Садівник з Очакова
Шрифт:
— А рублями візьмеш?
— А мені однаково, що рублі, що долари!
Ігор посміхнувся, згадавши про дві пачки старих радянських рублів у валізі.
— Добро! Тоді пачку рублів отримаєш! До зустрічі!
8
У голові тихо шумував коньяк. Ігор стояв над ліжком і роздивлявся розкладену на покривалі міліцейську форму. На підлозі стояли наваксовані шкіряні чоботи, добре тримаючи свою форму пляшки. На тумбочці лежали переклеєні банківською стрічкою дві пачки радянських сторублівок.
«Можна
Натягнув міліцейські чоботи. Виявились як мінімум на розмір більше. Ігор дістав товсті шерстяні шкарпетки, натягнув поверх тонких і знову поміряв чоботи. Тепер ногам стало комфортніше.
— Ну що ж, — рішуче кивнув він, скидаючи чоботи, — сьогодні ввечері я буду ретроментом! І платити за все буду ретрогрішми!
Одягнув галіфе, гімнастерку. Кобуру з пістолетом лишив на ліжку, затягнув ремінь. Підійшов до дзеркала. На обличчі з’явилась усмішка — сподобався собі в цій формі.
— Клас! — вирвалося в Ігора. — Дівчат в жар кине!
На хвильку задумався. Витягнув пістолет з кобури, покрутив його в руках. Незважаючи на коньячний шум у голові, дослухався до мудрої думки: зі зброєю не жартують!
Засунув пістолет під матрац, закрив пусту кобуру. Взяв зі столу золотий годинник, засунув в ліву кишеню галіфе. Похвалиться перед іменинником, якщо випаде нагода. Виглянув у вікно. Дощу не було.
Вийшов в коридор тихо, намагаючись не шуміти. Мати дивилася телевізор у вітальні.
Надягнув куртку, ще раз оглянув себе і залишився задоволений. Чоботи в очі не кидались, таж приміський люд одягається як завгодно. Ось він сьогодні хлопця в кирзових чоботях зустрів і не здивувався!
Дивлячись собі під ноги, обходячи калюжі, вийшов з двору й повернув до автостанції. Дорогою помацав кишені галіфе — пачки рублів приємно відстовбурчились. От якби це були гривні, а ще краще — бакси! Здалося йому, що вечір нині темніший, ніж зазвичай. Глянув на небо — темне, важке. Ну нічого, подумав, зате в «Петровичі» буде весело. Головне — не затриматись там і на останню електричку встигнути. На маршрутку пізньої години розраховувати не варто!
Раптом на кілька секунд Ігора огорнула суцільна непроникна темрява. Чи в очах потемніло? Ігор встиг у цю «темну» мить згадати, що його рідний дядько помер від підробленого коньяку. Спочатку він осліп, кричав «Я нічого не бачу», потім затих, приліг на диван і помер. Про це йому розповіли, його самого, звичайно, в дядька вдома в той момент не було. Але відтоді він ще довго до кожної відкоркованої пляшки коньяку принюхувався.
Ноги відчували тверду землю, начебто той самий тротуар. Тому Ігор не зупинявся, хоч і налякався трішки. Йшов далі. І раптом темнота відступила — попереду він побачив кілька вогників. Озирнувся, щоб зрозуміти: це в нього з очима негаразд чи на вулиці погасло світло? Так часто буває. Сидиш ввечері вдома, телевізор дивишся, і раптом — бац!
А позаду темно і нічого не видно, тільки спереду вогники. «Вибило електрику», — сказав сам до себе Ігор і пішов далі.
Втішився раптом, переключив свої думки на чоботи — як легко в них крокувати. Ніби швець на його ногу пошив! А вони ж на розмір — півтора більші! Радість змінилася підозрою. Зупинившись, він глянув на чоботи, але практично їх не побачив. Гмукнув здивовано і пришвидшив крок, поспішаючи до вогників.
— Десь вже і автостанція має бути, вона ж яскраво освітлена! І кіоски біля неї, і пивна! — Ігор вдивлявся вперед, а занепокоєння зростало: не подібні були ці дивні вогники на те, що він сподівався побачити.
Чи то від думок, чи то від дивного відчуття фізичного дискомфорту його кинуло в жар. На чолі виступив холодний піт. Він зняв куртку, нервово закинув її за плече, тримаючи пальцем за петлю для вішака.
— Гей, лейтенантику! Куди поспішаєш? — почув поряд жіночий голос. — Точний час не підкажеш?
Ігор зупинився, озирнувся. Темно.
— Ні, — сказав обережно, вдивляючись в темряву. — Годинник є, та поламався. Не ходить.
— Твоє щастя, — в жіночому голосі почулася прихована погроза.
— Манько, дурепо! Ти що не бачиш — це мент, а не солдат! — почувся поряд чоловічий шепіт. — Ходімо звідси! Мерщій!
Ігор почув швидкі кроки, що віддалялися. Перелякався. Рвонув щосили до вогників. Нарешті вони наблизилися. Він зупинився перед яскраво освітленими ворітьми, за якими було видно сірі будинки якогось підприємства. Справа від воріт табличка.
«Очаківський винзавод» — прочитав він і озирнувся довкола.
У лівій кишені щось заворушилось. Неприємне відчуття налякало. Він запхав руку в кишеню, і на його долоні зацокав механізм — серце золотого годинника забилося. Здивований Ігор витягнув годинник і, піднісши до вуха, почув голосне цокання.
«Що за дідько? — подумав. — Годинник запрацював. І звідки тут „Очаківський винзавод“, нема в Ірпені такого… Чи може, який філіал побудували?.. Час бурхливий, кожного дня щось будують, щось ламають…»
За огорожею раптом пролунала знайома мелодія, і чоловічий голос сказав: «У Москві — північ. Передаємо сигнали точного часу…»
Ігор труснув головою, заплющив очі. Витягнув годинник, відкинув круглу золоту кришку з гравіюванням. Обидві стрілки дружно показували на розгонисту «дванадцять».
В цей момент щось грюкнуло. За воротами почулися кроки. Ігор швидко відбіг убік. Побачив, як з воріт виїхала маленька вантажівка з критим кузовом — стара модель, такі він тільки по телевізору в фільмах про старі часи бачив. Виїхала, повернула праворуч і поїхала поволі далі, геть від Ігора, освітлюючи фарами дорогу. Ворота знову зачинились. І більше жодних шумів і звуків.
Ігор роззирнувся. Машина вже розчинилася в темряві, і єдиним освітленим місцем залишалися ворота, над якими виднілися сірі заводські стіни та дах сторожової будки.