сяйне. Отак і я: йду світами, Свою долаючи путь, І не уявляю зовсім, Куди стежки приведуть.

III

Стрясання чудернацьке, Що збуджує ідеї, Наче безладні хвилі Штовхає гураґан; Щось у душі шепоче, Здіймаючись угору, — Так виверженням лави Загрожує вулкан; Безформні силуети Істот невірогідних, Неначе крізь завісу Пейзажів каламуть; Барвисті переливи, Які в повітрі схожі На часточки веселки, Що в сяєві пливуть; Думки, що слів не мають, Слова, які без сенсу; Каденції без ритму, Сумбурні, в метушні; Спомини, забаганки Речей, що не існують; Веселощі раптові, Передчуття журні; Знервована дієвість, Що без застосування; У леті без гнуздечки Коня палкий нестрим; Безумний пломінь духу, Що пристрасно палає, Божественне сп'яніння Творця, що править ним… Натхнення є таким! У мозку сильний голос Уговтує безладдя, А з-поміж темних тіней Вже світло вирина; Гнуздечка злотосяйна Приборкує потужно В оскаженілім леті Прудкого скакуна; Вузький промінчик світла Думки у сніп'я в'яже; Роздерши хмари, сонце Здіймається увись; Рука розумна, мовби Перлини у намисто, Збирає слів пучечки, Щоб сенсові дались; Гармонія знаходить Потрібні темп і розмір, Аби примхливі ноти Зібрати у вінець; З пластичною красою, Близьку до ідеалу, Вирізьблює статую Із каменю різець; Довкілля, де ширяють Думки у круговерті, — Їх вабить і гуртує Принадливий полон; Потік, де буйні хвилі Гамують спрагу жару, Оаза, що для духу — Потужний бастіон… Таким є наш резон! Завдаючи поразки У битві їм обом, Спроможний тільки Геній З’єднати їх ярмом.

IV

Ні, не кажіть, що вже немає скарбу, Без тем замовкла ліра старовинна. Поети, може, зникнуть; та ніколи Поезія не згине! Допоки хвилі світла в поцілунку Тремтять, палкі, неспинно; Допоки сонце поміж хмар роздертих Відсвічує карміном; Доки повітря з пахощами квітів Над нами тихо лине; Доки весна буятиме довкола, Поезія не згине! Доки наука віднайти не зможе Життя джерела дивні, Допоки море й небо — це безодня, Не знана для людини; Допоки Людству в русі невідомо, Куди ведуть стежини, Допоки буде таїна для нього, Поезія не згине! Допоки душу радість огортає, Хоч і нема причини; Допоки гірко й журно, але з ока Не котиться сльозина; Допоки серце з розумом воюють Нещадно, без упину, Допоки є надії й спогадання, Поезія не згине! Допоки будуть очі, що сприймають Інших очей проміння; Допоки поміж різними устами Триває шепотіння; Допоки дві душі єднають шалом Свого єства глибини, Доки на світі є краса жіноча, Поезія не згине!

V

Якийсь-то дух без назви, Непоясненна сутність, Не визначена сенсом Моя в житті присутність. Пливу я в порожнечі, Де сонячні пожари, Тремчу помежи тіней І лину там, де хмари. Віддаленої зірки Габою золотою Я є; високий місяць Байдуже сяє мною. Я — хмара, яку сонце Загравою накрило, Я — пам'ятник сліпучий Заблуклого світила. Я — сніг урвистих піків, Вогонь пісків бентежний, Блакитна хвиля моря І піна узбережжя. Я є звучанням лютні, Фіалки ароматом, Я — кладовища вогник І плющ руїн завзятий. Я жайвором співаю, Дзижчу також охоче І можу відтворити Шуми посеред ночі. В потоці гуркочу я, Свистіти в іскрі вмію, Я — блискавиці спалах, Ревіння буревію. Я — між горбами річка І шелех трав стоячих, Зітхання в чистій хвилі, В сухім листку я плачу. Я з часточками диму Гойдаюся і щезну — Підносить він до неба Свій закрут величезний. Розвішують комахи Злотаве павутиння — Гойдаюсь між дерев я В сієсті тихоплинній. За

німфами женуся, Зближаюся поволі, У воду кришталеву Вони стрибають голі. В кораловому рифі Перлини — як відрада, І ваблять в океані Мене прудкі наяди. В заглиблених печерах — Їм сонце невідоме — Багатства споглядаю, Що їх вартують гноми. В минувшині шукаю Сліди імперій стерті, Що й назви загубили Після своєї смерті. Світи спостерігаю В шаленому крутінні, Моя зіниця бачить Усесвіту творіння. Мені відомі сфери, Де тиша заніміла, Духу життя чекають Там нечіткі світила. Десь піді мною — прірва, А я — місток над нею, Драбина я незнана Між небом і землею. Я — наче невидиме Кільце, котре єднає Світ визначений форми І думки світ безкраїй. Я, врешті, є тим духом Із таємничим злетом, Який відомий тільки Тому, хто є поетом.

