Садівник з Очакова
Шрифт:
— Ти Степанові також чаю зроби і бутерброд з ковбасою! — попрохала його Олена Андріївна.
Ігор автоматично кивнув головою. І згадав вчорашній вечір.
«Може, повернувся вже? — подумав. — Якщо повернувся, то зрадіє чаю з бутербродом. Гляди, й балакучішим стане…»
«Дарницький» хліб, привезений напередодні, за ніч не зачерствів. Олена Андріївна завжди клала хліб у целофановий пакет. Ігор відрізав дві грубих скибки. По-селянськи щедро намастив маслом і по шматку докторської ковбаси зверху поклав. Бутерброди — на тарілку, в другу руку — кружку чаю.
Двері в сарай були зачинені.
Залишивши кружку з чаєм на порозі, Ігор зайшов всередину. Все було, як учора. Степан не повертався.
Прихопивши з порогу чай, Ігор зачинив за собою двері й зупинив погляд на наплічнику садівника. Дивний, незвичний напівморок приміщення — світло сюди потрапляло лише крізь невелике віконечко справа від дверей — створював таємничу атмосферу. Звісно, можна було клацнути вимикачем і насолоджуватися бадьорим світлом стоваттової лампочки, яка звисала зі стелі. Можна було й настільну лампу принести — три розетки забезпечували вільний доступ до електроенергії. Все тут було пристосовано для комфортної роботи електричними інструментами. Та й самі інструменти лежали і на етажерці, й у двох дерев’яних ящичках.
Проте Ігору більше подобалась атмосфера таємничості. Може, тому, що Степан так таємничо зник, дізнавшись, що наколоте на його передпліччі? А може, тому, що незважаючи на зникнення садівника, частина таємниці ще була присутня десь поряд і можна було спробувати її відшукати. Тільки де? Може, в наплічнику?
Ні, Ігор не міг взяти і витрусити все з наплічника на бетонну долівку чи на старий хідник. Гарне виховання змушувало його поважати будь-яку приватну власність: і рухому, і нерухому, і навіть стрибаючу і гавкаючу, як-от сусідського пса Барсика. Але цікавість, стійка і нездоланна, притягувала погляд Ігора до цього напівпустого брезентового наплічника. До того ж, наплічник не був застібнутий, хоч і мав для цього два ремінці.
Врешті Ігор обережно зазирнув усередину, але не зміг нічого роздивитися. Вмикнув світло і знову зазирнув до наплічника. Там, на дні, лежала коробка із зображеною електробритвою, а збоку якесь шмаття, шкарпетки, кеди.
На мить прислухавшись до зовнішнього світу, Ігор витягнув з наплічника картонну коробку і обережно відкрив. Там справді лежала старомодна електробритва разом з інструкцією і набором круглих ротаційних лез. Ігор покрутив бритву в руках. Його здивувало, що Степан ще й досі користується таким антикваріатом. Але, з іншого боку, Степан і сам, у порівнянні з Ігорем, також був «антикваріатом», не надто яскравим, типовим представником минулого, двадцятого століття. Такі люди завжди консервативні й люблять зберігати те, до чого звикли з молодості.
Кладучи бритву назад в коробку, Ігор помітив на дні якийсь папірець, що визирав з-під книжки- інструкції. Підняв пальцем інструкцію і витягнув поштовий конверт — також з минулого століття. На жирному штампі біля поштової марки легко читалася дата: «19.12.99».
Раптом з подвір’я долинув гомін. Злякавшись, що садівник застане його за таким ганебним заняттям, Ігор поклав коробочку з бритвою назад на дно наплічника і аж тоді збагнув, що лист залишився у нього в руці. Швидко запхав лист до кишені штанів. Вимкнув світло
Над усе він боявся зіштовхнутись зараз із садівником. Але Степана на подвір’ї не було. Гомін, який злякав його, повторився. Це сусід різав бензопилою стару вишню — запасався дровами на зиму.
Дрова були потрібні йому для сауни, а не для опалення — будинок, як і їхній з мамою, опалювався газовим котлом.
— Як справи? — обізвався до Ігора сусід, підіймаючи бензопилу над зваленою вишнею.
— Нормально, — голосно відповів Ігор. — Порядок!
— Це поки порядок. А наступного тижня прийдуть холоди, — поділився новинами сусід і повернувся до свого заняття. Пила знову запрацювала.
Ігор кивнув головою і поспіхом повернувся у будинок.
— Як там Степан, не мерзне? — запитала мама, помітивши, що син повернувся.
— Та його нема, кудись пішов. Здається, ще вчора!
Ігора здивувало, що Олена Андріївна ніяк не відреагувала на зникнення садівника. Зрештою, подумав Ігор, яке це зникнення, якщо речі залишилися?!
І сам заспокоївся. З радістю помітив, що головний біль минув. Налив собі ще одну кружку чаю.
Олена Андріївна заглянула до кухні за кілька хвилин, акуратно причепурена.
— Коли повернеться, скажи йому, щоб картоплю ще раз перебрав. І нехай помалу до льоху зносить.
— А ти куди? — поцікавився син.
— На пошту за пенсією, а потім до шевця піду — треба зимові чоботи відремонтувати.
Провів маму поглядом — вікно кухні виходило якраз на хвіртку. Потім дістав з кишені конверт. Всередині — листівка з новорічним вітанням: «Любий тату! Нехай нове тисячоліття принесе в твоє життя радість і щастя! Міцного тобі здоров’я. Твоя Оленка!»
Ігор перевів здивований погляд з листівки на конверт.
Відправник: Садовнікова Олена, м. Львів, вул. Зелена, 271.
Отримувач: Садовніков Степан Йосипович, Київська обл., м. Бровари, вул. Матросова, 14.
Сьорбнув чаю. Знову подивився у вікно і, здається, вперше звернув увагу на пожовтіле листя молоденьких яблунь, посаджених перед будинком три роки тому. На гіллі дерев висіли червоні яблука — зимовий сорт. Такі й до квітня долежать цілі й неушкоджені.
По небу летіли завихрені напівпрозорі хмари. Крізь них раз у раз пробивалися і падали на осінню землю вже не дуже яскраві й теплі сонячні промені.
Ігор захотів прогулятися. Та передусім переписав обидві адреси з конверта в блокнот, а сам конверт з листівкою поклав назад у коробочку з електробритвою.
Прохолодний вітерець освіжав обличчя. Ігор дійшов до автостанції. Взяв собі в кіоску за гривню каву «три в одному». Відійшов убік. Тонкий одноразовий стаканчик приємно обпікав пальці. Треба було зачекати хвилини три-чотири, а потім вже пити. Ігор роззирався, проводжав поглядом автівки.
Біля автостанції зупинилась маршрутка з Києва. Ігор подивився на пасажирів, що виходили з неї, і раптом помітив серед них Степана. Степан, зійшовши зі сходинки буса, зупинився. Дістав сигарету. Запалив. Вигляд в нього був задумливий, навіть, здається, пригнічений. Кілька разів він засмучено хитнув головою. Кутики уст опущені. Докуривши сигарету, кинув недопалок під ноги і, розчавивши його носаком черевика, попрямував вулицею у напрямку їх будинку.