Щастя Ругонів

Золя Эмиль

— Ну, — прогарчав кривоокий, — іди вибирай собі яке хочеш місце.

Сільвер ступив ще кілька кроків. Він наблизився до кінця алеї; тепер йому видно було тільки вузьку смужечку неба, де вигасало іржаве вечорове світло. Тут проминули два роки його життя. Неминуче наближення смерті саме на цій доріжці, де так довго жив він серцем, мало для нього невимовну чарівність. Він не поспішав, він прощався з усім, що любив: з травами, з дошками, з камінням старого муру, з усіма цими речами, що їх Мієта зробила для нього живими. Він знову поринув у минуле. Вони чекали повноліття, щоб побратися. Тітка Діда залишалася б із ними. Ох, як добре було піти звідси далеко-далеко… в якесь незнайоме село, де б паскудники з передмістя не дорікали Мієті Шантагрей за злочин

її батька. Яке було б спокійне життя! Він завів би кузню десь край битого шляху. Він ладен був пожертвувати своїм честолюбством: він уже не мріяв робити екіпажі, коляси з широкими лакованими дверцями, лискучими, мов дзеркала. Заціпенівши з горя, він ніяк не міг пригадати, чому ж це ніколи вже не здійсниться ця його щаслива мрія? Чому б не поїхати разом з Мієтою й тіткою Дідою? Напружуючи пам’ять, він знову чув різкі звуки стрілянини, він бачив, як падає прапор з поламаним держаком, з полотнищем, звислим, наче крило підстреленого птаха. Республіка спочивала разом із Мієтою в згортках червоного прапора. Ох, горе! Так оце вони обидві вмерли! В обох зяє рана на грудях! Ось що перепинило дорогу його життя — трупи обох його улюблених. У нього нічого не залишалося більше, він може вмерти. Саме ця думка і викликала в ньому після Сен-Руру дитячу покірність, дрімотне, заціпеніння. Коли, б його стали бити, він навіть не почув би цього. Душа його ніби відлетіла від тіла й стояла навколішках перед дорогими йому небіжчицями, під деревами, в їдкому пороховому димові.

Але кривоокому вривався вже терпець; він штовхнув Мурга, що ледве пересував ноги. Він гарикнув:

— Та йдіть уже! Що мені тут ночувати з вами, чи що?

Сільвер спіткнувся й глянув під ноги. Уламок черепа білів у траві. Сільверові здалося, що вузька алея наповняється голосами. Мерці кликали його; древні мерці, чиє гаряче дихання так чудно хвилювало його й Мієту теплими липневими вечорами. Він втямив тоді їхній тихий шепіт: вони раділи, вони благали його, вони обіцяли повернути йому Мієту там, у землі, в притулку, ще захованішому, ніж ця стежка. Кладовище, що колись своїми гострими пахощами, своєю буйною порістю навівало в серце дітям _ пристрасні жадання, з любов’ю, розстеляло своє ложе буйних трав, усе ж не могло кинути їх у обійми одне одному; тепер воно мріяло напитися теплої Сільверової крові. Вже двоє літ воно чекало на молоде подружжя.

— Тут, чи що? — спитав кривоокий.

Юнак глянув просто себе. Вони дійшли до краю алеї. Він помітив могильну плиту і аж здригнув. Мієта говорила правду: камінь був для неї. «Тут лежить… Марія… що вмерла…» Вона вмерла, і плита придушила її.

Тоді, мало не зомлівши, він сперся на холодний, наче зледенілий камінь. А який же він був теплий, коли вони цілі години просиджували, розмовляючи, на ньому! Вона приходила ось з цього боку. Вона витерла крайчик плити ногами, коли спускалася з муру. Цей слід був відбитком гнучкого тіла Мієти, ніби пасткою її. І Сільвер думав, що всі речі на світі мають свою долю, що цей камінь лежить тут для того, щоб він міг умерти на цьому місці, де він кохав.

Кривоокий зарядив пістолети. «Вмерти! Вмерти!» — ця думка захоплювала Сільвера. Так, значить, сюди вела довга біла дорога, що спускається з Сен-Руру до Пласана. Коли б він знав, він ішов би ще швидше. Вмерти на цій плиті, вмерти в глибині вузької алеї, вдихаючи повітря, де йому вчувалося Мієтине дихання! Ніколи він не міг і мріяти про таку втіху в своєму горі. Небо було милостиве до нього. Він чекав на смерть з якоюсь чудною усмішкою.

Раптом і Мург побачив пістолети. Досі він дозволяв тягти себе, нічого не розуміючи. Але тут жах опав його, й він повторював розгублено:

— Я з Пужоля, та я ж із Пужоля.

Він кинувся на землю й припав до ніг жандаря; мабуть, він вважав, що його беруть за когось іншого.

