Садівник з Очакова
Шрифт:
— А якою камерою ви знимкуєте?
Питання заскочило Ігора зненацька.
— Старою, — тільки й відповів він.
Цих слів вистачило, щоб настрій у господаря фотостудії піднявся ще вище.
— Наступні плівки я вам проявлю і надрукую безплатно, — сказав він. — За однієї маленької умови.
— Якої?
— Якщо ви надумаєте зробити виставку своїх фото, ви звернетесь до мене. Я буду вашим продюсером! Ви, поза сумнівом, маєте неабиякий талант, та й уяву!
— Добре, — погодився Ігор, сам простягнув руку до пляшки «Хеннессі» і долив коньяку у келихи. — Домовились.
З конвертами під пахвою Ігор
— Слухаю вас? — почув жіночий голос.
— Вибачте, я, напевно, помилився…
— Не вимикайте телефон! — попросив той же голос. — Кому ви дзвоните?
— Коляну, Миколі.
— Він тут, лише не може говорити. Щось йому переказати?
— «Тут» — це де? — запитав Ігор.
— Лікарня швидкої допомоги, на Братиславській. Вашого товариша вчора побили, він лежить у травматології.
— Це Ігор телефонує, скажіть йому, що це Ігор! Я йому борг хотів повернути, — Ігор раптом замовк. — Провідати його можна?
— Так, звичайно — відповів жіночий голос. — П’ятий поверх основного корпусу, сьома палата.
Жінка пояснила, як доїхати до лікарні. І сходинки ескалатора повезли Ігора вниз, до потягів метро.
Колян лежав у шестимісній палаті зліва під стіною. Двері в палату були навстіж відчинені. Дві великі кватирки у вікнах також відчинені, і в обличчя Ігореві вдарив подув вітру із запахом прілого осіннього листя. Над Коляном висіла крапельниця, з якої прозора пластикова трубка спускалася, звиваючись, як змія, вниз, до зап’ястка правої руки. Опухле синє обличчя Коляна, частково закрите бинтами, налякало Ігора. Очі заплющені. Поруч, на тумбочці, лежав його мобільник. Ігор переніс крісло, що стояло біля дверей, до ліжка приятеля. Присів. Хотів вже потормосити його, але зупинив свою руку в декількох сантиметрах від плеча товариша. «А раптом він непритомний?» — подумав Ігор і опустив руку. Встав, вийшов у лікарняний коридор, роззирнувся. Шукав поглядом лікаря або медсестру, проте нікого не побачив. Пройшовся коридором, зазираючи в інші палати, двері яких так само, як у палаті номер сім, були відчинені. Скрізь лежали пацієнти. Деякі читали газету або книжку, один хлопець з перев’язаною головою слухав музику — його вуха були заткнуті маленькими навушниками, а повіки рухалися в ритмі мелодії. Ігор пройшов туди-сюди кілька разів, поки його не зупинив дзвінок мобільного, що долинав із сусідньої з Коляном палати. Заглянув туди. Побачив вібруючий мобільник на тумбочці і поряд, зліва, пацієнта з загіпсованими руками і перебинтованим чолом, з перламутровими синцями під очима. Побачивши Ігора, який зайшов у палату, загіпсований поворушився, задер підборіддя, щось промукав. Ігор зрозумів з ледь помітного руху голови і очей пацієнта, що він просить відповісти на дзвінок його мобільника. Ігор зробив два швидких кроки.
— Алло? — видихнув він у трубку.
— Це Варя, скажіть… це лікар?
— Ні, я прийшов до приятеля, він тут у сусідній палаті…
— А Костя поряд? — у голосі жінки пролунав переляк.
Ігор повернувся до загіпсованого.
— Ви Костя? — спитав і відразу прочитав в його очах позитивну відповідь.
— Так, поряд, тільки він не може говорити…
— Я знаю, ви лише скажіть йому… що Варя телефонувала. Я сьогодні ввечері прийду. Скажіть, що я його люблю!
— Добре, —
— Телефонувала Варя, — сказав він власнику телефона. — Сказала, що любить і сьогодні ввечері прийде.
Обличчя загіпсованого не виразило ніякої радості. Ігор кивнув на прощання, вийшов з палати і раптом помітив нумерацію на зовнішній стороні дверей «Палата № 5». Йому раптом стало цікаво — чому після палати номер п’ять йде палата номер сім. Перевірив номери палат на протилежному боці коридору — там були вже двозначні номери.
— Ви когось шукаєте? — дзвінкий жіночий голос, що видався знайомим, пролунав у нього за спиною.
Обернувся. Нарешті перед ним стояла медсестра: усміхнена, молоденька, чорнява. Тільки її халат важко було назвати «білосніжним». Численні прання «вибили» з нього первинну «стерильну» білизну.
— Так, мій друг до вас потрапив… У сьому палату.
— A-а, це той, що вночі привезли?
— Так, а що з ним?
— «Зе-че-ем-те», струс мозку, забиття, підозра на перелом ребер.
— Що таке «зе-че-ем-те»? — запитав стурбовано Ігор.
— Закрита черепно-мозкова травма, — пояснила медсестра.
— Але ж житиме?
— Жити буде. Декілька днів йому доведеться в нас полежати, а потім відпустимо додому, — відповіла турботливо медсестра. — Під нагляд.
— Він зараз спить?
— Ходімо, подивимося, — дівчина розвернулась і пішла до палати номер сім. Ігор квапливо рушив слідом.
Колян лежав з розплющеними очима і дивився в стелю. Побачивши над собою медсестру і Ігора, спробував усміхнутися розбитими губами, але гримаса болю відразу ж перекреслила усмішку, яка так і не народилася.
— Як почуваєшся? — запитав, схиляючись, Ігор.
Погляд Коляна ніби відповів: «Ти ж бачиш!»
Ігор кивнув, поклав на підлогу конверти з фотографіями.
— Я тобі борг привіз, сто баксів… Залишити?
Колян заперечливо похитав головою.
— Не треба, — промовив він неголосно і не зовсім розбірливо. Розбиті, спухлі губи заважали йому розмовляти.
— Хто це тебе так? — Ігор присів на крісло біля ліжка, провівши поглядом медсестру, яка вийшла у коридор.
— Я не бачив, — прошепотів Колян. — Ззаду напали…
— На вулиці?
— У під’їзді.
— Пограбували?
Колян заперечливо порухав головою.
— Телефон не взяли, — поглядом показав на тумбочку.
— Тому що дешевий, — видихнув Ігор.
Колян знову спробував посміхнутися, і знову з цього нічого не вийшло.
— У тумбочці куртка, — промовив він пошепки. — Дістань.
Ігор відкрив тумбочку, витягнув довгу важку куртку з пофарбованого на чорне брезенту з великою кількістю кишень і заклепок. Ту саму, в якій Колян приїздив учора на пікнік. Розгорнув, перевів погляд на приятеля.
— Там у кишені бабки, — зашепотів Колян.
Ігор розгубився, почав обмацувати нагрудні кишені.
— Ні, не там, — зупинив його шепіт приятеля. — На спині.
Заклопотаний Ігор розгорнув куртку на колінах і побачив із внутрішнього боку ззаду потаємну кишеню на ліпучці. Відкрив. Вийняв звідти чималу пачку стодоларових банкнот.
— Це? — спитав у Коляна.
Той ледь помітно кивнув.
— Забери, потім віддаси, — попросив Колян.
Переклавши гроші в свою кишеню, Ігор знову згорнув чорну куртку і поклав у тумбочку.