Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

Набратися духу, прийти і сказати їм! Вони не можуть перешкодити йому одружитися з нею, не схочуть перешкодити, коли довідаються, яке глибоке його почуття. Так! Він скаже їм! Скаже сміливо і відверто — Флер помиляється!

Дрімлюга замовкла, вівці принишкли; з темряви долинав тільки дзюркіт струмка. І Джон заснув, звільнившись від найгіршого життєвого лиха — нерішучості.

XI. ТІМОТІ ПРОРОКУЄ

День побачення, що було призначене в Національній галереї, але не відбулося, припав на другі роковини відродження гордості й слави Англії, тобто циліндра. Крикетний матч на стадіоні «Лорд»— свято, яке відмінила була війна, — вдруге підняв свої блакитні й сині прапори, демонструючи майже всі атрибути славного минулого. Тут під час перерви на сніданок виставлялися всі різновиди жіночих капелюшків і один вид

чоловічих капелюхів, які затінювали різноманітні типи облич, що в своїй сукупності відповідають поняттю «Заможні класи». Спостережливий Форсайт міг би розгледіти на безплатних і дешевих місцях деяку кількість чоловіків у м'яких капелюхах, але вони майже не зважувалися підійти ближче до поля; представники давньої школи — чи шкіл — могли радіти, що пролетаріат і досі ще неспроможний платити півкрони за вхід. Це був заповідник для обраних, останній такий великий; газети писали, що на стадіоні зібралося десять тисяч глядачів. І десять тисяч, натхнені однією ідеєю, зверталися одне до одного з тим самим запитанням: «Де ви снідаєте?» В цьому запитанні було щось на диво заспокійливе і величне — в запитанні і в самому вигляді цього зборища людей, схожих одне на одного одягом і думками! Які багаті ресурси Англії — доволі голубів і омарів, баранини й лососини, майонезу, суниць і шампанського, щоб нагодувати весь цей натовп. Не потрібно ніяких чудес, обійдемося без семи хлібин і кількох рибин — віра має надійніші підвалини. Шість тисяч циліндрів будуть зняті, чотири тисячі парасольок будуть згорнені, десять тисяч ротів, що розмовляють усі англійською мовою, будуть наповнені. Ми ще живі, ого-го які живі! Слава традиції! І ще раз слава! Яка могутня і гнучка традиція! Хай лютують війни, зростають ненаситні податки, хай пристають з ножем до горла здирники-тред-юніони і Європа вимирає з голоду — ці десять тисяч будуть нагодовані; за цією огорожею вони гулятимуть по зеленому газону, носитимуть свої циліндри і зустрічатимуться одне з одним. Наше серце здорове, пульс б'ється ще рівно. І-тон! І-тон! Гер-роу!

