Самотній вовк
Шрифт:
— Мені захотілось пройтися, я так мало буваю на свіжому повітрі. Якщо маєте час, проведіть мене.
— Я глибоко вдячний… — У моєму голосі звучала іронія.
Віка глянула на годинник і спроквола пішла у бік центру. Каблучки її вистукували на тихій вечірній вуличці тривожні секунди.
— Дивний ви… Але, може, тому з вами й цікаво: ви не повторюєте інших, ви не стереотипний. Я ненавиджу стереотип. Коли людина ніби з конвейєра, хай у неї навіть манери дипломата і краєчок хустки біліє з нагрудної кишені модно пошитого піджака, — це огидно. Ви — індивідуальність, особистість.
—
— Я не маю ілюзій. У мене — холодний чоловічий розум, мама часом аж лякається.
— Але ви рибка з акваріума, і вам здається, що по той бік скляної стінки у рибах тече гарячіша кров. А кров у всіх однакова, температура її давно відома. Замолоду всі ми дивимося на світ крізь рожеві окуляри, проте з роками їх знімаємо. Діалектика буття, як казав мій покійний товариш Петро Харлан. Краще милуймося чудовим вечором. Скоро задощить, затуманить, а сьогодні зорі, наче яблука-антонівки у нас на Поліссі…
Нижче зір висіли густо-червоні грона вогнів на телевежі, у скверику крізь чіткі гравюрні штрихи безлистих дерев біліли пишні кульбаби ліхтарів; неподалік упав каштан, розчахнувся і задріботів по крутій доріжці.
— Останні каштани падають. Пізня осінь. Як у Басьо, правда? — Віка уперше, відколи ми йшли поруч, глянула на мене. — Біля вас хвилинами стає дуже незатишно. Ви ніби читаєте у душі те, що ховаєш од сторонніх очей. Каштани падають… Ви коли-небудь писали вірші?
— Слава богу, ні.
— І в дитинстві?
— Я завжди був надто лінивий для літературних вправ. Я любив сидіти під стогом і мліти від весняного сонця.
— А я знаєте, коли писала? Коли одне літо гостювала в діда. Батько з матір’ю десь подорожували, а мене підкинули в село. Дід жив над річкою, і я цілісінькі дні вільно бродила в некошених лугах і писала сентиментальні рядки: я дурним телятком заблукала в травах… Ходімте вип’ємо по коктейлю. Десь так, щоб не знімати плаща. Це нічого, що я перша запрошую? Я маю ще з півгодини, обіцяла батькові рано повернутися.
Після футбольного матчу у барі, скляній коробочці, що тулилась до крайнього будинку на Хрещатику, було тісно й гамірно. Дим висів коромислом, як казала моя мати, коли вітчим по вечері смоктав свою носогрійку. Ми нерішуче зупинилися в дверях, але з-за столика біля наріжної стіни підвелися два бородачі років по сімнадцять, і я, випереджаючи молодиків, що юрмилися біля стойки, зайняв місця. Це нагадувало вчорашній випадок з таксі. Посадивши Віку за столик, я протиснувся крізь юрбу до бармена, що знав мене в обличчя, і підняв два пальці. Він швиденько зробив два «моїх» — помаранчевий сік, коньяк, вишневий лікер і крига. З черги сердито косували, я трохи не клацнув зубами, але стримав себе і тільки повів по обличчях лихим поглядом. З коктейлями та кількома шоколадними цукерками переможно пішов до свого столика.
Віка розстебнула ґудзики плаща — з-під синього ніжно білів светр —
— За власним рецептом. Фірма а-ля Шишига!
— Ви тут своя людина…
— Двічі на тиждень я сиджу за одним з цих столиків, смакую коктейль з коньяку та помаранчевого соку, обов’язково через соломинку, і дивлюся на вечірній Хрещатик.
— Моя мама називає цей шинок резиденцією київських перукарів і кельнерів…
— Ваша мама — геній.
— Я не хотіла вас образити.
— Невже я схожий на людину, яка ображається, коли її називають кельнером? Коли я тут і в доброму настрої — це найкращі хвилини мого життя. Мені не треба нікуди поспішати, і до мене ніхто не постукається, хіба що попросять прикурити. Тут одне до одного не липнуть, тут притулок меланхоліків. Час під цим дахом зупиняється, він пливе там, за скляною стіною, де вулиця, як ріка, закута в тісний граніт, кудись гуркоче, мчить, несеться…
— За що ми вип’ємо?
— Кожен за себе, це найприродніше.
— Я вип’ю за вас. Щоб вам було добре не лише в цій коробці.
— Мені вже ніде не буде добре, — я провів долонею по обличчю, виразно, зі значенням, глянув директоровій дочці у вічі. — Але я — що я? Аби вам щастило. Я вип’ю за те, щоб ви не помилилися у виборі… життєвих доріг, як пишуть газети.
— Ви — добрий…
Я трохи не розсміявся, але вчасно опустив очі на годинник: було дванадцять хвилин до одинадцятої. Втім, Віка спокійно смакувала коктейль. Я виграв першу партію, але радіти було передчасно. Шахові фігури знову вишиковувалися на квадратиках дошки, і я на цей раз грав чорними…
— Коли б хто знав, як ненавиджу я ту свою добрість! Добрі — нерішучі і завжди програють. Я так давно чекаю щасливого випадку, щоб познайомитися з вами! Смішно, правда?
— Не треба… — Віка поставила фужер, поклала свою холодну долоню на моє гаряче зап’ястя. На мить склепила повіки і, ласкаво усміхнена, похитала головою. — Зараз не треба, добре?
Я узяв її руку в свою. Обличчя Вікторії раптом зблідло, а очі розширились. Щоб не виказати свого тріумфу, я нахилився і діткнувся губами її пальців. Втім, я правдиво хвилювався, я був зворушений. Вікторія злякано висмикнула руку — вона уже боялася вогню, що його запалював у ній мій дотик. Петро хвалився, що може підкорити жінку самим дотиком пальців. Я поспіхом заговорив про інше.
— А ще мені добре буває на музичних вечорах у консерваторії. Оперний — у нім є щось від параду. А в Малому залі консерваторії завжди порожньо, хіба що в передніх рядах сидить з півдесятка родичів майбутньої знаменитості. Люди біжать на роботу, з роботи — наввипередки в метро, в трамваї, в автобуси. Бібліотеки, уроки, лекції, футбол, баскетбол, волейбол, сім’я… А я останнім виходжу з контори, щоб не товпитися в дверях, повільно йду вулицями, милуючись надвечірнім небом, а потім слухаю Гайдна в порожньому залі консерваторії…