Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

— Фрейлейн, я захоплений вашою майстерністю. — Йоганн поклав на піддзеркальник свою коробку цукерок і з усмішкою обернувся до Зубова.

Але той зустрів його усмішку незворушно байдуже.

— Пане єфрейтор, — відповів Зубов, — ваші шановні батьки, певне, казали вам, що заходити в кімнату до незнайомих людей, не постукавши перед цим, непристойно.

— Винуватий, — сказав Вайс. І винахідливо запропонував згідно пароля: — Я готовий постукати шістнадцять разів.

Він ждав, поки Зубов обізветься, але той мовчав. Потім Зубов спитав:

— Ви,

власне, до кого прийшли, пане єфрейтор?

— Я хотів би висловити свої поздоровлення Ніколь…

— Їх двоє — два Ніколь два, — нагадав без усмішки Зубов.

— О, я хотів би відрекомендуватися головному з них, — сказав Вайс, починаючи вже дратуватися. Він не розумів, чому Зубов з такого впертістю не відповідає на пароль.

— Головний Ніколь — ось, — заявив Зубов і вказав очима на дівчину, що знімала з обличчя грим.

Вайс підійшов до неї, ще раз уклонився. Сірі уважні очі зустрілися з сердитими Йоганновими очима.

— То це ви, паші єфрейтор, сиділи на шістдесятому місці? Ви щось хочете мені сказати?

— Так, — підтвердив Йоганн.

— Тут?

— Якщо ваш партнер не заперечує, я хотів би вас куди-небудь запросити.

Зубов сказав дівчині:

— Я проведу його до Полонського.

У невеликому пивному барі вони мовчки пили біля стойки пиво, дуже розведене водою. Зубов кинув власникові бару:

— Учора, пане Полонський, водогін не працював і пиво було міцніше.

— Сьогодні водогін теж не працює, — сказав власник бару.

— Звідки ж стільки води?

— То, пане, мої сльози, — одказав власник бару, — то мої сльози за пропащою моєю комерцією.

Увійшла дівчина з чемоданчиком у руці, голова туго запнута хусткою. Жовта бобрикова жакетка. Обличчя ще лисніє од вазеліну. Вона взяла Вайса під руку й, передаючи чемоданчик Зубову, звеліла:

— Ходімо!

Звернули в провулок, де було темно й бовваніли цегляні руїни.

Пригортаючись до Йоганна, дівчина говорила чітко, суворо:

— Я ваша зв'язкова. У нього, — вона кивнула на Зубова, що йшов позаду, — є тепер своє особливе завдання. — Замислилась. — Гадаю, поки що для нас з вами надійним «дахом» буде… — запнулася, — ну, ви за мною, словом… упадаєте. — Спитала: — У вас є інші варіанти?

— Нема, — щиросердо признався Йоганн.

— Своєму начальству завтра доповісте про наше знайомство. Ну й про те, що ночували в мене, чи що. Так буде, мабуть, правдоподібніше.

— Що правдоподібніше? — спитав Вайс.

— Ет, — сердито сказала дівчина. — Ну коли артистка, які там з нею можуть бути церемонії! Адже так?

— Та ні, ви помилилися, — запротестував Йоганн. — Вони мають мене за дуже пристойного молодого чоловіка.

— Взагалі нічого не слід надто підкреслювати, вихованість теж, — повчально сказала дівчина. — В усякому разі, вам, єфрейторе.

— Добре, — згодився Вайс.

— Ну, нічого доброго в цьому немає. — Пригорнулася ще ближче. — Запам'ятайте. Я Ельза Вольф. Фольксдойч. Мати — полячка. Батько, звичайно,

німець, офіцер. Загинув. Я дитя кохання. Народилася в Кракові. Католичка. Якщо спитають про партнера, — коханець. Та скоро кине. Що ще? Усе, здається. — Нагадала рішуче: — Отже, будете в мене ночувати.

Йоганн почав благати:

— Та я ж не можу. Я обіцяв Дітріхові, Штейнгліцу й, нарешті, Лансдорфу з'явитися вчасно. Я повинен…

— Ні, не повинні. Ви повинні допомогти мені придбати у вашій особі армійського покровителя: сусіди почали мене утискати. На добраніч, — сказала вона голосно по-німецьки, звертаючись до Зубова.

— Гаразд, на добраніч, — пробурмотів Зубов і пішов.

— Куди він? — спитав Йоганн.

Ельза знизала плечима.

— Ну як же це так, сам…

— А вас не цікавить, як я тут сама і завжди сама?

— А Зубов?

— Ніколь — чудовий хлопець, та занадто він покладається на силові прийоми. Нещодавно він знову придумав атракціон зі стріляниною.

— Пробачте, а скільки вам років?

— За віком ви старші од мене, за званням — не знаю, — суворо сказала Ельза.

— А ви давно?..

— Повернетесь, зайдете в кадри, попросіть мою особову справу… — Подивилася напруженим поглядом у вічі, додала уривчасто: — Доповідайте, я слухаю…

Вайс стисло повторив їй усе те, що готував для інформації. Вона кивала, показуючи цим, що запам'ятала. Спитала:

— Це все?

— Ні, тільки головне.

— Непогано, — похвалила вона без усмішки. — Ви не марнували часу. Молодець.

— Дякую. — І Вайс додав ледь іронічно: — Товаришу начальник!

— Ні, — сказала вона. І нагадала: — Я тільки ваша зв'язкова.

— Дозвольте звернутися із запитанням?

— Знаєте, — сказала вона, — не треба на мене ображатися. Ви думаєте, я сухар. А мені просто на шию хотілося кинутися спершу Зубову, потім вам. Я так довго не бачила своїх… То що ж ви хотіли дізнатися?

— Це ви відкрили у Зубова артистичний талант?

— Я, — кивнула вона з гордістю. — Існує спеціальний циркуляр фюрера «про підтримання в народі доброго настрою», і в зв'язку з цим дається броня служителям мистецтва, «майстрам біцепса». Я віддала Зубова під покровительство цього циркуляра. І, уявіть собі, Зубов подобається публіці. Але він дуже визивно тримається.

— На сцені?

— Ні.

— З вами?

— Та ні, з німцями. — Додала засмучено: — Я кожного разу дивуюся, коли бачу його.

— Чому?

— Та просто тому, що він завжди йде начебто назустріч смерті.

Наближався якийсь перехожий.

Ельза заговорила по-німецьки. Вайс вслухався в її слова: вимова була бездоганна. Коло ліхтаря він ще раз уважно глянув у її обличчя. Нічого особливого — бліде, стомлене. Трохи завеликий відкритий лоб. Проте виразні, променисті очі скрадали блідість лоба. Губи м'які, великі, але гарно окреслені. Важкувате підборіддя зі шрамом. А голос! Голос у неї різний: то глухий, то глибокий, грудний, то різкий, уривчастий.