Рожеві сиропи (збірник)

Чех Артем

Вже навіть віджартуватися не виходило.

А якось на початку травня з самого ранку мама зайшла до кімнати Толі й повідомила сина про наступне:

— Синок, — сказала мама, — післязавтра рівно рік, як не стало батька. Може, влаштуємо щось?

— Що? — грубо відповів Толя.

— Ну не знаю, синок, може, сабантуйчик якийсь?

— Тобі тільки сабантуйчики влаштовувати, — огризнувся Толя. — Тільки й шукаєш приводу.

Цього ранку Толя був не в гуморі — він дочитав книжку, і кінцівка йому не сподобалась. Усі

вмерли. А тут ще зайве нагадування про смерть. До того ж, не просто смерть, а смерть батька. Байдуже, що минув рік.

— Толю, ти подумай. Добре, синок? Подумай. Хрещену запросим, тьотю Галю, Пашу.

— От тільки Паші тут не вистачало. Батько його терпіти не міг. Ти пам'ятаєш, де був Паша, коли батько помер?

— А де?

— А ти згадай.

— У тюрмі був.

— О! У тюрмі. І місяця не пройшло, як він повернувся. Думаєш, він хоч пам'ятає батька? Він шконку свою тільки пам'ятає.

— Синок, його підставили.

— Ага, підставили. Знайшов на смітнику калашников, прострелив руку тьоті Галі, а його підставили. Хто підставив? Тьотя Галя?

— Може, і тьотя Галя.

— Ну тоді коли тьотя Галя така скурвлена, не запрошуй її.

— Синок…

— Відчепись. Я подумаю.

— Подумай… — І мама, тихенько причинивши двері, вийшла з кімнати.

Толя сидів на ліжку, чухав бороду й намагався збагнути, що ж такого він накоїв у свої двадцять три, що світ навколо лише вдає, що він світ, а не темрява.

Увімкнувши комп'ютер та увійшовши до Інтернету, Толя вбив у гугл питання: «Чи влаштовувати поминки». Гугл видав двадцять сім тисяч відповідей. Першою з них була чиїмсь коментарем на православному форумі: «У дев'ять днів, сорок та рік необхідно пом'янути покійника».

Увесь вечір Анатолій Анатолійович з мамою просиділи на кухні. Вони складали меню та списки бажаних та небажаних гостей.

Толя ніяк не хотів погодитися на капусняк.

— Синок, капусняк — це необхідно. Розумієш, капусняк усі мають з'їсти ще до першої чарки.

— Тоді я запрошу Віталіка.

— Може, не треба?

— Він мій друг, — наполягав Толя, — добре знав батька, до того ж він — чудовий тамада.

— Тамада, кажеш?

— Він уміє заводити публіку.

— Ну добре, давай Віталіка. І Артьомку поклич тоді вже, і Андрюшу. Вони теж знали твого батька.

— Мамо, з батьком півміста чарку перехилило. Що ж тепер — усіх кликати?

— Найрідніших.

— А Артьомка, по-твоєму, моєму батьку найрідніший? Чи Андрюша?

— Вони твої друзі.

Запросили і Віталіка, і Андрюшу, і Артьомку. Також були запрошені хрещена, сусідка тьотя Галя з сином Пашею, сорокап'ятирічним хроніком, тьотя Надя і Сергій — теж сусіди, баба Оксана, Петро Андрійович Вєдісобак — колишній друг покійника, якась видна шишка при міністерстві, Лариса Максимівна — нова приятелька дружини Анатолія Івановича, Ларік — онук Лариси Максимівни.

—

Ларіон, сядеш коло мене, — перше, що почув Толя від нової приятельки мами.

— А де іменинник? — запитала хрещена з порога.

— Толянич, — в унісон сказали Артьомка та Андрюша, — ми посидимо півгодини й підемо, не наше це, розумієш?

Паша приніс троянди для господині та пляшку пива для Толі. Тьотя Галя довго вибачалася за сина. Петро Андрійович Вєдісобак, лисуватий карапуз невизначеного віку, запитав дозволу не роззуватися — несвіжі шкарпетки. Тьотя Надя та Сергій мовчки всілися ближче до вікна. Баба Оксана перехрестила кімнату й значущо глянула на фотографію усміхненого Анатолія Івановича. Віталік одразу з усіма познайомився, особливо довго тис руку Паші та вибачався, що без подарунка.

Капусняк ніхто їсти не схотів — на столі стояли страви куди смачніші за кислувату кашицю. Лише баба Оксана для годиться сьорбнула дві ложки. Ларік, хлопчик років п'яти, вередував і просився додому.

— Мовчи, Ларіон, ти в гостях, — Лариса Максимівна ляснула онука по білій маківці.

Дружина Анатолія Івановича мовчки прибрала тарілки з капусняком і запропонувала випити.

— Віталік, попрацюй з публікою.

Віталік, двометрова каланча, підвівся, підтягнув вельветові штани і, потираючи долоні, мовив:

— Ну, бабоньки, за покійничка!

Толя від такого святохульства оторопів, але промовчав. Віталік потягнувся за пляшкою і ненароком вліз ліктем у салат.

— Відстірається! — посміхнувся він і розлив горілку по чарках.

– І батькові! Батькові налийте! — закричала баба Оксана.

— Так, батькові — правила такі. І хлібчик зверху.

— Давайте сюди чарку батька, — крякнув Віталік.

— А де батько? — нічого не розуміючи, запитала хрещена — повновага тітонька з фіолетовим волоссям.

— Помер батько, — усміхнувся Віталік.

— Як помер? Чий батько?

— Мій батько! — гавкнув Толя.

Хрещена закивала:

— Мої співчуття.

— Так наче ж давно ж помер, ні? — мовив Паша, зблискуючи стальною фіксою.

— Рік, — суворо промовив Толя.

Він тримався за голову і силкувався не вибухнути праведним гнівом. Тьотя Галя усміхалася, баба Оксана хрестилася, тьотя Надя і Сергій мовчки жували салати, Андрюша та Артьомка поривалися піти, проте господиня їх не пускала:

— Ви ще холодне не спробували.

— Я не їм холодне, — подав голос Андрюша.

— Так скоро і гаряче буде.

Гаряче не забарилося. Віталік викрикував тости й заводив якусь народну пісню. Ларік побачив півника.

— Ба, хочу півника.

Півник був несправжній, бутафорський. Він стояв на телевізорі — красивий півник.

— Ларічик, дивись, — мовила мама Толі й плеснула у долоні. Від різкого звуку в півника загорілися очі червоними вогниками і він почав чомусь кудкудахкати.