"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

— Головне, Добринін, гранична увага і терпіння, терпіння, — прощаючись, сказав Марков. — Підтримуйте зі мною зв'язок через Бабакіна і Кравцова, чесно, не соромлячись повідомляйте про всі свої труднощі. Успіх ніколи не дається сам в руки, його досягають копіткою працею. І якщо ви навіть нічого конкретного не зробите, до вас не буде ніяких претензій. А спроба поквапити успіх завжди кінчається погано. Ви розумієте це?

— Розумію, — мовив Добринін. — Але мене гнітить усвідомлення того, що я нічого корисного не зробив.

—

Ви не праві. Безкорисність у такому становищі, як у вас, — поняття відносне. Ви можете сидіти в засідці рік, а потім добути дуже цінний матеріал. Ви можете сидіти п'ять років і не добути нічого. Але сам факт, що ви перебуваєте там, уже робота. Савушкін, приміром, кілька місяців займався спекуляцією, а це кінець кінцем допомогло йому здобути надзвичайно важливі розвідувальні дані…— Марков усміхнувся, йому хотілось підбадьорити Добриніна. — Савушкін, між іншим, у період своєї спекулятивної діяльності теж занепадав духом, а тепер він «на коні». Словом, Добринін, ще раз повторюю вам: увага і терпіння…

Розділ 42

Вранці, прийшовши на роботу, Рудін вперше після зникнення Андросова в списку полонених унизу, де зазначалося, хто виконує цю роботу, поряд зі своїм прізвищем побачив нове прізвище Мигунець. Тижнів два тому Фогель говорив йому, що Мюллер обіцяв сам підібрати другого працівника. І ось, певно, підібрав… Хто він? Прізвище Мигунець ще нічого не говорило. Воно могло бути і українським, і білоруським. «Гаразд, підождемо — побачимо…» Рудін уже зібрався подзвонити в комендатуру, щоб до нього привели першу групу полонених, як його викликали до Мюллера.

У кабінеті Мюллера в кріслі перед столом у досить вільній позі сидів чоловік років п'ятдесяти у світло-сірому, добре випрасуваному костюмі. Гожа сивина густого, зачесаного назад волосся, старанно виголене обличчя, випещені руки робили його схожим на актора, який грає роль позитивних героїв похилого віку. Він зустрів Рудіна уважним поглядом темних очей.

— Це пан Мигунець, наш новий співробітник, — сказав Мюллер. — Працюватиме паралельно з вами.

Рудін кивком голови привітав нового товариша по службі, той відповів йому величним поклоном.

— Ваші права однакові, і ви однаково підкоряєтесь керівництву, — вів далі Мюллер. — Я сподіваюсь, що ви будете діяти в хорошому контакті. А тепер, пане Крамер, я прошу вас ввести пана Мигунця в курс справи.

У кімнаті Рудіна Мигунець розсівся на краю стола і, погойдуючи ногою, спитав, оглядаючи кімнату:

— У мене апартамент такий же? Більш ніж скромно. Типова німецька скнарість. Ну, то що мені належить робити?

— Хіба Мюллер вам не сказав?

— Лише в загальних рисах.

Рудін пояснив, у чому полягає робота.

— Найважче, — сказав він, — відшукати в людині, що сидить перед вами, ту раціональну

зернину, яка дає можливість сподіватися, що людина та стане агентом і…

— Що роблять з тими, хто відмовляється працювати? — перебив Мигунець.

— Їх повертають у табір.

— Цим їх і треба залякувати. Не хочеш працювати — згинеш у таборі. А жити хоче навіть муха… — проказав Мигунець соковитим баском.

Рудін промовчав.

— Ви не думайте, що я не мав справи з вербуванням агентури, — сказав Мигунець. — У тридцять дев'ятому році, коли Совєти анексували Західну Україну, мене лишили у Львові спеціально для того, щоб створити там агентурну мережу. Я діяв у трикутнику Львів — Станіслав — Дрогобич. Перед початком цієї війни я мав кілька десятків агентів — надійних помічників німецької армії. Маю за це орден із рук рейхсміністра Розенберга. До чого це я розказую?.. — Мигунець зморщив лоба. — Ах, так! Тож я вербував їх дуже просто, всього два варіанти підходу. Тим, хто йшов на це охоче, я казав: «Ви не пошкодуєте, ви будете найбагатшою людиною на українській землі». А тим, хто хвицявся, я казав: «Ви пошкодуєте. Бандера і його люди найдуть вас під землею і за зраду України заплатять вам свинцевою валютою». Хо-хо! Людина, яка п'ять хвилин тому говорила «ні», — говорила «так». Адже кожна людина влаштована дуже просто, пане Крамер, хіба не так?

Рудін непевно усміхнувся і спитав:

— Ви не хочете послухати, як я веду допит?

— Чому ж, давайте.

Викликали першого полоненого. Це був солдат із старослужбовців, майже сорокалітній, втомлений, з скуйовдженою борідкою, з великими натрудженими руками. «Мабуть, із селян», — подумав Рудін. Але полонений повів мову цілком інтелігентно, і виявилось, що він агроном із сибірського радгоспу.

Так, він дав згоду піти на роботу, але на таку, про яку йдеться тут, він не піде. По-перше, він з нею не справиться; по-друге, душа у нього не лежить до таких справ.

— А яку ж роботу ти сподівався тут дістати? — спитав Мигунець. — Плести мереживо чи, може, співати в церковному хорі? Хо-хо!

Полонений мовчав.

— А згнити в таборі ти хочеш? До цього у тебе душа лежить? — напосідав Мигунець.

— Чому бути, того не минути, — спокійно відказав полонений.

— А босими ногами на гарячому вугілля ти ще не стояв? — закричав Мигунець, і обличчя його стало багровим.

— Не доводилось, — тихо відказав полонений.

— А якщо доведеться, що ти заспіваєш?

— Чому бути, того не минути, — повторив полонений. Мигунець рвонувся до нього, але Рудін встиг натиснути кнопку дзвінка, і в кімнату ввійшов конвойний.

— Відведіть, — наказав йому Рудін.

Полоненого вивели, але ще кілька хвилин Мигунець не міг заспокоїтись, ходив поперек кімнати і лаявся.

— По зубах треба було! — кричав він, розмахуючи кулаками. — Я цих кацапів коли бачу, мене всього тіпає.