Щит і меч
Шрифт:
Вайс усе взяв на замітку, але не вважав доцільним до якогось часу затримувати свою увагу на будь-кому зокрема.
Під час опитування, заповнення анкет і писання автобіографії полонені поводилися по-різному. Одні прагнули якомога більше розповісти про себе, інші, навпаки, обмежувалися короткими відповідями на обов'язкові запитання і вперто ухилялися від образливих епітетів, описуючи радянський період свого життя.
Одному такому Вайс зробив зауваження. Той відповів похмуро:
— Я ж дав підписку на співробітництво, чого ж
Вайс сказав:
— Ти повинен дати політичну оцінку радянської системи.
— Для чого?
— А для того, що коли надумаєш стати перебіжчиком і на той випадок, коли оцей твій життєпис якось потрапить до рук радянських властей, то тебе повісять без жалю.
— І без того, будьте певні, повісять.
— Значить, ти волієш, щоб тебе стратили там, а не тут?
— Що мені краще, ясно. Інакше тут не був би.
— Ким був у таборі?
— Людиною.
— Я питаю, — суворо промовив Вайс, — які мав там заслуги перед нами?
— А, заслуги?.. — мовби тільки зараз збагнувши запитання, повторив опитуваний. — Заслуги звичайнісінькі. Мені один тип показав підкоп, а я його придушив, щоб інших тікати не зманював.
— А може, цей «тин» був нашим підставним «кроликом», — допитливо дивлячись співрозмовникові у вічі, спитав Вайс, — і ти його вбив?
Чоловік аж змінився на лиці, але зумів взяти себе в руки.
— Гестапо мною займалося, — промовив він крізь зуби. Підняв сорочку, показав рубці: — Ось, дивіться, штампи — перевірений…
Один з тих, хто тримався солідно, — лисий, літній, з опалим черевцем і командирським баритоном, докладно роз'яснив Вайсові, чому він став на цей шлях.
Так, він кадровий командир, але з його послужного списку виразно видно, скільки років він сидів на одній і тій самій посаді, по одержуючи підвищення в званні й особистих нагород. Він гадав, що війна відкриє перед ним перспективи для просування по службі, і діяв безрозсудно: наказав ввіреній йому частині піднятися з оборонної смуги і в невдалий для цього момент перейти в штикову атаку. Всі до одного полягли під вогнем противника, а він лишився живий і знав: на нього чекає воєнний трибунал. Він вирішив краще здатися.
— До речі, — нагадав цей кадровий, — я ще в першу світову був у полоні і назавжди зберіг найприємніші спогади про гуманність німців.
— Ви були тоді офіцером?
— Тільки вільнонайманим. Але папери на присвоєння мені чину прапорщика було вже відіслано в полк.
Деякі з цих людей, які одважилися на зраду Батьківщини, гадали, що їхню зраду німці якось по-особливому відзначать, і настійливо пробували вивідати в перекладача, на які привілеї вони можуть сподіватися. Найбільше їх цікавило, чи одержать вони після того, як виконають завдання, — якщо, звичайно, залишаться живі, — право на німецьке громадянство чи хоча б можливість зайняти вигідні посади на окупованій території.
Одні запитували про це зацікавлено, по діловому, інші, як невиразно догадувався
Йоганнові доводилося допитувати з ранку до пізнього вечора. У бараку пахло дезинфекцією, взуттям, просякнутим потом, прогірклим брудом немитих людських тіл.
Найважче було дивитись у вічі цим людям — в одних широко розкриті в мовчазному зойку відчаю, із зіницями, як ті запечені чорною кров'ю наскрізні рани. Такі німотно волаючі очі, певне, бувають у людей, що безповоротно прирекли себе на самогубство.
У других — примружені, вузькі, як лезо, закрижанілі в люті на себе й на всіх очі, безоглядно готові на що завгодно.
У третіх — меткі, жваво бігають, вони невловимі, і в цій їхній невловимості таїлася живуча сила підступної спритності.
Були очі мертві, з нерухомим поглядом, як у людини, що зреклася життя і продовжувала існування поза своєю волею і свідомістю.
Були блискучі, злі, і їхні зіниці зяяли чорнотою наведеного пістолетного дула. Патрони кінчилися, але в людини жевріє таємна надія, що лишився ще один, останній, і вона вагається: зберегти його в останню мить для себе чи вистрелити у ворога.
Були білі, баранячі, які однаково дивилися на все, куди падає їхній погляд, погляд байдужої свійської тварини.
Були сяючі, немовби палаючі зсередини, як у тифозних, охоплених маячнею, коли втрачається уявлення про час, про себе і правда так сплітається з вигадкою, що все, навіть власне існування, здається невірогідним, фальшивим.
Були й такі, які могли зберігати непроникний спокій. І здавалося, нібито ці очі створені не з живої людської плоті, а із скла і, як штучні, служать тільки для того, щоб не страшити людей порожніми темними очними ямками.
Були уважні й напружено чуйні, невтомно примружені, як у снайпера в засаді, котрий добре знає, що кожен його постріл — це не тільки втрата для ворога, але водночас і демаскування: адже цим пострілом він викличе на себе вогонь противника, і треба неквапливо все зважити, перш ніж натиснути на спусковий гачок.
А може, це тільки здавалося Йоганнові. Йому дуже хотілося вірити, що серед тих, хто проходив перед ним, можна виявити людей з таємними думками. Людей, які не втратили остаточно всіх людських рис навіть після найжорстокіших випробувань.
Побіжний медичний огляд завербованих провадився не для того, щоб установити їхню фізичну придатність, а з єдиною мстою — оберегти німецький персонал від можливої інфекції. Крім того, якщо на тілі були сліди багатьох бойових поранень, це викликало підозри, і завербованих додатково допитували, щоб встановити, за яких обставин він був поранений, чи не наслідок це колись виявленого героїзму, чи не є ці поранення доказами проти нього. І всі підозріливі докази записувалися в карточку завербованого.