Серед багатьох Форсайтів, що прийшли в цей заповідник, маючи на те право чи діставши запрошення, був і Сомс із дружиною й дочкою. Він ніколи не вчився ані в Ітоні, ані в Герроу, він не цікавився крикетом, але хотів, щоб Флер показала людям свою сукню, хотів поносити свій циліндр — продемонструвати його, знову прогулюючись у мирі й достатку серед рівних собі. Він поважно ступав скраю, Флер ішла між ним і Аннет. Як він пересвідчився, жодна жінка не могла зрівнятися з ними. Вони вміють ходити й триматися; їхня врода має істотну основу; а сучасна жінка не має ані фігури, ані грудей — анічогісінько! Раптом він пригадав, як, сп'янілий від гордощів, прогулювався тут із Айріні в перші роки їхнього шлюбу. І як вони, бувало, снідали в екіпажі, якого мати примусила батька купити; це було так шикарно: поле оточували коляски й карети, а не оці незграбні великі трибуни. І як Монтегю Дарті щоразу випивав зайве. Мабуть, і тепер люди випивають зайве, хоча розмах тепер не той. Він пригадав, як Джордж Форсайт, брати якого, Роджер і Юстас, училися один в Герроу, а другий в Ітоні, ставав на весь свій чималий зріст зверху на екіпажі, тримаючи в одній руці блакитний прапорець, а в другій синій, і, розмахуючи ними, вигукував: «Ітроу-Гертон!» саме тоді, коли всі мовчали, — він завжди поводився, наче блазень; а Юстас стояв унизу, чепурний, вифранчений — такому денді не годилося носити будь-яку емблему — синю чи блакитну — або виявляти свої почуття. Гай-гай! Давні часи, і Айріні в сірій шовковій сукні з блідо-зеленим полиском. Він скоса поглянув на обличчя Флер. Майже безбарвне — ні світла, ні жвавості! Це кохання точить її серце — кепська справа! Він позирнув далі, на обличчя дружини, підфарбоване більше, ніж звичайно, трохи зневажливе, — хоч у неї немає ніяких підстав виявляти зневагу, наскільки йому відомо. Вона сприймає втечу Профона з дивним спокоєм; чи, може, його «невеличке плавання» тільки про людське око? Якщо так, треба вдати, що він цього не розуміє. Вони обійшли поле і, проминувши павільйон, відшукали столик Вініфред у наметі «Клубу бедуїнів». Цей новий клуб, що приймав у свої члени жінок нарівні з чоловіками, був заснований з метою сприяння подорожам і поліпшення добробуту одного джентльмена з старовинним шот-\андським прізвищем, хоч його батько — дивний факт — мав прізвище Леві. Вініфред стала його членом не тому, що любила подорожувати, а тому, що інстинктивно відчула: у клубу з такою назвою і таким засновником велике майбутнє; якщо не станеш його членом відразу, то потім, може, й не пощастить. Його намет із висловом з Корана на жовтогарячому тлі та вишитим зеленим верблюдиком над входом впадав у очі серед інших. Біля входу вони побачили Джека Кардігана (колись він грав у команді Герроу), він розмахував ротанговою палицею, показуючи, як «тому хлопцеві слід було вдарити по м'ячу». Він повів їх усередину. За столом Вініфред зібралися Імоджен, Бенедикт з молодою дружиною, Вел Дарті без Голлі і

Мод із своїм чоловіком; коли Сомс і його дами сіли, залишилося ще одне вільне місце.

— Я чекаю Проспера, — сказала Вініфред, — але він такий заклопотаний своєю яхтою.

Сомс крадькома позирнув на дружину. Її обличчя було незворушне. Прийде той суб'єкт чи не прийде, їй, очевидно, відомо. Не уникло його уваги й те, що Флер теж подивилася на матір. Коли Аннет не зважає на його почуття, вона мала б подумати про дочку Розмову, зовсім безладну перебивали розповіді Кардігана про гравців лівого краю. Він перелічив усіх «великих лівих» від створення світу, наче вони являли собою окремий расовий елемент, що ліг в основу британської нації. Сомс доїв омара і взявся за пиріг з голуб'ятиною, коли почув слова «Пробачте, що я трохи спізнився, місіс Дарті», — і побачив, що за столом уже немає вільного місця. «Той суб'єкт» сидів між Аннет і Імоджен. Сомс їв далі, часом перемовляючись із Мод і Вініфред. Навколо нього гула розмова. Він почув голос Профона:

— Гадаю, ви помиляєтесь, місіс Форсайд, ладен закластися, що міс Форсайд погодиться зі мною.

— У чому? — пролунав через стіл дзвінкий голос Флер.

— Я казав, що молоді дівчата тепер такі самі, які вони були завжди, — різниця дуже невеличка.

— Ви так добре їх знаєте?

Ця гостра відповідь привернула загальну увагу, і Сомс неспокійно засовався на своєму легенькому зеленому стільчику.

— Я, звичайно, не певен, але гадаю, вони хочуть здійснити свої невеличкі бажання, і, по-моєму, мріяли про це споконвіку.

— Невже?!

