Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
У подальші роки він час від часу дедалі частіше натрапляв на інтерв’ю Соколенчука в якихось зовсім не літературних журналах. Поряд із тими інтерв’ю зазвичай містилися й рецензії на нові твори коломийського прозаїка. Рецензії були розлогі та хвалебні, що теж не додавало симпатії до Соколенчука. Хвалькуваті фотознімки, які супроводжували ті публікації, також доводили: Соколенчук таки досяг успіху. Його перекладали іншими мовами. Запрошували на закордонні стипендії. Часом його обличчя з’являлося на телеекрані, коли в передачах ішлося про культуру, мову, літературу. Федір Іванович у такі моменти перемикав канал.
Якось чи не на другому курсі син святкував свій день народження вдома. У вітальні
У її очах світилося щире юне захоплення, і Федір Іванович, узявши себе в руки після паузи, вимучив із себе більш-менш нейтральну відповідь: «Так, знайомі… Він колись писав непогані вірші».
Днів за два по тому син похвалився, що його авторитет серед однокурсників у педінституті значно зріс, відколи студенти довідалися, що «Тарасів батько добре знайомий із Соколенчуком». Федір Іванович після того зважився на дуже неординарний учинок — він купив у центральній книгарні останній роман Соколенчука й навіть спробував його прочитати. Та після перших десяти сторінок він утратив сюжетну нитку, заплутавшись в описах закордонних столиць, невідомих іменах, назвах незнаних книжок, фільмів і в незвичній лексиці. Відклав книжку й більше до неї не повертався.
«Ну, це ж не вперше в історії літератури, коли нездари правлять бал, і в той самий час правдиве й щире слово мусить перебувати на манівцях. Та час усе розставляє по своїх місцях. І в позаминулому сторіччі… — Федір Іванович спробував було згадати якогось популярного графомана, котрий жив за часів Шевченка, та це йому не вдалося. Утім, так і має бути: графомани підлягають цілковитому забуттю, і тодішні, і теперішні». Від останньої думки на душі знову зробилося тепло й затишно.
На станції «Політехнічний інститут» до вагона ввійшло чимало пасажирів, його притисли, правицю знову довелось опустити в кишеню.
«Нічого, вже недалеко. Довезу, донесу. Ого, як вони тиснуть!.. — Письменникові довелося знову широко розставити ноги упертися плечем у скло вагонних дверей. — Український письменник упертий, наче віл. Потроху, поволеньки тягне плуг, оре свою нивку. І все намічене доводить до кінця!..»
Після зупинки «Університет» він почав пробиватися до виходу. Обережно так, лівим боком уперед. Та разом із ним це саме захотіло зробити чи й не піввагона. Тому на «Театральній» письменник вилетів із вагона, неначе корок, підштовхуваний у спину іншими пасажирами. Захекано роззирнувся, швидко зорієнтувався й почимчикував до сходів, що вели на перехід до «Золотих воріт». Ніби на зло водночас із їхнім потягом на «Театральну» прибув ще й зустрічний, і зараз у кам’яних підземельних коридорах було не менш людно, ніж у вагонах. Федір Іванович прискорив ходу. Із чотирьох ескалаторів попереду лише один працював на спуск. Ще один стояв нерухомо, і по ньому збігали вниз найбільш нетерплячі. Федір Іванович уже було подумав і собі пройтися сходами пішки, та все ж останньої миті змінив рішення й, поштовхавшись поміж киян, утиснувся на рухомий ескалатор. Іще за хвилину він вже швидко крокував вестибюлем станції «Золоті ворота», де по обидва боки від нього з прикрашених мозаїкою колон суворо дивились на своїх далеких
«Вони всі не розуміють, не пам’ятають, нащадками якої давньої культури ми є! Через це й не поважають нікого — ні себе, ні ближнього! Народ без пам’яті про минуле деградує, вироджується…» — Думка, яка чітко майнула в голові, так сподобалася Федорові Івановичу, що він вирішив на дозвіллі передумати її ще раз і, можливо, написати на цю тему зболеного, вистражданого та переконливого вірша.
На двох послідовних довжелезних ескалаторах, що тягли пасажирів угору, йому чомусь знову пригадався Соколенчук. «Треба буде якось дочитати той його роман до кінця. Викрою кілька годин, як повернуся додому». Колеги по письменницькому цеху, котрі, мабуть, читали Соколенчука більше й уважніше, згадували якісь еротичні сцени в його прозі. «Звісно, я б теж міг описувати секс у своїх віршах. Адже досвід маю чималий. Було, було замолоду. Але я не шукаю легкої, дешевої популярності. Народові зараз не це потрібно, зовсім не це…»
Виходячи крізь скляні двері станції, Федір Іванович подумки відзначив, що весна таки потрохи набирає обертів. У повітрі пахло вологою свіжістю. Юрби киян снували туди й сюди у своїх щоденних справах. Пройшовши попід Золотими воротами й перетнувши Ярославів вал, письменник покрокував Золотоворітською. «Зараз там, на повороті, ліворуч буде вивіска „Ін’юрколегія“», — пригадав собі з учорашнього проходу цими вулицями. Замолоду, ще зовсім підлітком, Федір Іванович інколи, гортаючи газету «Известия», натрапляв на короткі повідомлення, підписані організацією з такою дивною назвою, і мріяв колись отримати повідомлення про те, що далекий і ніколи не бачений родич десь у США чи в Канаді, померши, залишить йому суму в твердій валюті з багатьма нулями. Та, подорослішавши, він збагнув, що насправді вже отримав найдорожчу спадщину в житті — рідне слово, письменницький хист і палку, небайдужу душу. А такі скарби будь-кому не даються. Тільки обраним.
Тепер — ліворуч, зовсім трішки по Рейтарській. Онде попереду вже й будинок з фальшивими колонами, оббитими мідною чи мосяжною бляхою.
Письменник уповільнив крок, рвонув на себе двері поліклініки Літфонду, прудко пройшов у коридор і повернув ліворуч. Біля віконечка в дверях поряд із гардеробом він нарешті розстебнув плащ і видобув із кишені піджака дбайливо загорнуту в газетний аркуш сірникову коробочку. Зверху, під гумкою, було застромлено папір з прізвищем та ініціалами.
— Ось, це терапевт мені призначила. На загальний аналіз, — Федір Іванович подивився на лаборантку, обличчя якої затупляли маска й зеленкувата шапочка по самі брови.
— Сама бачу, шо на общий. Ми других нє дєлаєм… — Відповіла жінка з-під маски, рукою в гумовій рукавичці обережно взяла коробочку й понесла кудись у глиб кімнати. Федір Іванович ще хвилинку постояв перед віконечком, та, зрозумівши, що нікому до нього справи нема, повернувся й вийшов.
Над золотоверхим Києвом уже розквітнув черговий весняний день. День світлий і радісний. День, сповнений нових творчих шукань та здобутків. Федір Іванович гордо підвів обличчя до неба, обсмикнув плащ і покрокував назустріч новому дню.
Липень — серпень 2009 р.
Bruder
Німецькій літературі присвячується
Гайнріх сидів у своїй кімнатці край вікна другого поверху й замислено дивився в далечінь над дахами. На столі перед ним стояла миска з картопляним салатом, викладеним на великий клапоть житнього хліба. Із одного боку хліб був надкушений, і відбиток гайнріхових зубів чітко вихилявся по хлібній плоті, пористій і м’якій.