Сага про Форсайтів
Шрифт:
Склавши руки в сірих лайкових рукавичках, жінка схилила набік голову, і всі чоловіки навколо не зводили очей з її спокійного чарівного обличчя. Тіло її погойдувалося, наче найменший порух повітря виводив його з рівноваги. Щоки її, хоч і бліді, здавалося, випромінювали тепло, а у великих темних очах світилась лагідна задума. Але чоловіки дивилися на її уста, що ледь усміхалися, запитуючи й відповідаючи; уста були м'які, чутливі й прегарні; здавалося, вони видихають тепло й пахощі — тепло й пахощі квітки.
Відчуваючи на собі пильну увагу, заручені спочатку не помічали тієї непорушної богині. Перший угледів її Босіні
Джун підвела свого нареченого до стрункої жінки.
— Айріні — моя найближча приятелька, — сказала вона. — Прошу, будьте й ви друзями.
Наказ маленької леді примусив усіх трьох усміхнутися, і тієї миті позаду стрункої жінки з'явився нечутно Сомс Форсайт — її чоловік — і сказав:
— То познайом і мене!
Коли вони вдвох бували на людях, він рідко відходив від дружини, а якщо й залишав її, скоряючись вимогам світського етикету, то стежив за нею здаля очима, сповненими дивної тужливої тривоги.
Біля вікна його батько, Джеймс, і досі роздивлявся марку на порцеляновій вазі.
— Дивно мені, як Джоліон дав згоду на ці заручини, — мовив він, звертаючись до тітоньки Енн. — Кажуть, що весілля відкладено на кілька років. Цей молодий Босіні, — він вимовив архітекторове прізвище по-своєму, наголошуючи перший склад, — не має нічого за душею. Коли Вініфред виходила за Дарті, я, на щастя, примусив його записати в шлюбний контракт кожне пенні, а то б вони вже досі розорилися дощенту.
Тітонька Енн, що вмостилась в оксамитовому кріслі, підвела на нього очі. Чоло їй облямовували сиві кучерики — кучерики, які, ось уже кілька десятиріч залишаючись незмінними, приспали у Форсайтів відчуття часу.
Вона нічого не відповіла, бо взагалі говорила рідко, бережучи свій старечий голос, але для Джеймса, якого тривожило сумління, її погляд був красномовніший за слова.
— Атож, — сказав він, — Айріні не мала грошей, та я не міг нічого вдіяти. Сомсові кортіло чимшвидше одружитись: він аж схуднув, так упадав за нею.
Роздратовано поставивши вазу на рояль, Джеймс поглянув на гурт біля дверей.
— Я вважаю, — раптом сказав він, — що так воно краще.
Тітонька Енн не запитала брата, як розуміти це дивне твердження. Вона знала, про що він думає. Не маючи своїх грошей, Айріні шануватиметься і не посміє вчинити якої дурниці. Адже кажуть… кажуть, що вона просила окрему кімнату. Та Сомс, певна річ, не…
Джеймс перебив її роздуми.
— А де ж Тімоті? — спитав він. — Хіба він не приїхав з вами?
Крізь стиснуті губи тітоньки Енн пробилася ніжна усмішка.
— Ні, він не хотів ризикувати: саме ходить дифтерія, а хвороби до нього так і липнуть.
Джеймс відповів:
— Еге ж, він бережеться. А я не маю змоги берегтися так, як він.
Важко було сказати, що переважало в його тоні: захоплення, заздрощі чи зневага.
І справді, Тімоті рідко з'являвся на людях. Наймолодший у родині, видавець за фахом, він кілька років тому, коли видавничі справи йшли пречудово, відчув, що наближається занепад, який, щоправда, не настав і досі, але, як усі гадали, був неминучий; отож, продавши свою частку у фірмі, що видавала головним чином релігійну літературу, Тімоті вклав чималі гроші в трипроцентні консолі. І одразу ж поставив себе у відособлене становище, бо жоден Форсайт іще ніколи не погоджувався брати менше, ніж чотири проценти; і ця відособленість
Джеймс знову озвався, постукуючи пальцем по вазі:
— Це не справжній старий Вустер. Мабуть, Джоліон розповідав тобі про цього молодика. Наскільки мені відомо, він не має ані свого діла, ані капіталу, ані корисних зв'язків. А проте я не знаю: ніхто мені нічого не розказує.
Тітонька Енн похитала головою. По її старечому обличчю з квадратним підборіддям і орлиним профілем перебіг дрож; її павучі пальці міцно стиснулися й сплелися, наче вона потайки наснажувала свою силу волі.
На кілька років старша за інших Форсайтів, вона посідала серед них особливе становище. Корисливі й себелюбні, — хоч і не гірші за своїх ближніх, — вони ніяковіли перед її непідкупною особистістю, а коли їм доводилося виявляти корисливість відвертіше, ніж звичайно, то вони були змушені уникати зустрічі з нею.
Схрестивши свої цибаті худі ноги, Джеймс вів далі:
— Джоліон робить усе по-своєму. Дітей у нього немає… — Джеймс затнувся, пригадавши, що на світі існує син старого Джоліона, молодий Джоліон, батько Джун, який наробив був такого лиха і занапастив себе, кинувши жінку та дитину і зв'язавшись із тією чужоземкою-гувернанткою. — Ну що ж, — швидко додав він, — хай робить, як знає, коли може собі це дозволити. Скільки ж грошей він їй виділить? Мабуть, тисячу річно: інших спадкоємців у нього немає.
І Джеймс простяг руку елегантно вбраному, чисто виголеному чоловікові. В того чоловіка, майже зовсім голомозого, був довгий кривий ніс, повні губи й сірі очі, що холодно дивилися з-під прямих брів.
— Добридень, Ніку, — промимрив Джеймс. — Як живеш?
Ніколас Форсайт, жвавий, як пташка, і схожий на передчасно розвинутого школяра (він став директором кількох компаній і цілком законним способом нажив чималий капітал), уклав у братову холодну долоню свої ще холодніші пальці і швидко забрав їх.
— Кепсько, — відказав він, насупившись. — Ось уже тиждень почуваю себе кепсько: не сплю ночами. І лікар не знає чому. Він хлопець розумний, інакше я б знайшов іншого, але користі від нього мало — самі рахунки.
— Біда з цими лікарями, — підхопив Джеймс. — Я вже перебрав усіх лікарів, які є в Лондоні. Пуття з них ніякого: вони набалакають вам чого завгодно. Та ось, наприклад, Свізін. Чи дуже вони допомогли йому? Подивіться: він став іще огрядніший. Обдувсь, як барило. Ви тільки гляньте! Чи допомогли вони йому схуднути?
Свізін Форсайт, високий, широкоплечий, масивний, груди, як у воластого голуба, рушив до них поважною ходою, красуючись своїми барвистими жилетками.
— Е-е… добрий день, — мовив він тоном денді. — Добрий день.
Кожен з трьох братів позирнув на інших двох скоса, знаючи з досвіду, що вони спробують применшити його недуги.
— Ми саме говорили, — сказав Джеймс, — що ти ніяк не схуднеш.
Свізін витріщив свої безбарвні круглі очі, напружено дослухаючись.
— Не схудну? А я й не товстий, просто в тілі, — відказав він, трохи нахилившись уперед. — Не те що ви: сухі, як скіпки.