Роковий український ярмарок

Нечуй-Левицький Іван Семенович

На пля­цу страш­ний тиск. То­чок не­на­че кле­ко­тить, як во­да під мли­но­ви­ми ко­ле­са­ми та на ло­то­ках. По кут­ках на обох май­да­нах скрізь си­дять лірни­ки й сліпці. Скрізь чую гудіння лір та бла­ган­ня старців, не­на­че звідусіль чую го­лос­ний плач. Пла­чуть ніби сліпі очі, але не сльоза­ми, а жалібни­ми бла­га­ючи­ми го­ло­са­ми… Поміж ря­да­ми й во­за­ми по­де­ку­ди сно­ви­га­ють сліпці з по­во­да­та­ря­ми; де­котрі жалібно співа­ють…

От іде дві сліпчи­хи - мо­ло­диці з дівчи­ною по­во­да­тар­кою, і обидві співа­ють гар­ни­ми м'яки­ми го­ло­са­ми

в ду­ет «Ісу­се мій пре­лю­без­ний» - Дмитрія Рос­товсько­го… їм аком­па­нує без­пе­рес­та­ну гус­те гудіння яр­мар­ко­ве…

Задзвонили не­да­леч­ко в со­борі в усі дзво­ни на мо­ле­бень (в со­борі «храм»). Зад­зе­ленька­ли в костьолі. Лю­де здійма­ють шап­ки й хрес­тяться. Ще дуж­чий став гомін. Яр­ма­рок ніби за­гув, як розд­ра­то­ва­ний рій. А се­ред то­го гудіння чую, як десь вис­ка­кує різкий го­лос про­ха­ча, не­на­че десь то­не лю­ди­на й кри­чить на по­ря­ту­нок. А ор­ган­чик ніби співає смутні ме­лодії десь да­ле­ко… і на­во­дить на ме­не се­ред життєво­го шу­му та га­му якусь ти­ху за­ду­му… І тор­гу­ють, і ку­пу­ють, і ра­зом з тим хтось ніби пла­че та су­мує та ви­ли­ває свій сму­ток жалібни­ми співа­ми се­ред цього во­руш­ко­го, тісно­го на­тов­пу, де час­то чується і регіт та жар­ти дівчат з па­руб­ка­ми… І ту­теч­ки, як і в усьому людсько­му житті - і сміх, і сльози вкупі…

Але яр­ма­рок прав­ди­вий не тут, не в осе­ред­ку містеч­ка, а за містом, на тор­го­виці. Цей май­дан, що од­ним кінцем ви­хо­дить у по­ле, - здо­ро­вий без міри. Скільки оком ски­ну­ти в по­ле, тут усе зас­тав­ле­но во­за­ми, кіньми, то­ва­ром. В кількох проїздах ряд­ка­ми пос­тав­лені коні, в дру­гих ряд­ках сто­ять во­ли, ко­ро­ви. Сви­ней, та ще й го­до­ва­них - безліч! Тут свині все аг­лицької по­ро­ди. В осе­ред­ку яр­мар­ку, в за­го­ро­жах сто­ять цілі та­бу­ни ко­ней, приг­на­них з До­ну, з Ку­бані, та­бу­ни волів сірих, кру­то­ро­гих - з степів. Тут дідичі та по­се­со­ри за­ку­по­ву­ють коні й во­ли на ти­сячі кар­бо­ванців - гур­та­ми. Сли­ве се­ред тор­го­виці на не­ве­лич­ко­му, лед­ве примітно­му су­горбі сто­ять в за­го­ро­жах з лег­ко­го вир'я, з дрючків та­бу­ни сте­по­вих ко­ней; коні все добрі, ситі, тем­ної во­ро­ної масті пе­чуться на га­ря­чо­му сонці і од спе­ки та од му­хи ма­ха­ють го­ло­ва­ми та не­на­че гор­до­ви­то ог­ля­да­ють усей ши­ро­кий яр­мар­ко­вий простір, з йо­го на­тов­пом, з мир­ша­ви­ми се­лянськи­ми ко­ни­ка­ми та корівка­ми. Ко­ло їх сіріють ніби цілі че­ре­ди сірих сте­по­вих волів, гус­то обквітча­них здо­ро­вецьки­ми ро­га­ми. Во­ли сто­ять спокійно й бай­дуж­но ре­миґають, ніби не звер­та­ючи жаднісінької ува­ги на веш­тан­ня й яр­мар­ко­вий гар­ми­дер. Скуп­щи­ки з одс­лу­же­них ка­ва­ле­ристів-мос­калів поп­ри­га­ня­ли свої гур­точ­ки се­лянських скуп­ле­них ко­ней і пос­та­ви­ли їх ряд­ка­ми по проїздах. Ці ка­ва­ле­рис­ти вже дав­но од­би­ли од жидків торгівлю кіньми та ху­до­бою і за­во­лоділи нею на яр­мар­ках.

