Рожеві сиропи (збірник)
Шрифт:
— Проспишся тут, — зітхнув дядя Сергій Валентинович, сів на землю у дворі Василя й обхопив руками голі коліна. Дядя Сергій Валентинович відчував себе єдиним у цілому світі, єдиним і самотнім. Він сидів посеред двору в самих трусах та майці, безперестану схлипував і звертався до вищих сил:
— Вищі сили, що ж ви робите, навіщо ж це мені? За що ж така кара? невже ж я провинився перед вами… Чим нагрішив вам?
Підбігла найда. Листоноша притулив до себе сучку й заговорив до неї сухим стомленим голосом.
— Хороший шобака, шобака ти мій, —
Проте найда не відповіла. Лизнула Сергію Валентиновичу коліно й всілася на зелену росяну траву.
Дядя Сергій Валентинович йшов селом майже вдосвіта. Ні з ким не вітаючись, заглиблений у свої думки, він плівся до відділення. Він хотів прийти першим, ще до відкриття пошти. Навіть веломашину свою залишив удома.
— Вона мені більше не потрібна, — сказав він Надії Миколаївні.
— Як не потрібна? Зламалася?
— Який шостий номер?
— Га?
— Вчора розіграш був. Лотереї. Який шостий номер?
— А, зараз глянемо. У вас мішки під очима. Ви не спали?
Листоноша промовчав. Його очі, дійсно обрамлені синіми колами, ліниво світилися.
Касирка увімкнула факс, і звідти одразу полізла стрічка з останніми новинами, в тому числі й з результатами ювілейного розіграшу «Супергроші».
— Ось. Дивись. Щось виграв?
Шостим номером було число тридцять шість.
— Не знаєте, коли Степан народився? — запитав Сергій Валентинович тривожним голосом.
— Який Степан?
— Мерчинський. Дід Оліньки.
— У червні. Минулого тижня п’яним ходив. Відмічали, — спокійно відповіла Надія Миколаївна.
— Ні-ні, рік. Рік скажіть.
— Здається, він тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моїм в одному класі навчалися.
— Дякую. А коли Олінька прийде? — зловісно запитав листоноша.
— Та от уже має бути.
За кілька хвилин до зали влетіла розчервоніла Олінька.
— Всім привіт, — радісно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерії.
— Олінька, стій!
— А? — розвернулася вона.
— Бе, — сказав дядя Сергій Валентинович, з усієї дурі ляснув дівчину по щоці, потім мовчки дістав аркуш паперу й написав заяву про звільнення.
Надія Миколаївна оторопіло дивилася то на Сергія Валентиновича, то на Оліньку, чия ліва щока вкрилася кривавим відтінком.
– І бутерброди у вас — паршиві, - звернувся дядя Сергій Валентинович до Надії Миколаївни.
За два дні, вже не листоноша дядя Сергій Валентинович, зібравши валізу речей, зник у невідомому напрямку. Веломашину він подарував Василю.
Розділ 4
— О, то Валера майстер. Він вчився у покійного Іллі Петровича. Чув, може? Як кому піч треба або грубу — він перший у нас в селі. Каміни, конєшно, у кого як. Де получається, а де нє. Хоча в послєднє врємя він воду баламутить.
— Ну, гроші не проблема.
— Він багато бере. А вам, Афанасій Вікентійович, півхати перероблять треба. Тисяч на десять це вам обійдеться.
— Я ж кажу, Стьопа, що гроші — не проблема. Це я на так питаю, на потім.
Афоня повзав уздовж і впоперек своєї ділянки з рулеткою, вимірював, примічав. Іноді зупинявся навпроти одного зі своїх численних розвалених сараїв та міркував уголос:
— Знесу к ляшій матері. І басейн поставлю.
Сусіди час від часу зазирали у двір Афанасія, але нічого втямити не могли. Одні казали, що Афанасій десь викопав скарб і тепер зробить тут собі парадіс. Інші шепталися, що до Афанасія приїхав його чоловік з Америки, дуже багатий мужчина, і наче хтось навіть бачив якогось чудного джентльмена у білому фраку, і що той джентльмен прогулювався по центру, гордовито вистукуючи горіховим ціпком. Так чи інакше, але Афанасій затіяв щось надзвичайне. Грандіозне.
Коли ж Афоня випадково довідався про несподіваний від'їзд дяді Сергія Валентиновича, він, сидячи на веранді й п'ючи гіркий настій з безсмертника та полині, дістав свій камінець, любовно протер його хустиною й тихенько, тихше, ніж пошепки, промовив:
— Якщо та децелина змусила Сергія поїхати з села, то скільки ж потягне цей камінь!
Афоня вистрибнув зі свого пильного розламаного крісла й побіг до Ваниної баби питатися, чи, бува, не хоче Зінка продати йому свою ділянку.
— Поле для гольфа. Ви уявляєте, яке поле для гольфа тут можна зробити! — аргументував він своє бажання викупити ділянку.
— Ти придурок, Афоня?
— Зінуля, Зінчик, разом заживемо! Ти уяви собі, побудуємо особнячок! Шикарний, басейн, поле для гольфа, корт тенісний.
— Та на хріна мені твій корт!
— Треба у Вані спитати. Де Ваня?
— На рибалку поїхав. Узяв книжок повен рюкзак — і на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.
— Нічого я не виграв. Я тепер, між іншим, людина номер один.
— Да? — Баба Зіна недовірливо глянула на Афанасія, закрила останню банку полуниці й витерла руки об передник.
— Да! — мовив Афоня, наче це «да» було найвагомішим аргументом серед усіх інших.
— Не мороч мені голову. Іди давай.
Найвагоміший аргумент, вочевидь, не подіяв. Афоня добре знав бабу Зіну, знав її принциповість та непідкупність, а тому і пішов. Подумки він уже уявляв, як викупить шматок землі у держави. Зараз же продають землі? А якщо і не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять років. А ще можна буде санаторій побудувати для пенсіонерів… або ні, краще для заможних людей, ну добре, і один корпус для пенсіонерів — пільговий. А ще… а ще, — Афанасій знову схопив рулетку й заходився вимірювати відстань від туалету до колишнього свинарника, — альпійський парк. З ірисами. І гладіолуси. І рожу тут таку, сибірську, темно-червону…