Щастя Ругонів
Шрифт:
— Ви бачите, панове, я сам, — казав він, кінчаючи свою промову, — я беру на себе всю відповідальність, щоб тільки я був винний і ніхто з моїх колег не був скомпрометований, і коли потрібна жертва, я офірую себе від усього свого серця, я бажаю ціною свого життя врятувати життя своїх співгромадян.
Один нотар, найрозумніша з усієї делегації голова, зауважив йому, що він іде на певну смерть.
— Знаю, — підхопив Ругон поважно. — Я готовий!..
Всі перезирнулися. Слова «я готовий!» справили неабияке враження. Справді, він — хоробрий чоловік. Нотар заклинав його покликати до себе жандарів, але Ругон відповів, що кров солдатів дорогоцінна й що він дозволить проливати її лише в крайньому випадку. Схвильовані
Підвечір, на превеликий подив Ругона, до мерії прибіг Грану. Колишній торгівець мигдалем кинувся йому в обійми, взиваючи його великою людиною, і присягався, що хоче вмерти разом із ним. Славетне «я готовий!», переказане йому служницею зі слів зеленярки, викликало в нього вибух ентузіазму. В глибині душі цей полохун і блазень був наївною людиною. П’єр залишив Грану при собі, подумавши, що від нього, звичайно, не буде пуття. Його зворушила відданість Грану, й він дав собі слово попросити префекта прилюдно похвалити сердегу — хай інші буржуа, котрі так ганебно втекли, лопнуть від заздрості! І вони вдвох стали чекати на ніч у пустельній мерії.
Того самого часу Арістід у себе вдома схвильовано ходив по кімнаті. Стаття Вюйє його здивувала, а батькова поведінка й зовсім збила з пантелику. Він тільки що бачив його в вікні мерії, батько був у білій краватці, в чорному сурдуті, такий спокійний перед лицем близької небезпеки, що всі думки Арістіда перекрутилися в його бідолашній голові. Але ж повстанці вертають з перемогою — про це гомонить ціле місто. Арістіда опосіли сумніви: все це скидається на якийсь лиховісний фарс! Не насмілюючись сам піти до батьків, він послав до них свою жінку. Повернувшись, Анжела сказала йому своїм протяглим голосом:
— Ненька чекає на тебе. Вона зовсім не гнівається, але мені здається, що вона глузує з тебе. Вона повторила мені кілька разів, що ти можеш знову сховати свою пов’язку в кишеню.
Арістіда це страшенно образило. Проте він побіг на вулицю Ван, готовий принижено просити ласки. Мати зустріла його зневажливим сміхом.
— А, мій сердечний Хлопчику, — сказала вона, — ти й справді пошився в Дурні!
— Хіба що можна дізнатися в такій дірці, як Пласан! — прикро вигукнув він. — Слово честі, я тут зовсім утратив глузд. Жодної звістки, і всі довкола тремтять. А все тому, що замкнулися в цих клятих мурах… Ох! Чому я тоді не поїхав з Еженом до Парижа!
Потім, побачивши, що Фелісіта й далі сміється, гірко додав:
— Ви погано ставитеся до мене, мамо… А мені ж бо дещо відомо. Брат повідомляв вас про всі політичні події, а ви хоч би раз подали мені добру пораду!
— Ти знаєш про це? — сказала серйозно й недовірливо Фелісіта. — Тим краще, тоді ти не такий дурний, як я гадала. Може, й ти розпечатуєш листи, як один наш знайомий?
— Ні, я підслухую під дверима, — відповів Арістід із чудовим апломбом.
Така відвертість сподобалася старій жінці. Вона посміхнулась і спитала вже трохи м’якше:
— Тоді чому ж ти, дурнику, не приєднався до нас раніш?
— Бачте, — сказав збентежений молодий чоловік, — я не дуже вірив вам. Ви приймали в себе таких бевзів, як мій тесть, як Грану та інші. А потім мені не хотілося заходити надто далеко…
Він вагався, й знову в голосі його відчувся неспокій.
— А тепер принаймні ви певні в успіхові перевороту?
— Я? — вигукнула Фелісіта, ображена сумнівами сина. — Але я ні в чому не певна.
— Але ж ви звеліли мені зняти пов’язку?
— Так, бо всі люди сміються з тебе.