VI

Наче вітрець, що овіває рани Понад похмурим полем різанини Та з пахощами й музикою потай Кудись подалі серед ночі лине, Прикметою і ніжності, і болю, Англійський барде, у страхітній драмі Офелія, що розуму позбулась, Зриває квіти, ідучи з піснями.

VII

У кутку неосвітленім залі, Вкрита пилом — печальна ця мить, — Позабута господарем, певне, Тиха арфа стоїть. Дивний звук причаївся у струнах, Наче птах, що у вітті затих. Ждуть вони, що рука білосніжна Доторкнеться до них! Ай! — подумав я, — схоже, дрімає Так натхнення у грудях завжди І, мов Лазар, чекає на голос, Що накаже: «Зведись та іди!»

VIII

Коли бачу, як синявий обрій Вдалині перекрила, Наче тюль, порохнява дорожня, Золотава й тремтлива, То мені видається, що можна Від земної зупинки Відірватись до того серпанку За якусь-то хвилинку, Мов легка порошинка. Коли поночі я споглядаю Темні обрії неба, Як там зорі тремтять у пожарах, Мов зіниці вогненні, То мені видається можливим Піднестися в польоті, Опинитися в їхньому світлі, Розчинитись у злоті, В полум’яній вільготі. Я веслую у сумнівів морі Без надій — то є скрута; Але, прецінь, мене запевняє Моя тиха осмута: Вона Богом почута!

IX

Цілує вітер, стогнучи від чару, Легенькі хвилі з брижами достоту; Західне сонце теж цілує хмару, Забарвлюючи пурпуром і злотом; Вогонь, що від гілок набрався жару, До іншого вогню відчув жаготу; Навіть верба, схилившись до потоку, Виказує йому любов глибоку.

X

Не зримі оком часточки повітря Тріпочуть доокола і палають; Стікає небо золотим промінням, Земля тремтить і радо умліває; Я чую, як пливуть у хвилях звуків Гомін цілунків, крилець лопотання; Стуляються мої зіниці… Що це? — Іде кохання!

XI

— Я є палюча, я є смаглява, Мої цілунки — наче вогні; Я — насолода, жага, забава. Мене шукаєш? — Даруй, та ні. — Я — злотокоса, я — білолиця; Майбутнє щастя живе в мені; Безмежна ніжність — моя скарбниця. Мене ти кличеш? — Даруй, та ні. — Я є марою, я — неможлива, З туману й світла щось голубе; Я — безтілесна, уявна діва; Не для кохання. — Люблю тебе!

XII

Дівча, за зелень очей Себе не картай жорстоко: Зелені очі в наяд, Мінерва зеленоока, Зелені очі також У райських гурій пророка. Дивує зеленню ліс У весняному розмаї. Веселка — сім кольорів — Зеленим найбільше грає. Смарагди зелені теж, зелена надія злетів, Зеленим є океан, Лавровий вінок поетів. На щоках юних твоїх Троянду вкриває іній, І видко, як між перлин Кармін пелюстків ясніє. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! Вологі та неспокійні Твої зеленаві очі, Мов ранні листки мигдалю, Які од вітру тріпочуть. Рубіни чудових уст Палають свіжим ґранатом, Запрошує влітку він Ним спрагу погамувати. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! Коли твої очі люто Немов розсипають іскри, Здається, що хвилі моря У скелі б'ють кантабрійські. Твоя коса золотава Чоло увінчує ніжно, Отак надвечірній промінь Освітлює гору сніжну. Тож надаремно Скнієш у горі, Що твої очі Дано потворі. Не вір цій зморі! А проміж вій золотистих Смарагдові брошки сяють Побіля скрон, мовби злото, На білині горностая. Дівча, за зелень очей Себе не картай жорстоко; Якби вони почорніли, Згадала б зеленооку.