Самум (збірник)
Шрифт:
Увечері в затишному ресторані, у напівтемряві, при свічках, гарна, посвіжіла, щаслива Катя сиділа навпроти Максима.
Вони трималися за руки!
Ірина спостерігала за ними з дальнього кутка. Лоб їй трохи пік, заклеєний свіжим пластиром. Боліла рука, проколота зубочисткою. Потемніли синці на обличчі, і сіпав ще один, свіжий, на стегні.
Перед Іриною стояв келих червоного вина й лежали на тарілочці три скибочки сиру.
Крісло навпроти було порожнім – всім здавалося, що дивна жінка
– Ось, виявляється, чому поверталася її свекруха! Вона записку залишила, вибачилася! Мудра жінка… Земля їй пухом… Дівчину, виходить, від могили врятувала – вже після смерті…
Слухаючи його звіряння, Ірина замовила ще один келих вина. Крізь легкий алкогольний флер демон здався кумедним. Навіть смішним.
– А що тобі до цієї Каті? – запитала вона, жуючи сир. – Чому ти так за неї переживаєш? Вона тобі родичка?
– Ні, – демон перестав усміхатись.
Ірині не сподобалася зміна виразу його обличчя, і вона квапилась перейти до нової теми:
– А ти з іншими духами не спілкуєшся? З демонами, з примарами… ні?
Демон наїжачився:
– Не твого розуму діло!
Ірина зробила два великих ковтки й пообіцяла собі мовчати, поки можна.
Тим часом за дальнім столиком розвивалося дійство. Сьогодні, до візиту в цей ресторан, стосунки Максима й Каті на підвищеній швидкості проскочили кілька етапів; обоє кричали, і обоє плакали. Обоє ходили до церкви й ставили свічки за упокій матері й свекрухи – Євгенії Миколаївни. Обоє змучилися, й, нарешті, крига скресла: Максим гладив Катину руку, ніжно гладив і цілував, і просив пробачення, і каявся, що був егоїстом, дурнем, сліпим…
– Здається, мужик тільки тепер збагнув, яким він був ідіотом, – сказав демон, ніби відповідаючи на Іринині думки.
Годинник на стіні показував двадцять першу п'ятнадцять.
– Ще годинку вони посидять, – продовжував коментувати демон, – а потім поїдуть разом додому. Ми їх проведемо. Простежимо, щоб усе було добре.
– Свічку потримаємо, – не змовчала Ірина.
– Якщо треба, – суворо відгукнувся демон, – то й потримаємо, не турбуйся!
Офіціант приніс іще келих на таці. Ірина сьорбнула; в неї заплющувалися очі.
– Звір ти, – пробурмотіла вона сонно. – Цілу ніч мене мучив… Цілий день ганяв… Знущався… Ні жалю, ні співчуття…
– А в тебе, відьмо, було співчуття до приреченої дівчини?
– А чого її треба жаліти, а мене ні?
Демон похмуро посміхнувся.
– Я додому піду, – пробурмотіла Ірина.
– Підеш, коли я дозволю.
– А закурити можна?
– Ні! Ти покинула курити, запам'ятай!
Ірина допила третій келих. Знесилено відкинулась на спинку крісла:
– Хто ти такий узагалі? Як тебе звуть?
Демон мовчав.
– Хто знає ім'я демона, той має над ним владу, так? – Ірина була рада виявити поінформованість.
– Мене
Ірина на секунду протверезіла:
– Демон Олег?!
– Для тебе Олег Васильович, – відрізали з крісла навпроти.
Ірина помовчала.
– Ти б відпустив мене, Олегу, – сказала нарешті. – Що я тобі зробила?
Демон дивився повз неї – на Катю й Максима за дальнім столиком. Ірина повернула голову; Катя підвелася, щось сказала чоловікові, взяла сумочку з крісла, рушила в бік убиральні…
Максим узяв свій телефон, що лежав на краю стола.
Ірина повернула голову. Знову подивилася на демона – в очі. Увесь цей день вона уникала його погляду, і не дивно; тепер чи алкоголь, чи завершена справа додали їй відваги.
Очі в демона Олега були моторошні – жовті. З вертикальними зіницями.
– За любов, – Ірина підняла келих із залишками вина на дні. – Ти пити не можеш? Ти не їси, не спиш, так?
Демон мовчав.
– Розкажи мені про себе, – не відчуваючи опору, Ірина нахабніла. – Якщо вже ти в мене вселився, а не в когось іншого… Ми майже родичі, так?
Демон мовчав, але очей не відводив.
– Ти був людиною? Звідки ти взявся? Розкажи, мені ж цікаво… Демон звів кутики губ.
– Добре, – Ірина зітхнула. – А чому ти вселився в мене? Хіба я щось можу? Чому не в міністра якого-небудь, не в мільйонера?… Чому ти не вселився просто в Катю, якщо тобі так закортіло її врятувати?
Демон відкинувся на спинку крісла. Нарешті опустив очі:
– А ти сама як думаєш?
– Ніяк, – зізналася Ірина. – Я гадки не маю, чого ти до мене причепився.
– Ти відьма.
– Та яка я відьма, – Ірина зітхнула. – Я справжнісінька шарлатанка, кручу-верчу, шепчу-брешу…
– А ким ти мріяла стати в дитинстві? – раптом запитав демон. – Відьмою?
– Лікарем, – зізналася Ірина.
– Нащо?
Ірина задумалася.
– Нінащо. Просто так.
– Допомагати людям?
– Ну що ти за… – Ірина осіклась. – Яке там – «допомагати людям»? Мені б хто-небудь допоміг! Я все життя сама-самісінька, ні грішми підтримати нікому, ні блатом, ні добре слово сказати… Батько – алкоголік, мати – п'яниця! Ну, вступила я до медучилища, ну, покрутилася в поліклініці сестрою… Знаєш, які там зарплати? Кому я з такою зарплатою допоможу?!
Катя поправила перед дзеркалом макіяж. Усміхнулася; щасливе лице, бліде під тональним кремом, із заплаканими очима – заплаканими й веселими… Як багато може статися за один день. Крах і відродження. Кінець і початок.
Вона підморгнула своєму віддзеркаленню. Зараз вони разом поїдуть додому. Їх зустріне Джина.
Вона засміялася.
З убиральні було два виходи; розтягуючи мить щастя, Катя пройшлася по маленькій критій оранжереї. Постояла біля акваріума з великими червоними рибами. Повільно повернулася до зали.