Русичі
Шрифт:
Не відповіла нічого. Підійшла близько-близько. І собі опустилася на землю біля нього. Мовчали. Довго.
— От, прийшла попрощатися… Певно, востаннє можу бути отак, поруч тебе, — говорила повільно, ніби спиняла над силу інші слова, що й собі рвалися на волю.
— Добре, що прийшла, а от що сумуєш — недобре… — аж скрушно плечима здвигнув, помітивши, що ніби й не чує слів тих Горислава. — Гей, легінко, хто сумує — той красу марнує. Ще не раз увидимося з тобою. Бо чи можу забути, хто мене до життя повернув?
— Повернути повернула. Та тільки не
Здивовано звів очі на дівчину.
Пробуджена тим порухом, прихилилася до молодого мужа, рвучко обхопила руками білими його обличчя. Сполум’яніло і зло кидала одчайдушні слова, ніби поставила за мету в одну мить виповісти все, що на думці таїла.
— Мій ти, чуєш, мій! — зашепотіла спрагло, гаряче. — Нікому не віддам! Собі на біду до життя тебе повернула, собі на горенько…
Відтак, зніяковівши від того і для себе нежданого вибуху, затуркотіла ніжно і покірливо, ніби вірлиця на світанні.
— Любий ти мені, Владе… Хіба й сам не видиш, хіба байдуже тобі те? День тебе не побачу — сутінним і непривітним увесь світ стає. Ніхто так кохати тебе не буде, ніхто…
— Заспокойся, дівчинко моя, — м’яко відхилився Влад. — То все мине. Ти ще зустрінеш лада свого…
Та не слухала, не хотіла нічого чути. Тягнулася до нього, ніби хилена вітровієм лоза, тулилася тілом юним та гарячим, обпікала цілунками пожадливими, затуляла вуста його шепотом спекотним.
— Чим не люба тобі, ладе мій… Чи не красна є, чи не молода, чи, може, студенні цілунки мої та й не гріють… Відштовхни, забудь. Але потім, пізніше… А нині ще наша ніч… Нехай перша і остання, але — наша… — Тремтлива і легенька, вона топилася, мов віск на жару, обволікаючи Влада своїми чарами, п’янила гіркавим пахом трав полинних і кликала, кликала до щастя, у безум, у безвість.
О, немає знади могутнішої від спекотного поклику любої тобі молодої жони, немає чарів міцніших. Здалося Владу, що стоїть над глибоченною безоднею, на самому краєчку — от-от ступить той єдиний крок… А там? Щастя? Чи, може, лиш втіха миттєва, що висотує душу, надовго залишаючи у серці одну лиш порожнечу і холод?
А світ — і зорі, і земля, і темінь — ставав гойдливим і хистким, сам світ ставав тією безоднею, і годі вже втриматися на окрайці немічно малої тверді. І немає вже думок, і чуттів немає… Один тільки голос Гориславин був тут, поряд, — близький і жаданий, жебонів без упину, жарким шалом струменів по жилах.
— … Хай ложем весільним буде нам ця шовкова трава… Немає ні в кого ложа солодшого… Хай п'янять нас ці шати місячні—ні в кого немає трунків п'янкіших… Хай бавлять нас співом прозорим світлі і чисті води цього потічка — нікому ще не співали таких пісень у ніч весільну… І все те лише для нас обидвох, Владе. Лише для нас…
Розпалася ніч ту ж мить немічно і безсило, ніби два сліпучих сонця, зблиснули щемно і торжествуюче гріховні півкулі перс… Опала покірно
23
Біль, важкий, пекучий, спекотний, обценьками стискав усе тіло, вигинав, викручував, кавальцював. Піт заливав очі. Крізь сиваву запону, мов крізь туман, раз по раз проглядало лиш зморщене та висхле обличчя старої Літодани. Її прохолодна долоня стирала піт із чола, вспокійливо жебонів щось старечий голос. Час від часу покрикувала стара на молодиць, що допомагали їй поратися біля роділлі, а то й на саму Младу. І від того гіркота та образа на неї, та й на увесь світ, який байдуже споглядає на її муки, краяли серце.
Та враз імла розступилася. Здалося Младі, що вихопилася вона нарешті із кип’ячої пекельної купелі. Поволі почала знову сприймати навколишнє. Радістю було все: і цей старий, потемнілий та порепаний сволок знайомої світлиці коваля Добромисла, і голоси жінок, і навіть змога видихнути повітря зовсім безболісно, не корчачись у пекучих обіймах болю.
— Ади, матінко, — тішилася десь поряд Літодана, — прибуло нашого роду, прибуло! Хоч і в лихий час, а нічогенького сина собі виплекала. То вже муж твій зрадіє, на руках носитиме…
Знесилено відкрила очі на той голос. Дивилася, не могла надивитися на червонясте зморщене личко немовляти. Гарний легінь буде — міцний і сміливий, як батько його. І враз аж стрепенулася, згадка про Влада пронизала блискавицею. Згадала все — аж скинулась на ложі.
— Ти що ж, матінко, собі мислиш, — невдоволено заворкотіла на неї стара. — Лежи спокійно. Рано вставати надумала! — прикрикнула суворо.
— Ой, бабо Літодано! Ой… Там же монах говорив… і Гадан… Сівер та Гірл також з ними.
— Що то мені за напасть ще із тобою. Лежи, кажу! Про малого думай хоч трохи… Зглянься, Ладо, заступнице вогнища родинного! Хто ж то наврочив мою Младу?! — примовляла злякано і заклопотано стара, з усіх сил стараючись втримати породіллю на ложі.
— Та добре все зі мною! Добре, — почала вже спокійніше Млада, зрозумівши, що нелегко буде зараз пояснити все старій. — Вислухайте, тільки вислухайте! — мало не плачучи, притягнула її до себе. — Зрозумійте, що не хвороба то і не напасть якась, при повній пам’яті я! Чуєте?!
— Слухаю, слухаю, доню, — хитала головою стара, примовляючи те, аби лиш заспокоїти молоду матір. Осмута і недовіра прозирали у її погляді.
— Треба сповістити вартівників на стінах про небезпеку! Сповістити чимшвидше, бо всі-всі загинуть. Підслухала я там, під віконцем хоромини нового бога… Монах говорив Гадану… Зрадці вони! Умовлялися обрубати шнури ворітні, аби ніхто з наших не зміг повернутися назад у кріпость. Чуєте, бабо Літодано! Треба вже бігти! Вже, коли іще не пізно… Наших мало. Не вистояти, їм супроти лехітів. Всі пропадуть — і батько Гостомил, і дід ваш Добромисл, і сини, і всі-всі!