Між ряд­ка­ми се­лянських ко­ней, мир­ша­вих, схуд­лих, веш­та­ються по­де­ку­ди смуг­ляві пат­латі ци­га­ни з своїми шка­па­ми. Яка си­ла ху­до­би! Скільки

тут корів уся­кої по­ро­ди! Між здо­ро­ви­ми панськи­ми го­лин­дер­ка­ми рябіють се­лянські мир­шаві корівки, такі завбільшки, як те­ля­та або го­до­вані йоркшірські ка­ба­ню­ги, що ле­жать попід во­за­ми в хо­лод­ку плис­ком на че­реві з сли­ве плис­ко­ва­ти­ми спи­на­ми і тільки ніби стог­нуть од спе­ки.

Ця по­ло­ви­на яр­мар­ку на тор­го­виці ба­га­то пістрявіша. Між се­лянськи­ми во­за­ми по­де­ку­ди ма­ня­чать усякі брич­ки панські. На брич­ках пе­чуться на сонці панії, ма­туш­ки, а то й пан­ни. Па­ни, пан­ки, уп­ра­ви­телі, ба­тюш­ки й усякі скуп­щи­ки по­оди­но­ко й гур­том ог­ля­да­ють коні, тор­гу­ють. Між свит­ка­ми ма­ня­чать пальта, ка­пе­люші, ря­си. По­де­ку­ди сно­ви­га­ють жид­ки й ци­га­ни. Скрізь аж ки­пить торгівля й купівля. По­купці ог­ля­да­ють коні навк­ру­ги, заг­ля­да­ють їм в ро­ти, ог­ля­да­ють зу­би. Коні пру­ча­ються, за­ди­ра­ють го­ло­ви, хви­ца­ються. По­купці кри­чать, але не­за­ба­ром схо­дяться в ціні, здо­ро­во тричі ляс­ка­ють по до­лоні. На кра­ях, на прос­торі вип­ро­бо­ву­ють - які коні на ході. Он ци­ган ско­чив на свою шка­пу й по­летів швид­кою рис­сю, аж пат­ли на го­лові тря­суться. Він штов­хає ко­ня­ку в бо­ки за­каб­лу­ка­ми, гу­кає, ве­ре­щить, свис­тить як навіже­ний. Се­ля­ни сто­ять по­важ­но й тільки осміха­ються. Скрізь кру­тяться хур­ма­ни на ко­нях. Па­ни й ба­тюш­ки ог­ля­да­ють хо­ду і між со­бою ниш­ком пе­ре­мов­ля­ються або крадько­ма пе­ре­мор­гу­ються. Підставні хва­ле­ни­ки за пла­ту од купців вих­ва­лю­ють коні на всі бо­ки і за­пев­ню­ють панків, що коні добрі, бо буцімто во­ни їх дав­но зна­ють і самі ладні тор­гу­ва­ти й ку­пи­ти їх… Але па­ни їм не ймуть віри і, оче­ви­дяч­ки, не вва­жа­ють на їх об­лес­ли­ве вих­ва­лю­ван­ня.

По всій тор­го­виці скрізь гам та крик не­у­яв­лен­ний! Коні іржуть, хви­ца­ються, а то й ку­са­ються. Ко­ро­ви ре­вуть, свині кувіка­ють, не­на­че колії тяг­нуть їх на заріз або вже штри­ка­ють но­жа­ми. Лю­де го­мо­нять, кри­чать. Гомін стоїть гус­тий, не­на­че десь поб­ли­зу шу­мить та ре­ве во­дос­пад. Тут вже істий со­дом! Не­на­че який­сь давній на­род десь зняв­ся з місця та й ота­бо­ривсь, мов в ча­си «ве­ли­ко­го пе­ре­се­лен­ня на­родів». На цей ро­ко­вий яр­ма­рок зби­рається на­ро­ду, пев­но, ти­сяч п'ятнад­цять або й двад­цять. Іста Ба­тиєва ор­да, тільки без верб­людів та гарб!

І скрізь по май­да­нах тільки й чуть чис­ту ук­раїнську мо­ву, ні криш­ки не по­каліче­ну. По-українській го­во­рять па­ни й ба­тюш­ки і па­ни-ка­то­ли­ки, котрі ту­теч­ки навіщось звуть се­бе по­ля­ка­ми, і жи­ди, бо в ту­тешніх ка­то­ликів-панів та дідичів, в ту­тешніх жидів свій рідний язик - є тільки ук­раїнський. Па­ни-ка­то­ли­ки пo-польській го­во­рять по­га­но й не­чис­то і тільки на­род­ною ук­раїнською мо­вою го­во­рять чу­до­во, мов сам на­род, хоч ця мо­ва чо­мусь їм не до впо­до­би… Ця незлічен­на яр­мар­ко­ва на­род­на ма­са не­са­мохіть асимілює, упо­доб­лює собі і панів, і жидів своєю жи­вою мо­вою.