— Але ж, Проспере, заспокійливо втрутилася Вініфред, — дівчата з простолюду — ті, що попрацювали на військових заводах, молоді продавщиці — їхні манери просто б'ють у вічі.

Почувши слово «б'ють», Джек Кардіган припинив свою лекцію, і серед тиші мосьє Профон сказав:

— Досі це було всередині, тепер вийшло назовні; ось і вся різниця.

— Але їхня моральність! — вигукнула Імоджен.

— Вони не аморальніші, ніж були колись, місіс Кардіган, але тепер у них більше можливостей.

У відповідь на це замасковане цинічне твердження Імоджен коротко засміялася, Джек Кардіган трохи розтулив рота, а Сомс заскрипів стільцем.

Вініфред зауважила:

— Ви про них занадто поганої думки, Проспере.

— А що скажете ви, місіс Форсайд? Чи не вважаєте ви, що людська природа завжди однакова?

Сомс стримав раптове бажання встати й дати нахабі ляпаса. Він почув відповідь дружини:

— В Англії людська природа особлива.

Знов її клята іронія!

— Я не дуже добре знаю цю невеличку країну…

«Слава богу, нам пощастило», — подумав Сомс.

— …але я повинен сказати, що під покришкою казана кипить вода, і скрізь те саме. Ми всі прагнемо насолоди і прагнули завжди.

Бісів чужоземець! Його цинізм просто… просто обурливий!

Після сніданку всі розійшлися парами на прогулянку — щоб краще перетравлювалась їжа. Занадто гордий, щоб озиратися, Сомс проте чудово знав, що Аннет і «той суб'єкт» пішли разом. Флер була з Велом; вона вибрала його, звичайно, тому, що він знає того хлопця. Сомс пішов у парі з Вініфред. Кілька хвилин їх, розчервонілих і ситих, ніс строкатий потік людей, що гуляли навколо поля, потім Вініфред зітхнула:

— От якби повернутися на сорок років назад, брате.

Перед її внутрішнім зором пройшла нескінченна процесія її суконь, пошитих до свят на стадіоні «Лорд», суконь, за які щоразу через чергову грошову кризу платив її батько.

— Зрештою, життя тоді було дуже цікаве. Інколи я навіть сумую за Монті. Що ти скажеш про теперішню публіку, Сомсе?

— Абсолютно ніякого смаку. Все почало розпадатися з появою велосипедів і автомобілів; а війна довершила цей розпад.

— Цікаво, що нас чекає? — промовила Вініфред. Від пирога з голуб'ятиною її голос зробився замріяним. — Я зовсім не певна, що ми не вернемось до кринолінів і вузьких штанів. Подивися на оту сукню!

Сомс похитав головою.

— Гроші у них є, але немає віри в доцільність ладу. Вони нічого не відкладають на майбутнє. Нинішня молодь… вона вважає життя коротким і хоче, щоб воно було веселе.

— Бачиш, який капелюшок, — сказала Вініфред. — Не знаю, як подумаєш про те, скільки лиха завдала війна, скільки людей убито, то здається, що в нас іще не так і погано. Краще, ніж у нас, немає ніде. Проспер каже, що всі інші країни, крім Америки, збанкрутували; але ж моду американці, звичайно, завжди запозичували у нас.

— Чи цей бельгієць і справді їде на Тихий океан?

— Ніхто не може сказати, куди їде Проспер.

— Якщо хочеш знати, — пробурмотів Сомс, — саме він і є справжнє знамення часу.

Вініфред стиснула рукою його лікоть.

— Не повертай голови, — тихо сказала вона, — але подивися праворуч на перший ряд трибуни.

Сомс, як міг, скосив очі праворуч. Там сидів чоловік у сірому циліндрі, сивобородий, з засмаглим обличчям і запалими зморщеними щоками; він сидів в елегантній позі, а поруч нього — жінка в зеленій сукні, її темні очі дивилися на Сомса.