Садівник з Очакова
Шрифт:
Приятеля застав в тому ж кутку на матраці. Тільки зараз біля нього на підлозі чомусь лежав розкритий паспорт Ігора.
— А навіщо він тобі? — нервово запитав Ігор.
— Все в порядку, — Колян підніс долоню у заспокійливому жесті. — Не міг же я невідомій фірмі документи на своє прізвище замовляти. Замовив на твоє. А фотку свою вислав. Цифрову. Твоєї не мав, та й документи ж для мене…
— І що то за документи? — поцікавився Ігор.
— Паспорт зразка 1957 року, посвідчення для відрядження лейтенанта міліції,
— Скільки ж це коштуватиме?
— П’ятсот баксів за курсом. Я вже заплатив! — Колян показав Ігореві кредитну картку. — Я тобі її залишу, збережи. Може, повернуся через рік? — на обличчі Коляна заграла трохи божевільна усмішка.
— Коли отримаєш папери?
— Ти не повіриш! Сьогодні ввечері, кур’єром.
— Що ж, вітаю, — Ігор перевів погляд зі свого паспорта на ноутбук. — Тепер ти — це я. Я теж не зовсім я. Я тепер і я, і Іван Самохін.
— Цікаво живемо, — криво усміхнувся Колян.
— Цікава країна, цікавий час, цікаві ми, — Ігор також посміхнувся. — Тільки тобі доведеться ще тут пожити. День чи два…
— Чому? — посмішка збігла з обличчя Коляна.
— Я піду в Очаків, домовлюся, щоб тебе зустріли… Попрощатися з деким маю, — голос Ігора пролунав незвично твердо, і певно тому його слова не викликали в Коляна жодної реакції чи спротиву.
Дзвінок у двері пролунав за кілька хвилин після того, як за ворітьми зупинився моторолер.
Мати першою вийшла до порогу.
— Хто там? — запитала.
— Кур’єр, мені Ігора Возного треба.
— Синку, це до тебе, — покликала Олена Андріївна.
Отримавши від хлопця-кур’єра пакунок, Ігор повернувся в кімнату і простяг його Коляну. Той відразу розірвав упаковку. Витягнув пластиковий файл з документами.
— Випити хочеш? — запитав Ігор. — Все-таки особливий момент…
— Я тепер завжди хочу випити, — сказав Колян. — Давай!
Наближалася одинадцята вечора. Перша з двох куплених по дорозі додому від Степана пляшка коньяку закінчувалася. Пили зараз однаково, собі Ігор також не відмовляв.
— Так ти туди і назад? — нервово зиркнув на приятеля Колян.
— Так, на добу. Залишити тобі щось почитати? Щоб не нудьгувати? Можу принести класний рукопис одного чолов’яги про їжу. Хоча ні, пізно вже…
— Ні, читати я не зможу… страх відволікає… Я буду просто чекати. Ти мені краще випити залиши!
— Залишу, — пообіцяв Ігор.
Приніс з кухні другу пляшку коньяку і дві пляшки полинової настоянки.
— Вистачить? — запитав.
— Вистачить, — сказав Колян. — Тут якраз на три рази випити і три рази поспати…
Ігор мовчки переодягнувся в міліцейську форму. Підперезався ременем з кобурою, натягнув чоботи. Одягнув кашкет. Зверху накинув куртку-вітрівку.
Колян зачаровано спостерігав перевтілення Ігора, вигляд мав спантеличений.
— Ну все, бувай, — Ігор кинув прощальний погляд на Коляна і вийшов з кімнати.
На вулиці дув вітер. Не надто сильний, але холодний. Дув назустріч, в обличчя, ніби з минулого, в яке зараз поспішав Ігор.
Темрява густішала. Будинки і паркани обабіч дороги відступили за межу видимості. Спереду заблимав далекий вогник. Почав накрапати дощик. Ігор машинально спробував натягнути на голову капюшон куртки. Кашкет заважав. Він зняв його і поніс у руці.
Ноги привели його до майданчика перед ворітьми винзаводу. Дощ перестав, залишивши після себе в повітрі вогку в’язкість.
З-за прочинених воріт визирнув, а потім вийшов Іванко. На плечі — міх з вином.
— Привіт, — озвався Ігор.
Іван зупинився, насторожено озирнувся на всі боки. Ігор вийшов на освітлену частину майданчика.
— Це я, — сказав.
— Та я впізнав ваш голос, — тихо сказав хлопець. — Щось давно вас не було… А тут такі справи…
Вони звернули на дорогу, що вела до Іванкового будинку.
— Які справи? — спитав на ходу Ігор.
— Валькиного чоловіка підрізали…
— Він у лікарні?
— На цвинтарі… Її тепер на базарі нема. Траурну хустку з голови не знімає, сидить вдома і плаче…
Ігор важко зітхнув.
— Знайшли того, хто підрізав? — запитав похмуро.
— Нє-а, — Іванко хитнув головою, зупинився, поправив на плечі міх з вином. — Його ножем так вдарили, що ручка зламалася, а лезо між ребрами залишилося…
Далі до самого будинку Іванка йшли мовчки. В будинку сіли на кухні… Іван налив собі й Ігореві вина. Посміхнувся якимось своїм думкам.
— А мій фотознімок у газету взяли, — похвалився.
— В яку газету? — байдуже запитав Ігор.
— В нашу, «Очаківець», — Іван сьорбнув вина. — Сказали, заплатять карбованець і двадцять копійок. Подобається мені ця справа — фотографувати! Я й книжку спеціальну вже прочитав: «Для фотографа-початківця».
— Так, — Ігор також ковтнув вина. — Ти добре знимкуєш…
— Я хочу сам проявляти знімки і друкувати, але треба ванночки купити. І фотозбільшувач зі штативом.
Ігор витягнув із кишені галіфе кілька соток. Поклав на стіл і підсунув до Івана.
— Тримай! Купиш, що треба!
— Ох, спасибі! Ви… навіть не знаю, як сказати, — хлопець знітився від почуття вдячності, що переповнювало його.
— Не треба нічого говорити, — байдуже промовив Ігор.
— Що це за куртка на вас? Це модно?
— Це вітрівка. Хочеш — подарую.
— Правда?
Ігор зняв вітрівку і передав Іванові.
— Ложки-виделки у вас там? — Ігор вказав поглядом на тумбочку в кутку кухні.
— Угу.
Ігор встав, висунув верхню шухляду. Погляд зупинився на кухонному ножі з міцною дерев’яною ручкою. Взяв ніж і спитав Івана: