Що впало, те пропало
Шрифт:
Його увагу привернула жінка, до грудей якої притулилося немовля. Вона стояла від них на відстані кількох зборок. «Це ж яка має бути безвихідь, – подумалося Тому, – щоб отак посеред холодної, дощової ночі вийти з дому з такою маленькою дитиною». Малюк висів у нагрудній сумці. Жінка розмовляла з якимось огрядним чоловіком із перекинутим через плече спальним мішком, і дитина переводила погляд з одного обличчя на інше, немов наймолодший у світі любитель тенісу. Кумедно.
– Не хочеш зігрітися, Томмі? – Тодд дістав зі свого рюкзака пляшку «Беллз» і простягнув Тому.
Том уже майже сказав
Коли Тодд знову запропонував зробити по ковтку – було це близько другої, – Том відмовився. Але коли о третій надійшла нова пропозиція, Том узяв пляшку. Оцінивши рівень рідини, він зрозумів, що Тоддстер рятувався від холоду дуже активно.
«Якого біса», – подумав Том і зробив трохи більше ніж ковток; цього разу наповнив увесь рот.
– Ось це діло! – вимовив Тодд ледь чутно, розтягуючи звуки. – Давай, покажи свою темну натуру.
Потік шукачів роботи тривав, їхні машини обережно просувалися крізь густий туман із боку Марлборо-стрит. Черга вже вийшла далеко за стовпчики й більше не вигиналася зиґзаґом. Тому здавалося, що він розуміє, які економічні труднощі спіткали країну – хіба він сам не втратив роботу, до того ж дуже хорошу роботу? – Але в міру того як прибували машини й черга розтягувалася (її кінця вже було не розгледіти), реальний стан речей почав розкриватися перед ним у новому, жахливому світлі. Можливо, «труднощі» було не зовсім доречним словом. От «лихо» – те, що треба.
Праворуч від нього, у лабіринті стовпчиків і стрічок, які вказували дорогу до дверей зали, заплакала дитина. Озирнувшись, Том побачив, як чоловік зі спальним мішком підтримує краєчок нагрудної сумки, щоб жінці («Господи, – подумав Том, – вона сама що той підліток!») було зручніше витягувати звідти дитину.
– Що це за чортівня? – запитав Тодд уже зовсім неслухняним язиком.
– Дитина, – відповів Том. – Жінка з дитиною. Дівчинка з дитиною.
Тодд придивився й вигукнув:
– Матері твоїй ковінька! Ось це справжня безвтвід… безтвід… безвідповідальність.
– Ти що, упився вже? – Лінді Тодд не подобався, вона не бачила в ньому жодної позитивної риси, і цієї миті Том ладен був із нею погодитися.
– Трохи. Коли двері відчиняться, я буду в нормі. У мене є ментолові цукерки.
Тому захотілося запитати в Тоддстера, чи немає в нього із собою візину – очі в нього геть почервоніли, – але він вирішив, що зараз не хоче з ним розмовляти. Він знову подивився туди, де стояла жінка з дитиною, яка заходилася від плачу. Спочатку йому здалося, що вона пішла. Потім він подивився вниз і побачив, що вона заповзає в спальний мішок здорованя, тримаючи дитину на грудях. Чоловік тримав мішок відкритим, щоб їй було зручніше. Немовля продовжувало скимліти.
– Ти що там, не можеш заткнути дитину? – ревнув чоловічий голос збоку.
– Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби, –
Том подумав про Тіну в такому віці, уявив її тут, цього холодного досвітнього ранку, і придушив у собі бажання крикнути чоловікові й жінці, щоб вони заткнулися… Або, ще краще, натовкти комусь пику. Зрештою, вони ж усі разом тут стоять, хіба не так? Уся ця юрба бідолах і невдах.
Плач зробився тихіше, затих.
– Напевно, годує його, – сказав Тодд і стиснув собі груди, показуючи.
– Так.
– Томмі?
– Чого тобі?
– Ти ж знаєш, що Еллен втратила роботу?
– Дідько, ні, нічого про це не знав. – Він удав, що не помічає страху, написаного на обличчі Тодда. І вологого блиску в його очах. Можливо, це через випивку або холод. А можливо, і ні.
– Їй сказали, що покличуть назад, коли все владнається, але вони й мені те саме говорили, а я вже півроку шукаю роботу. Я перевів у готівку страховку. Ці гроші вже закінчилися. Знаєш, скільки в мене в банку залишилося? П’ятсот доларів. Знаєш, на скільки вистачить п’ять сотень, якщо буханець хліба в «Крогер» [2] коштує бакс?
2
«The Kroger Co.» – одна з найбільших американських мереж супермаркетів, заснована 1883 року в Цинциннаті.
– Ненадовго.
– У яблучко, трясця тобі. Я мушу щось отримати тут. Повинен!
– Отримаєш. Ми обидва отримаємо.
Тодд смикнув підборіддям у бік здорованя, який наразі стояв над мішком, немов охороняючи його, аби ніхто випадково не наступив на жінку й дитину, що тулилися всередині.
– Думаєш, це чоловік і дружина?
Про це Том не думав. Тепер замислився.
– Можливо.
– Отже, обидва без роботи. Якби це було не так, хтось один залишився б із дитиною вдома.
– Можливо, – заперечив Том, – вони думають, що з дитиною на руках у них більше шансів.
У Тома одразу сяйнула думка.
– А, тиснутимуть на жалість! Непогана ідея! – Простягнув пляшку. – Хочеш?
Він зробив невеликий ковток, подумавши: «Якщо не вип’ю я, вип’є Тодд».
Дрімоту, яку нагнало на Тома віскі, розігнав гучний крик:
– Відкрито життя на інших планетах!
Жарт був зустрінутий сміхом й оплесками.
Він визирнув і побачив, що вже розвиднілося. Сонячне світло було сірим, ледь розвіювало туман, і все одно це було світло.
За дверима зали якийсь суб’єкт у спецівці (має роботу, щасливчик) котив відро зі шваброю.
– Хто це? – запитав Тодд, ледь ворушачи язиком.
– Ніхто, – відповів Том. – Звичайний прибиральник.
Тодд подивився в бік Марлборо-стрит.
– Господи, вони все їдуть і їдуть.
– Так, – протягнув Том, думаючи: «А якби я послухався Лінди, ми б зараз були у хвості черги, десь на півдорозі до Клівленда». Це була гарна думка. Невелике виправдання для себе – завжди добра річ, і все одно він пошкодував, що не відмовився від віскі Тодда. У роті – стійкий присмак котячого лайна. Звісно, він ніколи його не куштував, але все ж таки…