Арістід став наче вкопаний і втопив нерухомо очі в червоно-жовті шпалери, ніби уважно розглядаючи на них квітки. Матері, зрештою, набридло дивитися на синові вагання.
— Слухай, — сказала вона, — я повертаюся знову до своєї попередньої думки: ти таки справді
— Я вагаюся! — перебив він, кинувши на матір ясний і холодний погляд. — Так добре ж. Ви ще не знаєте мене. Та я ладен підпалити місто, щоб погріти собі руки! Але ж зрозумійте й ви мене: я хочу йти тільки вірним шляхом. Мені вже набридло їсти черствий хліб, я надумав обдурити фортуну, але гратиму тільки напевне.
Він промовив ці слова з такою впертістю, що мати пізнала голос власної крові в цьому жагучому пориванні до успіху. Вона пробурмотіла:
— У твого батька більше мужності.
— Так, я бачив його, — підхопив він з сміхом. — У нього вельми статечний вигляд. Просто Леонід при Фермопілах. Це ти, мамо, надихнула його?
І він весело, з рішучим жестом вигукнув:
— Гаразд! Я роблюся бонапартистом… Батько не з таких людей, щоб марно важити своїм життям.
— Це правда, — сказала мати, — зараз я нічого не можу сказати тобі, але завтра ти побачиш сам.
Арістід не настоював і пішов, запевнивши її, що незабаром вона ще пишатиметься ним. А Фелісіта відчула, як знову збудилася уся її колишня прихильність до цього. Стоячи біля вікна й дивлячись йому вслід, вона говорила про себе, що він з біса розумний; не могла ж вона відпустити його, не справивши його на певний шлях.
Утрете жаська ніч, ніч, сповнена моторошних жахів, огортала Пласан. Місто, конаючи зі страху, ладне було визівнути духа. Буржуа квапливо поверталися додому, замикали двері, грюкаючи засувами й залізними прогоничами. Усім здавалося, що взавтра Пласан зникне з лиця землі — западе під землю або вибухне повітря. Коли Ругон ішов додому обідати, на вулицях була пустка. Це безлюддя навіяло на нього сум і меланхолію. Наприкінці обіду він зовсім занепав духом і запитав у жінки, чи варто доводити до кінця повстання, підготовлене Макаром.
— Цькування вже не чути більше, — сказав він. — Коли б ти тільки побачила, як пани з нового міста вітали мене! Мені здається, тепер нема потребі! вбивати людей. Га? Як ти думаєш? Ми свого доскочимо й так.
— Ох! Яка ж ти лемішка! — з гнівом вигукнула Фелісіта. — Сам усе надумав, а тепер задки!.. А я тобі кажу, що ти нічого без мене не зробиш. Іди, іди вже своєю дорогою! Гадаєш, республіканці помилують тебе, якщо ти потрапиш у їхні лабета?
Повернувшись до мерії, П’єр почав готувати пастку. Грану став для нього у великій пригоді. Ругон послав його передати наказ вартовим на валах; національні гвардійці повинні були підходити до ратуші потаємці, невеличкими групами. П’єр навіть не повідомив Рудьє — цей паризький буржуа, що забрів у провінцію, міг усе попсувати своїми закликами до гуманних почуттів. Десь об одинадцятій годині двір мерії залюднів національними гвардійцями, Ругон налякав їх, сказавши, що республіканці, які залишалися в Пласані, мають намір учинити відчайдушний наскок. Він хвалився, що завдяки своїй таємній поліції своєчасно дізнався про це. Потім, намалювавши криваву картину різанини, що сталася б у місті, аби ці мерзотники захопили владу, П’єр дав наказ не говорити більше ні слова й погасити всюди вогні. Сам він теж узяв рушницю. Зранку він ходив наче вві сні, не пізнаючи самого себе; він відчував у себе за плечима Фелісіту, в руки якої віддався минулої ночі. Коли б його повели на шибеницю, він подумав: «Не біда, жінка прийде й витягне мене із зашморгу». Щоб збільшити заколот і збаламутити сопне місто, він послав Грану до собору і наказав з першими ж пострілами задзвонити на сполох. До церковного сторожа треба вдатися від імені маркіза, щоб той відчинив двері. І в темряві ночі серед мертвої тиші двору національні гвардійці чекали, не тямлячись од страху, не спускаючи ока з під’їзду, щохвилини ладні стріляти, наче мисливці при облаві на вовків.