Роксоляна

Назарук Осип

Викликає інтерес те, що до образу Роксолани й у наш час продовжують звертатися також зарубіжні автори, не тільки історики, а й письменники. Така живучість образу в літературі (зі знаком плюс чи мінус) не може бути випадковою. Якби йшлося про якусь палацово-дипломатичну інтригу, то вистачило б однієї книжки в глянцевій обкладинці, щоб задовольнити жагу цікавості читачів такого роду творів. Джерела про Роксолану скупі, вичерпані, та автори все вдивляються і вдивляються в її образ. Подивімося на бібліографію недавніх творів про Роксолану або тих, де вона фігурує як важливий персонаж: антиісторичний роман «Султанша» написала французька вчена-літературознавець Катрін Клеман (1981), фінський письменник Міка Валтарі написав роман «Мікаель ель-Хакім» (Хельсінкі, 1979), французький переклад «Слуга Пророка» (1987), югославський

вчений Р. Самарджич – великий історичний твір «Сулейман і Роксолана» (Белград, 1987), румунський тандем М. Бурада і В. Корбул – роман «Роксолана і Сулейман» (Париж, 1987), англійський автор Колін Фалконер – «Гарем» (Лондон, 1992), французький переклад під назвою «Ночі Топкапи» (1994); роман французького автора Алена Паріса «Останній сон Сулеймана» (Париж, 1999).

Аналіз цих творів показує, що згадані різномовні автори, які в наш час, при нинішньому високому рівні науки, припускаються неприпустимих фактологічних помилок й анахронізмів, усе ж не можуть показати Роксолану як просту інтриганку або безпринципну опортуністку: вона виступає як набагато складніший образ, як узагальнення, що досягає рівня «універсального образу», навіть більше – стає свого роду символом. Ні, не українського патріотизму – такою є Маруся Богуславка. Будь вона ще однією Марусею, то не набула б тоді такого міжнародного звучання. Вона стоїть в ряду жіночих образів з Біблії. Це – Дебора, Естер. Пізніше такими були Клеопатра, Жанна д’Арк, різниця тільки в тому, що всі ці героїні досить однобокі або діють за планом, складеним кимось іншим або Провидінням (як Орлеанська Діва), а Настя чи Олександра Лісовська стояла перед екзистенційним вибором сама й зуміла подолати долю (fatum), взяла гору над нею за нелюдських несприятливих умов. Саме через це, на нашу думку, образ Роксолани набуває універсальності, і завдяки цьому вона знову і знову привертає до себе авторів не тільки в рідній країні, а й за її межами.

Можливо, Роксолана заслуговує на осуд за деякі приписувані їй вчинки, такі як інтрига проти Ібрагіма-паші, інших високих сановників, особливо за її участь у змові проти спадкоємця трону Мустафи, яку не доведено, бо невідомо, чи була якась змова взагалі. До речі, султан не був тюхтієм, усі підкреслюють його силу волі й рішучість, він міг мати свої джерела інформації та мав свій спосіб обмірковування й вирішення проблем, які ні в чому не відрізнялися від тодішніх європейських, досить пригадати історію англійської королеви Єлизавети І та Марії Стюарт. Виходячи з принципу історизму, ми мусимо брати до уваги, що вона жила весь час під величезним тиском. У разі смерті її чоловіка вона і її діти, безперечно, загинули б. Тому вона тримала все під контролем і за найменшої небезпеки ефективно діяла. Це досить ясно показано у згаданих творах західних авторів. Усі вони відзначають її розум, силу волі, ерудицію і політичний хист, який вона, на їхню думку (бо вони йдуть за успадкованими з минулого стереотипами), використовувала для інтриг. Загалом виходить негативний образ, і тут виникає парадокс: незважаючи на всі приписувані їй вчинки і гріхи, вона залишається головною героїнею романів, поряд із самим султаном. Тонкий знавець епохи, французький вчений А. Кло взагалі не поділяє багатьох звинувачень на адресу султанші. [31] Вона ніби символізує нескореність вільної духом людини, її спроможність стати на бій проти долі і перемогти. Причому без містики і чудес. Кожний із авторів, котрий писав про Роксолану, не міг не відзначити силу її характеру та інтелекту, рішучість, розуміння людської природи та механізму політики і влади. Свідомо чи ні, такі автори показують, що ця жінка – феномен, незвичайна постать великого масштабу, яка сама зуміла утвердити себе в історії.

31

Clot, Andre Soliman le Magnifique. – Paris, 1983. – P. 209.

Немає на сьогодні відомих підстав і необхідності створювати з неї символ українського патріотизму. Але й соромитися такої землячки немає чого. І добре, що на згадку про неї поставили монумент в Рогатині, хоча й був «ідеологічний» спротив. Вона не може бути постаттю національної історії, вона належить до історії Османської імперії, а для нас вона – символ непереможності

духу і приклад, як треба не опускати рук, боротися, виживати й вірити у краще майбутнє.

Ю. Кочубей

Глава І

Страшне весілля

1

Не знаєш ранком,

Що буде вечерком.

Народна приповідка

Було то в гарячий літній вечір 1518 р.

Золота велика звізда дня помалу заходила в найбільший став Поділля, що в блискучім озері світла лагідно шелестів м’ягкими хвилями води. Вона мов цариця лагодилася до сну на своїм м’ягкім пурпуровім ложі. За ставом видніли темні окопи й білі стіни Рогатина та спокійна лента тихої річки Липи.

В такий час із-за синьої смуги лісу показалися чотири вози на порошнім шляху, що провадив зі Львова до Рогатина. На них їхали весільні гості. То старий Дропан, львівський купець, їхав з сім’єю в Рогатин женити свого одинака Стефана з дочкою о. Луки Лісовського – пароха при церкві св. Духа, на передмістю Рогатина.

Молодий Стефан Дропан, що вже від двох літ любився в Настуні Лісовській, не пам’ятався з весільної радості. Він більшу часть дороги йшов попри вози, хоч з нього сміялися, що й так скорше не буде на місці.

– Не спішися, бо й так не знати ранком, що буде вечерком, – говорив йому батько, що вже переняв цю улюблену приповідку від свого свата, батька Настуні, який часом приїздив до свого брата, що був священиком при церкві св. Юра у Львові. Але Стефан то випереджував вози, то оставав позаду, щоби свобідніше віддаватися своїм мріям про щастя. І не бачив і не чув нічого, пріч своєї дівчини коло себе, хоч її не було тут. Не бачив ні синявої шати шалвій, ні смілок у тінистих місцях лісів, які переїздили, не бачив золотистої імли беріз, ні пахучої м’яти, ні гнучкого ломиносу, ні яглиці, ні жовто-червоної дівини, ні холодку, ні копитника-стародуба, хоч ішов по них.

– Йому тепер цвіте папороть… – говорили про нього весільні гості, прихильно сміючись.

А в його серці цвіла й пахла любов.

Він раз у раз згадував, як вона починалася і як перший раз побачив Настуню на подвір’ю церкви св. Юра у Львові. Відтоді життя було для нього одною смугою світла, запаху й музики. І боротьби. Батько не дуже був за цим, щоб він женився з попадянкою. Мав для нього на приміті багату дочку свого спільника в торговлі. А й сім’я Настуні, яка належала до старих священичих родів, дивилася нерадо на її подружжя з сином «крамаря». Подобалося їй його багатство. Відпихало те, що він «крамар». Але, кінець кінців, якось погодилися.

Як же далеко було молодому Стефанові до міста, що вже видніло перед ним, і до невеличкого дому на березі тихої Липи біля церковці св. Духа.

2

А там ждали на них, бо все було приготоване до весілля. Весільні гості з’їхалися вже, й гамірно було від молоді і старших.

Брат хазяїна о. Іоан Лісовський найдовше опирався подружжю Настуні зі Стефаном. Бо між церквою св. Юра й сім’єю Дропанів провадився довгий судовий спір за якийсь грунт, і о. Іоан недобре думав про старого Дропана. Та й тепер виїхав скорше зі Львова, щоб не їхати разом з «безбожним крамарем», котрий провадив судові спори з домом Божим. І, крім того, урядив ще одну демонстрацію, – він хотів бути на вінчанню своєї братаниці. Але не хотів, щоб старий Дропан міг чванитися, що він, о. Іоан, приїхав нарочно на те весілля! Для того вишукав собі якісь церковні діла у львівського владики до Кам’янця на Поділлі, щоб тільки буцімто по дорозі бути на весіллю братаниці. Це розголосив іще у Львові.

Тепер сидів зі своїм братом і з ігуменом недалекого василіянського монастиря в Чернчу, о. Теодозієм, в садку біля парохіяльного дому, при деревлянім столику, в тіні лип. Перед ними стояли три глиняні горнятка, глечик кислого молока, хліб і масло.

– Їж і оповідай, що нового, – говорив до нього о. Лука.

– Від чого тут починати? – журився о. Іоан.

– Від справи нашої церкви, – сказав поважно ігумен Теодозій.

– Авжеж, – відповів о. Іоан.

Хвилину подумав, взяв шматок житнього хліба, насмарував маслом і, поклавши його знов на деревляну тарілку, почав: