Щит і меч
Шрифт:
Вайс помітив підкреслену шанобливість усіх гостей до цієї дівчини. Навіть її мати, ця владна жінка, запобігала перед нею. А та сприймала все як належне.
Тим часом подали десерт. Вайс знову опинився поруч з Ангелікою.
— Як вам подобається Ліцманштадт? — недбало спитала Ангеліка, немовби тільки зараз помітивши свого сусіда.
— Якщо вам він подобається, я ладен згодитися, що це чудове місто.
— А він мені не подобається.
— Тоді — й мені теж.
Ангеліка звела брови:
— У вас немає своєї думки?
Йоганн, сміливо дивлячись
— Мені здається, фрейлейн, що ви звикли до того, щоб у вас у домі всі поділяли вашу думку.
— Ви так про мене думаєте?
— Мені так здалося.
— Ви, певне, з тих, хто гадає, що жінка повинна тільки акомпанувати голосові чоловіка.
— Але ви не з таких.
— Так, ваша правда. Я навіть сама перед собою не люблю визнавати свої помилки.
— Бісмарк твердив: «Дурні кажуть, що вони вчаться на власному досвіді, я вважаю за краще вчитися на досвіді інших».
— Бачу, ви начитаний!
Вайс знизав плечима:
— Книги — добрі порадники. Та навіть тисяча порад не замінює тисячі пфенігів.
— Слушна думка. Вам подобається в нас?
— Я б міг сказати, що найбільше мені тут подобаєтесь ви. Але я цього не скажу.
— Чому?
— Ви виявили мені гостинність, і я маю бути вдячний за це фрау Дітмар. Очевидно, вона вам казала про мене й просила про щось для мене.
— Можливо.
— Отож коли б я вам сказав, що ви тут мені наймиліша, ви подумали б, що я лицемір.
— А ви, виявляється, досить прямодушна людина.
— Я радий, коли ви це зрозуміли.
— Ви гадали, я здатна таке оцінити?
— Саме на це я й сподівався.
— Але ж ви бачите мене вперше — звідки оця впевненість?
— Інтуїція, — сказав Йоганн.
— А що, коли ви помиляєтесь?
Йоганн розвів руками:
— В такому разі, якщо в мене будуть коли-небудь діти, тато в них — шофер. Тільки й того.
— А вам хотілося б, щоб їхній батько був генералом?
— Як накажете, фрейлейн, — пожартував Вайс.
— Гаразд, — сказала Ангеліка, — ми про це ще поговоримо. — Потім через кілька хвилин мовила серйозно: — Одвертість за одвертість. Я дуже поважаю фрау Дітмар. Є обставини, які змусили б мене виконати її прохання про вас. Ви про них знаєте?
Вайс повагався, потім одважився: адже фрау Дітмар не приховувала це.
— Вас любить Фрідріх?
— Тепер? Не думаю. Але фрау Дітмар я люблю, як другу матір.
— Вибачте, — сказав Вайс, — але мені не хотілося б використовувати…
— Мовчіть! — звеліла Ангеліка. — Словом, я, звичайно, виконала її прохання. І ось, бачите, навіть не знаючи вас, дозволила запросити до себе в дім. Однак тепер я про це не жалкую. Мені так набридли оці, що нахабно пнуться вгору..:
— Але я б теж хотів якось краще влаштуватися, — сказав Вайс.
— Влаштуватись… — зневажливо повторила Ангеліка. — Саме влаштуватися. — Нахиляючись до Вайса, дивлячись на нього широко відкритими очима, зіниці яких звузилися в чорні вугільні тверді цятки, вона спитала глухо: — Ви думаєте, Фрідріх — людина, в якої розвинена воля
— А ви? — спитав Вайс.
Ангеліка відкинулась на стільці, сказала твердо:
— Хоч я не така вродлива, як Єва Браун, я хочу і буду йти по головах до своєї мсти.
— Та й фюрер сказав, що він звільняє нас од химери совісті, — нагадав Йоганн.
— Так, звичайно, — машинально згодилася Ангеліка. Додала насмішкувато: — Але я дівчина, і ви можете впливати на мене менш небезпечним способом, — дайте яблуко!
— Ви справді така рішуча, як ви про себе кажете?
Ангеліка опустила повіки.
— Ні, не завжди. Але завжди переконую себе, що треба бути рішучою в усьому.
Коли гості встали з-за столу і повмощувалися в крісла з чашечками кави в руках, Ангеліка повела Вайса на кухню й тут почала турботливо пригощати його: поклала на його тарілку кілька шматків струделя, а каву налила у великий фаянсовий кухоль, а не в малесеньку чашечку, що були подані гостям.
Вайс повів мову про шоферів гаража. Казав про грубі звички цих людей. Нарікав, що із заздрощів до нього — адже він не просто шофер, а шофер-механік — його зняли з легкової машини, посадили на вантажну. І краще фронт, краще загинути з честю, ніж таке життя серед заздрісних, невихованих людей, здатних на будь-яку підлість, аби їх не відчислили в стройову частину.
Ангеліка уважно слухала, і з тих запитань, які вона ставила, можна було судити, що Йоганн, безперечно, піднявся в думці фрейлейн Бюхер, котра неспроста з таким зацікавленим виглядом розпитує про подробиці його біографії. Чи треба казати, що Йоганнові відповіді цілком збігалися з анкетами, які йому довелося заповнювати.
Завдання Центру шукати будь-яких можливостей для спілкування із співробітниками абверу, знайти собі місце в його системі Йоганн поки що не міг виконати. Мало того, йому загрожувало відчислення в стройову частину, що, по суті, межувало з провалом. І якщо навіть він зуміє з часом втекти із стройової частини, його шукатимуть як дезертира, і він буде непридатний для тієї роботи, на яку націлений. Виходить, уся його підготовка — складна, довготерпелива — виявиться марною, загинуть надії, які на нього покладалися. Але зараз відкривалась принадна можливість.
Ангеліка спитала, чи є в нього друзі. Вайс сказав сумно:
— Був у мене справжній друг — Генріх Шварцкопф, але він тепер у Берліні живе, в свого дядька — штурмбанфюрера Віллі Шварцкопфа. — І додав обережно: — Коли б Генріх був тут, мені жилося б не так важко. До речі, Віллі Шварцкопф вже раз потурбувався про мене: за його рекомендацією мене взяли в гараж.
— І він знову міг би дати вам рекомендацію? — поцікавилася Ангеліка.
— Не знаю… Можливо, й дав би, — з деяким сумнівом сказав Йоганн. — Адже я людина маленька. Та коли Генріх про мене нагадає, думаю, штурмбанфюрер не відмовить йому.