— Чи мене обходить, що ти з Пужоля? — пробурмотів Ренгад. Але нещасний, тремтячи, ридаючи від жаху, не тямив, чого ж це він має вмирати, простягав до жандаря тремтячі, бідні, знівечені руки, загрубілі робітничі руки, белькочучи своєю

говіркою, що він нічого поганого не зробив, що треба його помилувати. Кривоокому ввірвався терпець, бо він ніяк не міг наставити пістолет до скроні Мургові.

— Та чи ти ж замовкнеш? — гукнув він.

Тоді Мург, божевільний од страху, не бажаючи вмирати, став ревіти, як та тварина, як той кабан під ножем.

— Та замовкни ж ти, паскудо! — повторяв жандар.

І він вистрілив йому в голову. Селянин повалився як мішок. Його тіло покотилося до купи дощок і, скурчившись, завмерло. Силою пострілу розірвало вірьовку, що прив’язували його до товариша. Сільвер упав навколішки перед могильною плитою. Ренгад з витонченою жорстокістю зумисне забив Мурга першого. Він бавився другим пістолетом, він повільно зводив його, тішачись з агонії Сільвера. Той спокійно глянув на жандаря. Але вигляд кривого, його розпалене люттю око будили в ньому жах. Сільвер відвів погляд, боячись, що помре смертю боягуза, якщо довше дивитиметься на цю людину, що тремтіла в лихоманці, з брудною пов’язкою і закривавленими вусами. Але, звівши очі, він раптом помітив голову Жюстена над муром, у тому місці, звідки звичайно з’являлася Мієта.

Жюстен був у натовпі біля Римської брами, коли жаидар повів двох полонених. Він щосили побіг манівцями через Жа-Мефрен, бо дуже вже йому хотілося не проминути видовища кари. Думка про те, що він сам із усіх нероб передмістя побачить драму наче з висоти балкона, підгонила його; він так поспішав, що двічі упав. Незважаючи на скажений біг, все ж таки він запізнився на перший постріл. З розпачем злазив він деревом на мур, але, побачивши Сільвера ще живого, він радісно усміхнувся. Солдати вже переказали йому про смерть сестри в перших; вбивство колісника зовсім його зрадувало. Він став чекати на постріл із тим же заляссям, якого завжди зазнавав, дивлячись на страждання інших людей, але воно ще загострювалося жахом цієї сцени, терпким страхом.

Сільвер одразу впізнав цього огидного хлопця з блідим збудженим обличчям і скуйовдженим чубом; раптом він відчув глуху лютість і бажання жити. Це був останній спалах крові, миттєвий протест. Він знову впав навколішки, глядячи перед себе. В сумну годину присмерку перед ним пройшло останнє видіння. Йому здалося, що кінець алеї, біля входу в завулок св. Мітра, стоїть тітка Діда, біла, нерухома, як кам’яна статуя, і дивиться на його агонію.

В цю мить він відчув на скроні холод пістолета. Зелене обличчя Жюстена скривила усмішка. Сільвер, заплющивши очі, чув, як древні мерці пристрасно кличуть його. В темряві він бачив тільки Мієту: вона лежала під деревами, вкрита прапором, задивлена в небо. Потім кривоокий стрельнув — і всьому настав край: череп юнака розколовся, наче стиглий гранат. Сільвер упав ницьма на камінь і припав вустами до місця, стертого ногами Мієти, до місця, зігрітого його улюбленою, де вона залишила частку своєї істоти…

А в Ругонів. Увечері за десертом серед теплих випарів потрав, над столом, заставленим всякою їдою, розкочувався голосний сміх. Нарешті вони зазнали насолоди з розкошів багатіїв. Їхня жадоба, загострена тридцятирічним стримуванням, шкірила гострі зуби. Ці ненажерливі худі хижаки, що тільки оце дорвалися до радощів життя, вітали новонароджену Імперію, близький час поділу багатої здобичі. Державний переворот, що виніс нагору Бонапартів, заклав водночас і підвалини щастя Ругонів.

П’єр устав, високо підніс келих і гукнув:

— Вип’ємо за принца Луї, імператора!

Гості, втопивши свою заздрість у шампанському, всі підвелись і з голосним криком почали цокатися. Це була чудова картина. Пласанські буржуа — Рудьє, Грану, Вюйє та інші — плакали, обіймалися над ще не захололим трупом Республіки. Але ось у Сікардо майнула щаслива думка. Він зняв із Фелісітиної зачіски рожевого шовкового бантика, що його вона манірно начепила над правим вухом, одрізав десертним ножем шматочок шовку й урочисто пришпилив його Ругонові в петлицю. П’єр скромно захищався й випручувався з сяючим, обличчям, бурмочучи: