Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
— Заходь, сину, — тихо сказала мати, відчинивши перед ним двері навстіж і відступивши на крок, замість кинутись назустріч. — Тебе вже чекають.
З-за материної спини, з вітальні в коридор виступили дві квадратноплечі постаті без облич, бо в контражурі.
— Шлойма Васильович? — У запитанні бриніло водночас стверділе ствердження. — Це хара… добре, що ми заздалегідь знали про ваше прибуття. Ми з Миколою Івановичем уповномочені пригла… запросити вас на одкрите засєданіє місцевої Спілки письменників!
Тон висловленої пропозиції заперечень не допускав навіть гіпотетично.
Шлойма
— Я приїхав побачитися з рідними. — Намагаючись бути спокійним, подивився знизу вгору на гостей. На світлі вже було видно, що вбрані вони у не вельми зграбно пошиті костюми-двійки та сорочки з краватками. — Так що лишіть мене у спокої, будь ласка… Мамо, а де батько? Де Уляна?
Мати відійшла від одвірка, з-за спин квадратноплечих, присіла на край канапи. На протилежний край.
— Вона хотіла прийти, синку. Але у них у школі захворіла вчителька, російський мовник, і Уляну попросили вийти на заміну. А батько поїхав на Черкащину. Позавчора. Ну а як ти там, синку?
— Я не там, мамо, я вже тут. Ну, обійми ж мене! — вже майже наказав Шлойма, і мати, підсунувшися ближче, пригорнулася до нього. — Мамо, хто це такі? Навіщо ти їх впустила?
— Сину! — Мати зазирнула йому в очі. — Так треба. Поїдь на ті їхні збори. Вони ж не відчепляться.
— Які збори, мамо? Я що, чекав усі ці роки, щоб приїхати сюди і йти на збори? Ти краще розкажи…
Тим часом один з квадратноплечих, той, якого інший назвав Миколою Івановичем, м’яко й тихо перейшов кімнатою і, відхиливши штору на вікні, визирнув униз, у двір.
— Слабєнька у вас машина, Шлойма Васильович, — з простодушною іронією в голосі зауважив він. — От у іюлі приїжджав од вас, оттуда один… дєятєль, так у нього був етот… джип, я не помню… «Пахєро», з переднім і заднім приводом. Звєрь-машина.
— Собирайтесь, собирайтесь, Шлойма Васильович, — майже прохальним тоном протягнув від дверей другий квадратноплечий. — Потом, після окончанія засєданія у вас ще буде врем’я пообщаться з родними, з матер’ю.
— Синку, їдь. Я чекатиму. — У материному голосі теж чулися нотки прохання. — Може ж, там не буде довго.
Неназваний досі квадратноплечий біля дверей вже набирав якогось номера на телефонному апараті.
— Ало! Катрушин, ти? Самчук говорить. Ми на Струтинськой. Давай сюда «волжану», до послєднього под’єзда. І ліфта включи, бо шо нам, пєшком топать з дев’ятого етажа? У нас же тут гость, із Западного сектора, він ще подумає, шо в нас, у Ровно, ліфти не работають. Давай! Через п’ять мінут виходим.
Микола Іванович відчинив двері на балкон і вийшов. Шлойма взяв зі столу пакети й поставив перед матір’ю.
— Мамо, я ось тут подарунків купив. Джинси для Уляни, для Ілька, і ще…
— Дякую, сину, нащо ти витрачався? У вас же там усе таке дороге. А в нас усе є. Дякую, сину, вона буде рада. — Зазирнувши до пакетів, мати відставила їх на підлогу. — Що там у вас з Оксаною? Як там ви? Не бідуєте?
— Прийшла «волжана», — повідомив Микола Іванович, визирнувши з балкона.
— Ні, мамо, у нас все в порядку. — Розповідати
— О, у вас хароші сігарєти! — Микола Іванович всією своєю квадратурою виник поруч, у вузьких балконних дверях. — Може, вгостите? А то від цього «Космосу» так у горлі дере…
Шлойма простяг йому відкриту пачку, але Микола Іванович, замість узяти з неї сигарету, забрав усю пачку до рук і заходився її розглядати.
— Га-у-ло-і-сес… І шо то воно таке? — Потім він нарешті таки вийняв сигарету, припалив і схилився поряд зі Шлоймою на бетонне опертя.
Сонце десь за будинком добивалося до зеніту. У двір падала довжелезна прямокутна тінь, немов величезне темне вітрило. За дротяним парканом унизу висипали на перерву школярі. Старші діловито курили біля жовтогарячого клена, передаючи сигарету по колу, в той час коли малеча намагалась упоперек стадіону зіграти міні-тайм футбольного міні-матчу. Праворуч бовваніла, затуляючи чверть небосхилу, коробка недобудованого будинку поверхів на п’ятнадцять, зяючи дірками незасклених вікон.
— Кооператив. Ніяк його не достроять. — Микола Іванович упіймав Шлоймин погляд і поспішив пояснити, видихаючи тютюновий дим. — Бо в людей зараз грошей не… не так багато. Але зарплату у нас платять регулярно. День у день.
Вдалині, за полем чаділо їдучим димом міське сміттєзвалище — як і роки, й десятиліття тому. Праворуч, понад Бармацькими ярами багряніли осикові гайки між полів. По об’їзній трасі повзли на Сарни якісь вантажівки й цистерни, фарбовані в понурі військові кольори.
— Пора їхать, Шлойма Васильович. — Микола Іванович затягнувся востаннє і шпурнув недопалка униз.
— Мамо, я ще повернусь! — промовив Шлойма вже у дверях, але мати, дивлячись йому просто в очі, своїми карими в його сірі, заперечливо похитала головою.
Ліфт зі скреготом роззявив свої двері, й усі троє увійшли до запльованої, а колись лакованої кабіни, де на плити ДВП місцями були грубо набиті несиметричні квадрати фанери. Доки кабіна повзла донизу, Шлойма намагався зосередитись: що далі? Вочевидь, повернутися до матері вже не вдасться. Тоді — що? Відбути це «відкрите засідання» Спілки письменників і від’їздити. Так, треба повертатися. Оце попав, так попав. Але чого б їм тебе затримувати? Та чи мало, з якої причини? Наприклад… Необхідну кількість прикладів можна легко напридумувати просто зараз.
Ліфт востаннє смикнувся і зупинився. Двері розлізлися, й Шлойму підштовхнули назовні, у під’їзд. Знадвору, перед самими сходами, підігнана впритул до дверей, уже стояла «Волга» світло-сірого кольору з відкритими обома задніми дверцятами.
— За машину свою не беспокойтеся. Вам її возвратять, — оптимістично заспокоїв Шлойму Микола Іванович. — Сідайте. — Він першим поліз на заднє сидіння. Другий квадратноплечий, Самчук, сів останнім, рвучко причинив дверцята наглухо. Кілька разів смикнувшись і пчихнувши, «Волга» рушила.