ЩО БУЛО ПОТІМ
Шрифт:
З серця дівчини текла кров до жил трупа, до серця трупа. Серце дівчини повинно було змусити і це серце затрепетати.
— П’ять… десять… п’ятнадцять… — відзначав кількість кубиків перекачаної крові Коломієць. — Скільки будемо переливати?
Доктор Івановський махнув на нього рукою.
— Пульс… — тихо й непевно прошепотіла сестра, що тримала труп за руку, і голос її засікся… — мені здається… я почуваю… пульс.
Професор вхопив другу руку.
— Кофеїну! — гукнув він.
Він гукнув уголос, і серед загальної тиші його голос прозвучав, немов гудок паровоза глупої ночі.
Два шприци відразу вп’ялися трупові з двох боків під ребра.
— Приготуйте ін’єкцію
Вони негайно ж побігли до хірургічної шафи міняти шприци.
— …Двадцять… двадцять п’ять… тридцять… — рахував Коломієць кількість живої крові.
— П’ятдесят! — відрахувала сестра з секундоміром.
Це вона підрахувала перші поштовхи пульсу. Він був слабкий, ледве чутний, цей пульс від живого серця…
Сестра, що завідувала апаратом діатермії, торкнула професора за руку:
— Професоре, вам не здається, що на скронях виступає рум’янець?
— Мені нічого ніколи не здається! — огризнувся професор.
— …Сорок, сорок п’ять… п’ятдесят… — рахував Коломієць.
— Сімдесят! — відзначила сестра пульс другої хвилини.
— Штучне дихання! — наказав професор.
Сестри поклали шприци і взяли руки трупа. Вони спробували їх підвести, і руки мляво піддалися. Вони спробували їх зігнути, і руки з невеличким опором піддалися.
Професор відштовхнув платівки діатермії і натис трупові під груди. Він натискав і відпускав у такт тому, як сестри піднімали й опускали руки.
— Сто, — подав Коломієць. — Двісті!
— Сімдесят! — подала сестра од пульсу.
Професор раптом випростався і якийсь час дивився в непорушне, закам’яніле лице трупа. Потім він простяг руку і відкотив повіки. Звідти глянуло мутне, але райдужне око. Професор одвернувся і пошукав по кімнаті очима. На хірургічному столику лежало нікелеве хірургічне дзеркало. Професор взяв його.
Якусь мить професор бавився блискучим дзеркальцем. Потім він підніс його на рівень очей і заглянув до нього. Звідти, з дзеркала, на професора глянуло його власне — професора Трембовського — лице. Воно було бліде, з червоними плямами на скронях і щоках, з широкими гарячими очима. Таке обличчя бувало в професора Трембовського тільки тоді, як він надмірно хвилювався, коли він бував близький до млості від хвилювання. Навмання, забувши про свої стерильні руки, професор підніс руку до губів і розправив вуса. Він навіть спробував посміхнутися до себе в дзеркало. Але з посмішки нічого не вийшло.
— Чотириста, — подав Коломієць.
— Сімдесят, — подала сестра од пульсу.
Професор взяв жмут марлі й обтер блискучу поверхню дзеркала. Потім простяг руку і нахилив дзеркало до уст трупа.
Блискуча, рівна й холодна поверхня нікелевого дзеркала легко взялася парою.
Це означало, що труп дихав.
Труп, що дихає, не є труп.
І все ж таки товаришка Петрова була зовсім розчарована. П’ятниця минула, комсомольська конференція відбулася, на ній розв’язано чимало найважливіших політичних та виробничих справ, але закордонний гість, шофер-комсомолець Чіпаріу, на ній присутній так і не був. Дарма що секретар Петрова задля цього останні перед конференцією дні і сама не мала спокою, і не давала спокою професорові Трембовському та його асистентам.
Власне, п’ятниця — це був тільки перший день, коли доктор Івановський, що доглядав свого надзвичайного пацієнта, дозволив з ним нарешті розговоритися. Але балачка ця тривала тільки п’ять хвилин: доктор Гальванеску був ще занадто слабкий. Ширші розмови були призначені на суботу вранці, коли
Отже, в п’ятницю відбулася тільки перша коротенька розмова. Це була зустріч доктора Гальванеску з Сахно. Третім присутнім при ній був доктор Івановський. Він завчасно, протягом цих п’яти перших у другому житті Гальванеску днів, окремими словами підготував його до цієї зустрічі. Це було конче потрібно, бо хто ж його зна, як реагуватиме на неї пацієнт? Пробудження, відживлення, несподіваність обстановки, усвідомлення всіх подій, безперечно, мали збудоражити його нервову систему, його серце. Було б надто прикро, коли б це серце не витримало і надзвичайний пацієнт, цей унікум, загинув. А зустріч із Сахно, певна річ, мала його вразити й схвилювати.
Однак все це сталося значно простіше. Гальванеску сприйняв усе досить спокійно і стримано, його організм зберігся напрочуд непошкодженим і відживлявся інтенсивно та пожадливо, немов після важкої, але життєдайної недуги. Жодна з функцій організму не була порушена цією сміливою операцією. Жива кров розтеклася по всіх тканинах тіла і рознесла цілющу поживу організмові. Всі клітини відживлялися. Вже четвертого дня пацієнт міг їсти повний дієтичний обід. Пам’ять відновилася цілком уже другого дня. Доктор Гальванеску згадав усе. І все збагнув. Він не сподівався залишитися живим. Але й не здивувався, почувши, що був препарований, за його ж способом, і тепер відживлений.
— Ви відживляли тих людей, яких ви препарували? — запитав його, між іншим, доктор Івановський.
— Мені це не буде потрібно, — відказав Гальванеску.
— Але могли б відживити?
— Скільки завгодно.
На перший раз цього було досить. Доктор Івановський не хотів зразу йти далі. Але з відповіді Гальванеску виникала в доктора Івановського велика надія повернути до життя й інших двох.
Побачитися з Сахно — це було бажання самого Гальванеску. Він його висловив другого ж дня. Це, власне, було єдине бажання, яке він висловив сам. Взагалі ж він лежав мовчазний, сам не забалакував, навіть сестрі-жалібниці на запитання відповідав коротко і неохоче. Він був похмурий і в стані крайньої депресії. Але назустріч Сахно, коли вона стала на порозі його палати, він навіть посміхнувся. Це була лиха посмішка ненависті.
Сахно підійшла до ліжка і простягла Гальванеску руку.
— Здрастуйте, пане Гальванеску, — сказала вона.
— Здрастуйте, — відказав той, але руки не взяв.
Він зробив вигляд, що надто слабий і це йому важко виконати. Запало коротке мовчання. Доктор Івановський відіслав сестру і з власних рук запропонував пацієнтові ковтнути портвейну.
Ковтнувши вина, доктор Гальванеску трохи пожвавішав. Він обернув обличчя до Сахно і якийсь час дивився на неї.
— Значить, — нарешті сказав він, — перемогли ви…