"Сатурна" майже не видно

Ардаматский Василий Иванович

— Не треба, Галю… — сказав він і, взявши журнал радіозв'язку, швидко написав у ньому радіограму-відповідь Старкову.

«Вашу останню радіограму взяв до керівництва, але залишаюся на місці до остаточного з'ясування долі своїх співробітників. Марков».

Галя прочитала і подивилась на Маркова повеселілими очима.

— Ви забули написати «привіт».

— Передай і привіт… — буркнув він і дещо поквапливо відійшов до свого столу.

З тої страшної ночі, коли загинув Коля і відбулася їхня розмова, Марков уже не міг ставитися до Галі, як раніше. І взагалі трагічні події останнього часу змусили його признатися собі, що він досі не знав до кінця своїх підлеглих, не вмів з достатньою ясністю побачити в кожному з них людину у всій її особливій складності. Ось і зараз він думав про це. Пригадався йому Добринін.

Хіба знав він, що на душі у цього хлопця? Коли підбирали співробітників, Добринін сподобався всім своєю задумливою стриманістю. Начальник відділу, де раніше працював Добринін, так і сказав про нього: «Думаючий хлопець». Ну, а анкета в нього була просто еталон чистоти. А ось тепер, мабуть, ясно, що та задумлива стриманість Добриніна ховала в собі щось інше: можливо, нерішучість, а може, у хлопця просто не було даних для того, щоб уміти самостійно діяти в складній обстановці, і він сам це відчував, не наважуючись, однак, у цьому признатися. Дорікати йому тепер не можна. Він зробив усе, що зміг. А от собі Марков дорікав. Він пригадав, як одного разу, невдовзі після прибуття на острів у Ліговинських болотах, він працював з Добриніним над планом дій резервної точки в селі. Добринін знову став іронізувати над своєю, як він висловився, сидячою долею, і Марков, розізлившись, спитав: «Ви що, хочете, щоб я послав вас замість Рудіна?» Добринін, подумавши трохи, відповів: «Ні, цього я не потягну…» Згадуючи тепер цю розмову, Марков думав: «Коли б я задав таке запитання Кравцову або Бабакіну, вони напевне відповіли б: «Так, хочу». А Добринін відразу одверто признався: «Не можу». Тоді це здалося Маркову зайвою скромністю, а тепер виглядало зовсім інакше. Отже, треба було тоді продовжувати розмову і з'ясувати, звідки у хлопця така, якщо так можна висловитися, рішуча нерішучість на трудне діло. Ще. Будницький славився в нього як сміливий хлопець, гарний командир, умілець на всі руки… І тільки сьогодні він побачив Будницького іншим, побачив, що він думає, страждає…

«Цей урок мені на все життя, — думав Марков. — Адже ми взагалі про свої суто людські взаємини з підлеглими думаємо мало. Більше того, ми часто навмисне уникаємо зближення з ними, вважаємо це зайвим і навіть шкідливим для справи. Як я стурбувався тоді, після нічної розмови з Галею: чи не втратив я в її очах якої частки свого командирського авторитету, чи не зашкодить справі це нове, що раптом увійшло в наші взаємини? До того дійшло, що вранці уникав її погляду, поки не побачив, серцем не відчув, що дівчина поважає мене тепер більше, а головне — щиріше… Ні, ні, розвідник мусить бути тонким психологом не тільки щодо противника, а й щодо своїх же товаришів, поруч з якими він працює…»

Марков ще раз перечитав радіограму Старкова. «От і він не виявив себе чутким психологом. Як він міг подумати, що я можу піти звідси, не дізнавшись про долю своїх бойових товаришів?» Марков розкрив блокнот і склав повідомлення для товариша Олексія:

«Одержав вказівку Москви в зв'язку з закінченням операції припинити діяльність і піти з міста. Думаю тиждень-два все ж залишитися тут і спробувати з'ясувати долю своїх товаришів. Якщо я потрібен тут вам, повідомте. Привіт. Марков».

Відразу ж Галя прийняла відповідь:

«Ваша радіограма не може бути вручена адресатові, оскільки він виїхав на місце подій і зв'язку. з ним поки що нема. При першій же нагоді вручимо або передамо ланцюжком. Черговий штабу Івлєв».

Це «виїхав на місце подій» Марков сприйняв як докір собі. «Я зараз взагалі поза всякими подіями», — думав він.

У Галі була звичка на правій стороні журналу, як і належало, записувати текст радіограм, а на лівій вона робила різноманітні свої нотатки, записувала підслухані радіопереговори противника, дані про передачі станцій радіомовлення. Всі сторінки лівої сторони журналу були помережані такими її записами. Марков їх ніколи не читав, бо до справи вони ніякого відношення не мали. Колись, на самому початку, він подумав був, що треба їй заборонити це робити, а потім вирішив: нехай пише, можливо, потім вони стануть якимсь додатковим матеріалом про пережитий час.

Тепер він механічно перегортав сторінки, вихоплюючи лише окремі фрази. «Фріц-арткоригувальник скаржиться, що в нього на морозі відмовила механіка оптичного приладу». «Москва передавала вірші, що починалися словами «Жди меня, и я вернусь»… «Чомусь, коли я приймаю донесення Рудіна, мені здається, що передача ведеться уповільнено». Знову запис радіопереговорів противника: «Двадцять хвилин

якийсь фріц викликав по радіо іншого. Нарешті той з'явився в ефірі і своє запізнення пояснив тим, що досі не може опанувати техніку російських вбиралень». Марков, посміхаючись, перегорнув одразу всі сторінки і, затримавши погляд на останній, побачив там вірші. Рядки були нерозбірливі, з багатьма перекресленнями і вставками. Марков розібрав лише кілька рядків, але відразу зрозумів, що це вірші про Рудіна:

Ти пішов, як ідуть на службу, «Будь слухняною, — сказав мені,— Не спотворюй донесень по дружбі». І пішов, і зник вдалині. Потім ти, можливо, сто разів помирав, Ніхто ж бо про це не знає, Але скільки ж разів ти воскресав — Хоробрі назавжди не вмирають. Буду ждати увечері й рано, Буду ждати тебе у вогні, А прийдеш, дружиною тобі не стану — Ти, як сонце, потрібен мені. Я люблю тебе, як люблять З дитинства мрії свої. Слухняною була і буду, Не проґавлю донесень твоїх…

Марков скінчив читати і обережно закрив журнал. І раптом почув Галин голос за спиною:

— Чого ж ви не смієтеся?

— Над цим не сміються, — не озираючись відповів Марков.

Вони довго мовчали.

— Навіщо написала це в журналі? — спитав Марков, все ще не оглядаючись на дівчину. — Так чи інакше, вибач… Це залишиться між нами…

Галя помовчала і раптом з викликом сказала:

— Я ж бачила, як ви почали читати. Навіть ще раніше подумала, що ви прочитаєте. Я хотіла цього. Так, хотіла… Знайте! Це допомагало мені працювати, вірити в успіх нашої справи, жити. Я не соромлюся цього ні перед вами, ні перед ким завгодно. Хіба тільки перед ним…

— А хіба я тебе соромлю? — обернувся Марков. Галя захоплено дивилася поверх нього. — Дурненька, я можу тільки жалкувати, що я не Рудін.

Галя замріяно дивилася вгору.

— А я і про вас напишу. Як вважала вас людиною без серця і раптом відкрила, що ви схожі на мого батька, якому можна було сказати все.

Марков мовчав. Він хотів сказати спасибі, але стримався, злякався, що голос викаже його хвилювання. І зразу ж розізлився на себе за те, що він ще боїться здатися Галі просто людиною.

Галя пішла в свій куток, включила рацію і стала слухати ефір, обличчя її було зовсім спокійне, серйозно-зосереджене, як завжди під час роботи.

Сердячись на себе, Марков вийшов на повітря. Над містом здіймався ніжний, прозорий ранок. На деревах лікарняного парку галасувало гайвороння, і крім цього галасу, що кликав у дитинство, нічого не було чути. Війни ніби й зовсім немає. Марков повільно обійшов навколо моргу і, ще раз оглянувши тихий ранковий світ, став спускатися в підвал. Ще на східцях він почув голос Галі; йому здалося, що вона співає. У дверях вона мало не збила його з ніг.

— Рудін живий! Рудін живий! — кричала вона, і в руці в неї тріпотів бланк радіограми…

Розділ 59

Рано-вранці через місто почали проходити наші війська. Першими увійшли танки. Вигляд у них був аж ніяк не парадний: траки — в глині, броня — в шрамах, біла від пилу. На танках сиділи і лежали піхотинці. Городяни повибігали на вулицю і махали їм руками, кричали: «Ура!» Піхотинці відповідали на привітання, але їм було не до святкових емоцій. Вони відпочивали після одної тяжкої роботи, прямуючи до другої. Війна відкочувалася далі на захід, і ці хлопці на танках були її переднім валом.