Сага про Форсайтів
Шрифт:
Джоліон ствердно кивнув головою.
— Дванадцять років — довгий час, — швидко провадив Сомс. — Мені… мені це обридло.
Не знаючи, що сказати на те, Джоліон запитав:
— Може, закурите?
— Ні, дякую.
Джоліон сам закурив сигарету.
— Я хочу бути вільним, — різко мовив Сомс.
— Я з нею не зустрічаюсь, — промурмотів Джоліон крізь тютюновий дим.
— Але ж ви, мабуть, знаєте, де вона мешкає.
Джоліон ствердно кивнув головою. Він не збирався давати. адресу без її згоди. Сомс, очевидно,
— Я не питаю її адреси, — сказав він. — Я її знаю.
— То чого ж вам треба?
— Вона мене покинула. Мені потрібне розлучення. — Довгенько ви зволікали.
— Еге ж, — відповів Сомс, і обидва змовкли.
— Не дуже я тямлю в цьому ділі — геть усе забув, — сказав Джоліон із кривою посмішкою. Йому самому довелося чекати смерті, яка нарешті розлучила його з першою місіс Джоліон. — Ви хочете, щоб я поговорив з нею про це?
Сомс підвів на нього погляд.
— Мабуть, у неї хтось є.
Джоліон знизав плечима.
— Цього я не знаю. На мою думку, кожен із вас міг жити так, наче другого немає на світі. Так воно завжди буває в подібних випадках.
Сомс повернувся до вікна. Кілька рано опалих дубових листків котилися по терасі за вітром. Джоліон побачив Голлі й Вела Дарті, що прямували через лужок до стайні. «Не хочу я тягти руку за обома, — подумав він. — Я повинен стати на її бік. Така була б і батькова воля». І на одну мить йому здалося, що в старому кріслі позаду Сомса сидить батько, поклавши ногу на ногу, і читає «Таймс». Видиво зникло.
— Мій батько любив її, — мовив він стиха.
— Мені не зрозуміло чому, — відповів Сомс, не повертаючись. — Вона завдала горя вашій дочці Джун; вона завдала горя всім. Я дав їй усе, чого вона бажала. Я ладен був навіть простити їй, але вона воліла покинути мене.
Співчуття, яке було зажевріло в душі Джоліона, зразу погасло — так діяв на нього цей здавлений голос. Чому всякий жаль до цієї людини зразу пропадає? Що в ній є такого?
— Я можу поїхати поговорити з нею, якщо ви хочете, — сказав він. — Мабуть, вона рада буде дістати розлучення, але напевно я нічого не знаю.
Сомс кивнув головою.
— Так, будь ласка, поїдьте. Я знаю її адресу, але не хочу її бачити.
Він безперестану водив язиком по губах, наче вони пересохли.
— Може, вип'єте чаю? — запитав Джоліон і вчасно стримався, щоб не додати «і оглянете будинок». І перший пройшов у хол. Подзвонивши й звелівши принести чай, він підійшов до мольберта й повернув полотно до стіни. Чомусь йому не хотілося, щоб його роботу побачив Сомс, який стояв тут, посеред великої кімнати, призначеної спеціально для його картин. В обличчі свого кузена, яке мало невловну родинну подібність, до його власного, в його випнутому підборідді, в гострому зосередженому погляді Джоліон побачив те, що навело його на думку: «Цей чоловік ніколи нічого не забуде і ніколи не виявить того, що таїться в його душі. Він затятий!»
VII.
Коли юний Вел залишив старше покоління, він подумав: «Яка нудота! Дядечко Сомс устругнув добрий жарт. Цікаво, що ж воно за дівчисько?» Він не сподівався нічого приємного від її товариства і раптом побачив її: вона стояла в холі й дивилася на нього. А вона гарненька! Йому пощастило!
— Боюся, ви мене не знаєте, — сказав він. — Мене звуть Вел Дарті. Я ваш далекий родич, троюрідний брат, чи як воно там зветься. Моя мати з Форсайтів.
Голлі, чия худенька смаглява рука затрималася в його руці, бо дівчині бракувало сміливості забрати її, сказала:
— Я не знаю нікого з родичів. Чи їх багато?
— Сила. Здебільшого вони нестерпні. Ну принаймні деякі з них. Родичі завжди нестерпні, правда?
— Мабуть, вони й собі вважають нас нестерпними, — сказала Голлі.
— Не знаю чого. От вас, наприклад, ніхто не може вважати нестерпною.
Голлі подивилася на нього — щирість, яка світилася в її замислених сірих очах, раптом сповнила Вела почуттям, що він повинен захищати її.
— Я хочу сказати, що родичі бувають різні, — додав він розважливо. — Наприклад, ваш батько здається цілком порядною людиною.
— Атож! — гаряче мовила Голлі. — Такий він і є насправді.
Щоки Вела залив рум'янець: в його пам'яті постала та сцена в «Пандемоніумі»: смаглявий чоловік із червоною гвоздикою в петельці, який виявився його рідним батьком!
— Але ви ж знаєте, які люди Форсайти, — сказав він майже злостиво. — О, я й забув, ви не знаєте.
— Які ж вони?
— О, страшенно розважливі; зовсім не спортсмени. Подивіться хоча б на дядечка Сомса.
— Охоче подивлюся, — сказала Голлі.
Вела охопило бажання взяти її під руку.
— Не треба, — мовив він, — краще ходімо надвір. Ви його й так скоро побачите. А ваш брат, який він?
Не відповідаючи, Голлі повела його на терасу і далі на лужок. Як вона може змалювати Джоллі, котрий, відколи вона себе пригадує, був її повелителем, володарем і ідеалом?
— Він, мабуть, верховодить над вами? — лукаво запитав Вел. — Я зустрінуся з ним у Оксфорді. А коні у вас є?
Голлі кивнула головою.
— Хочете подивитися стайні?
— Аякже!
Вони пройшли під дубом, минули лужок, порослий рідкими кущами, і зайшли у двір, де була стайня. Там, під вежею з годинником, лежав кошлатий біло-рудий пес, такий старий, що навіть не встав, а тільки помалу замахав закрученим, як бублик, хвостом.
— Це Балтазар, — сказала Голлі. — Він дуже старий, страшенно старий, майже такого ж віку, як і я. Бідний собака! Він дуже любить татуся.
— Балтазар! Чудернацьке ім'я. Але, знаєте, він не чистопородний.