"Сатурна" майже не видно
Шрифт:
Канаріс, так само як і Гітлер, ненавидів Радянський Союз. Так само, як Гітлер, він був переконаний, що Радянська Армія не витримає натиску німецьких військ і війна з Росією буде виграна. Він тільки, очевидно, не дуже вірив у блискавичну перемогу. Вважаючи Радянську країну велетнем на глиняних ногах, він, проте, її побоювався. Він не розумів Росії. Відомий його вислів, що Росія і росіяни сильні і небезпечні для європейця своєю таємничою незбагненністю.
Після удару, якого зазнали німецькі війська під Москвою, Канаріс зрозумів, що Німеччину чекає тривала боротьба на радянській
Зараз він летів до Смоленська не тільки для того, щоб проінструктувати своїх працівників і головним чином викликаних туди керівників «Сатурна». Він збирався особисто побачитися з близькими йому генералами, щоб дістати точніше уявлення про те, що робиться на фронті.
Наближаючись до Смоленська, літак вийшов із смуги метелиці, і Канаріс з висоти побачив місто, розсипане на крутих берегах Дніпра. Зробивши коло, літак пішов на зниження в напрямі Покровської гори, де за лікарняним містечком розкинувся аеродром. Зробивши посадку, літак не підрулив до штабних приміщень, а покотив до дальшого краю льотного поля, де стояло кілька легкових автомашин і невелика група людей.
Канаріс легко збіг по східцях на землю. Тепер можна було розгледіти, що він зовсім невеликий на зріст, це особливо підкреслювали довгий, майже до п'ят, кожух і надмірно висока хутряна шапка-камилавка. До Канаріса підійшов лише генерал Лахузен — один із його заступників, який прибув сюди раніше. Решта стояли на пристойній відстані.
— Із щасливим прибуттям, — потискуючи руку адміралові, сказав Лахузен.
— Навіщо цей парад? — Канаріс кивнув на людей, що стояли віддалік. — Ви ж знаєте, що я цього не терплю. Де машина?
Вони сіли в величезний, як вагон, «майбах».
— Решта хай їдуть хвилин через п'ятнадцять після нас, — звелів Канаріс— Що за дурна звичка влаштовувати кавалькади!
Машина обережно і незграбно спускалася з Покровської гори. Її щохвилини заносило, ланцюги на колесах з неприємним скреготом вгризалися в снігову дорогу.
— Оце і є російська зима, — задумливо сказав Канаріс, дивлячись у вікно на засніжені горбасті береги Дніпра. — Але ж вона однаково важка і для нас, і для росіян.
— Якщо не брати до уваги, — сказав Лахузен, — що російська техніка пристосована до холодів, а наша — ні. У росіян, наприклад, є такий винахід — ва-лян-ки, — генерал Лахузен вимовив це слово по-російськи. — Це чоботи із овечої шерсті. Або ось — подивіться, будь ласка… — Лахузен показав на двох дітлахів, які, з'їжджаючи з гірки на санчатах, перелякались машини і перекинулись у сніг. Сміючись, штовхаючи одне одного, вони борсалися в снігу. — Їм все одно, що теплий пісок, що цей холодний сніг.
— Нараду підготовлено? — перебив його Канаріс.
— З'їхалися всі. Основну доповідь зробить, звичайно, Зомбах.
— Не доповідь, а звіт, —
— Приблизно так я його й орієнтував, — не зовсім упевнено сказав Лахузен. — Але ви ж знаєте Зомбаха, він вивалить на стіл, крім усього іншого, купу об'єктивних причин і купу вимог.
— Ну що ж, причини — це вже дещо. В причинах треба розібратися.
Нараду було скликано в затишному будиночку на засніженій, далекій від центру вуличці, яка чомусь звалася Меєрівським шосе. Обстановка всередині будинку залишалася такою, в якій тут проходило чиєсь мирне життя. В їдальні майже півстіни займав величезний, схожий на орган, буфет. Навколо овального стола стояли старовинні віденські стільці з дірчастими вичовганими сидіннями. Над піаніно, покритим мереживною доріжкою, висіла збільшена фотографія чоловіка й жінки. В чорному, наглухо застебнутому піджаку, в накрохмаленому комірці з відігнутими ріжками, із стрілчастими вусами під масивним носом, чоловік скидався на комерсанта або на шанованого лікаря. Жінка була, очевидно, в весільному вбранні, білий флер, накинутий на високу зачіску, робив її схожою на королеву. Обличчя в неї було миле, добре і трішки злякане.
Поглянувши на ці портрети, Канаріс сказав сміючись:
— Хай щастя цієї пари супроводить нашу роботу! Всі військові, що стояли кругом столу, шанобливо посміхнулись. Канаріс сів за стіл на покуті, якраз під портретами, і жестом запросив усіх сісти.
— Ми почнемо з того, що послухаємо полковника Зомбаха, — тихо і якось по-домашньому сказав Канаріс, немов і справді тут був якийсь сімейний збір.
Полковник Зомбах, огрядний, з вольовим, замкнутим обличчям, повільно встав, розстебнув портфель, вийняв із нього розпухлу папку, розкрив її, надів на носа прямокутне пенсне, від чого зразу став подібним до вченого.
— Регламент? — запитав він густим низьким голосом, знімаючи з рук годинника.
— На проекти — одна хвилина, — розсміявся Канаріс— На діловий аналіз обстановки і конкретні пропозиції — необмежений час.
Офіцери за столом прекрасно зрозуміли, що означає жарт адмірала про регламент для проектів. Видно, чутка про те, що Канаріс незадоволений роботою «Сатурна», підтверджується, а це значить — треба бути обережним і добре продумати свої пропозиції. Тут були присутні абверівці не лише з «Сатурна».
А тим часом Зомбах цілком спокійно говорив про роботу підлеглого йому «Сатурна», — зразу було видно, що він зовсім не збирається змалювати її в райдужному світлі. Більше того, про успішно проведені операції він сказав дуже коротко і одразу ж заявив, що найтривожнішим у роботі «Сатурна» є велика кількість таких операцій, коли агенти закинуті, але нічого про їхню дальшу долю невідомо.
Підполковник Мюллер непомітно спостерігав Канаріса, намагаючись вгадати, як він реагує на самокритичну позицію Зомбаха. Однак із обличчя адмірала не можна було нічого вивідати. Він байдуже дивився прямо перед собою, лише зрідка кидаючи побіжний погляд на Зомбаха.