Сага про Форсайтів

Голсуорси Джон

Він прочитав, що вчора розпочалася сесія міського суду і суддя ознайомив присяжних із надзвичайно довгим списком справ, які вони мали розглянути. Він прочитав, що в тому списку три навмисних і п'ять ненавмисних убивств, сім підпалів і аж одинадцять згвалтувань — на диво багато, — а також чимало інших, не таких тяжких злочинів, що їх присяжні мають розглянути протягом цієї сесії; він переглядав шпальту за шпальтою, затуляючи обличчя газетою.

Але, читаючи, він ні на мить не забував мокрого від сліз обличчя Айріні й ридань, що рвали її душу.

Того

дня у Сомса було дуже багато роботи: коли він упорався зі своїми звичайними справами в конторі, йому довелося сходити до маклерів Гріна і Грінінга й дати розпорядження, щоб вони продали його акції «Нової вугільної компанії»— справи цієї компанії, як він інстинктивно відчував, стали занепадати (згодом це підприємство поступово таки занепало, і зрештою його за безцінь продали якомусь американському синдикату); потім він висидів довгу нараду в конторі королівського адвоката Уотербака, на якій були присутні Боултер, молодший адвокат Фіск і сам Уотербак.

Позов Форсайта проти Босіні мав розглядатися завтра, головуватиме суддя Бентем.

Суддя Бентем визначався більше здоровим глуздом, аніж знанням різних тонкощів юриспруденції, і всі вважали, що кращої кандидатури для розгляду цієї справи навряд чи можна підшукати. Він був «суворий» суддя.

Королівський адвокат Уотербак, який майже не зважав на Боултера і Фіска, приємно сполучив погорду до них з великою увагою до Сомса, відчуваючи інстинктивно або довідавшись із певних джерел, що він людина заможна.

Уотербак виявив дивовижну послідовність: він підтвердив свою висловлену на письмі думку, що рішення справи у значній мірі залежатиме від свідчень на суді, і кількома прозорими натяками порадив Сомсові, щоб той, даючи свідчення, не утруднював себе надмірною точністю.

— Будьте рішучий, містере Форсайт, — сказав він, — будьте рішучий, — і, сказавши це, самовдоволено засміявся, стиснув губи й почухав голову під зсунутою назад перукою, точнісінько як сільський джентльмен, якого він любив удавати. Його вважали чи не найкращим фахівцем у справах, де йшлося про порушення обіцянки.

Вертаючись додому, Сомс знову їхав метрополітеном.

На Слоун-сквер туман був непроглядний. Люди заходили й виходили із станцій, пробираючись навпомацки крізь непорушну густу завісу; поодинокі жінки притискали до грудей свої ридикюлі й затуляли рота носовиком; кеби, де височіли примарні обриси візників, окреслені тьмяним світлом ліхтарів, що тонуло в тумані, не досягаючи бруківки, раз у раз виринали з імли й висаджували пасажирів, що пірнали під землю, наче кролі, що тікають до своїх нір.

І ці привиди, огорнені в зіткані з туману савани, не звертали один на одного ніякої уваги. В цьому великому кролятнику кожен кріль дбав тільки про себе, а надто ті, хто має дорожче хутро, хто боїться їздити екіпажами в туманну погоду і прагне скористатися підземними ходами.

Проте недалеко від Сомса біля входу до станції маячила якась постать.

Напевно, якийсь пірат або закоханий — хтось із тих, про кого кожен

Форсайт подумає: «От бідолаха! Видно, йому кепсько доводиться!» Їхні добрі серця на мить заб'ються трішечки швидше від співчуття до бідолашного закоханого, що, сповнений тривоги, чекає в тумані, але вони швиденько проходять повз нього, пам'ятаючи, що їхній час і гроші призначені на те, щоб утамовувати лише власні, а не чужі страждання.

Один тільки полісмен, повільно походжаючи площею, зацікавився тим сердегою, що насунув на лоба капелюха і сховав під обвислими крисами своє почервоніле від холоду, худе, змарніле обличчя, по якому він раз у раз проводив рукою, щоб змести сліди тривоги чи щоб зміцнити рішучість, яка втримувала його на місці. Але закоханий, якщо то справді був закоханий, який чекав на свою кохану, призвичаївся до полісменових поглядів, а може, він світу не бачив за своєю бідою, у кожному разі йому було до них байдуже. Він уже загартувався — звик і до нескінченного очікування, і до тривоги, і до туману, й до холоду, він усе витерпить, аби тільки прийшла його кохана. Ну й дурень — закоханий дурень. Тумани триватимуть аж до весни; до того ж буде і сніг, і дощ, і нічого тобі не поможе: тебе мучитиме страх, якщо викличеш її на побачення, мучитиме страх і тоді, коли попросиш зостатися вдома!

«Так йому й треба: нехай знає, як слід жити на світі!» скаже кожен статечний Форсайт.

А проте, якби цей розважливий громадянин міг послухати, як б'ється серце закоханого, що чекає в холодному тумані, він би напевне знову сказав: «Так, бідолаха! Йому таки доводиться кепсько!»

Сомс сів у кеб і, зачинивши вікна, поволі поїхав по Слоун-стріт та Бромтон-род. Він прибув додому о п'ятій.

Дружини не було вдома. Вона вийшла чверть години тому. Вийшла в таку пізню пору, в такий страшний туман! Що це має означати?

Він сів біля каміна в їдальні, розчинивши двері, стривожений до глибини душі, й присилував себе читати вечірню газету. Книжка ні до чого — тільки газета могла розвіяти його неспокій. Звичайні події, про які там писалося, трохи його розважили. «Самогубство актриси», «Державний діяч важко занедужав» (бідолаха має слабке здоров'я), «Офіцер розлучається зі своєю дружиною», «Пожежа в шахті», — він прочитав усі ці повідомлення. Читання трохи втишило його тривогу, як усі ліки, що їх прописує наймудріший з лікарів — наш природний нахил.

Десь аж о сьомій він почув, що дружина прийшла.

Пригода минулої ночі вже давно втратила для нього свою вагу: її притлумила тривога, чого їй було виходити, коли надворі такий туман! Але тепер, коли Айріні повернулась, у нього в пам'яті знову зринули її гіркі ридання, і його схвилювала думка, що зараз він зустрінеться з нею.

Вона вже ступила на сходи; запнуте густою вуаллю обличчя майже зовсім ховалося за високим коміром короткого, до колін, сірого хутра.

Вона не озирнулася, не сказала йому ані слова. Навіть привид, навіть зовсім чужа людина не пройшла б повз нього мовчазніше.