Щоденник Мавки
Шрифт:
На прощання молодиця кинула: «Льошо-Льошо, ти як мала дитина. Краще б завів корову! Та все ще можна поправити, якщо захочеш». Олексій не хотів. Удовичка виявилася настирливою, бо таки довгенько не давала Олексію спокою. Приїжджала і не раз, і не два. Навіть пробувала зваблювати, клала руки на плечі, зазирала в очі, підливала чогось до наливки такого, що в очах троїлося і вона йому здавалася просто неземною красунею. Та Олексій щоразу від падіння в гріх щасливо рятувався. Та ні, рятувала його не тверда воля, як у Сковороди. Усе банальніше. Звісно, зазвичай п’яний чоловік – то доволі чемний баран, особливо коли поруч уміла жінка. Згадаймо, скільки чоловіків у такому стані здалися в полон жіночих зваб. Та лихо в тому, що Олексіїв організм на спиртне реагував завжди стандартно – вимикався, тобто засинав.
Спогади розвеселили Олексія.
Раптом спало на думку: а якби його Ірина не захотіла розлучення, що б тоді з ним було? Моторошно навіть думати про таке! Ким
Задеренчав телефон. Організатор виставки повідомив, що за півгодини підійде замовник. Потрібно підготувати одного з Мамаїв на продаж, зняти зі стіни та запакувати. Неохоче підвівся, солодко потягнувся. Добре знав, що коли наступного разу вийде з музею на двір, то під горіхом, на його місці, уже сидітимуть люди, попиваючи пиво та ховаючись від спеки під густим крислатим листям самотнього красеня.
4. Плач Мавки
І вона таки пішла на той День народження до Олиного чоловіка. І познайомилася з Тарасом, давнім другом родини. Типовий Чугайстер – самозакоханий, вродливий, розумний, у міру дотепний та вже надто самовпевнений. Сам сказав, що завжди отримує те, що хоче. І от тепер він найбільше хотів отримати Магдалену. Дуже хотів. Ще від першої зустрічі, коли на своїй дорожезній тачці взявся проводжати її додому. Це створіння так і сказало Магді, щойно вона сіла в машину: «А давай я зніму номер у готелі і ми продовжимо приємний вечір. Ти класна кубіта. Мені такі подобаються». Зате Магді такі не подобалися. Вона ні слова не сказала, просто відчинила дверцята машини та випурхнула з неї… Ні, Тарас не побіг за нею, наздоганяти чи вибачатися. Чугайстри доволі рідко вибачаються, вони вважають, що завжди у всьому мають слушність. І цей бовдур так вважав.
Минув тиждень, і Магдалена вже навіть забула про Тараса, як несподівано їй на роботу посильний приніс величезний кошик червоних троянд. До нього додавалася маленька картка з чотирма словами: «Вибач, Магдалено! Я – ідіот!» Квіти вона поставила у вазу, картку викинула в смітник.
Коли вийшла з роботи, то її вже чекала знайома іномарка. Вдавала, що не помітила. Тарас змушений був таки випхатися з автівки та наздогнати її. Говорив якісь дурниці, вибачався, плів щось про кохання з першого погляду. Магдалена втомлено дивилася на чоловіка. Звісно, жодному слову не вірила. Та не могла ніяк дібрати – що йому від неї треба? Бо цей багатий пройдисвіт Тарас може мати за гроші не одну таку Магду – і набагато молодшу, і красивішу, і не таку нудну. Вона ж навіть не дивилася на нього, як то зазвичай буває, коли Мавка розважається, не замовляла жодних дурощів. А Тарас усе говорив, говорив, упрошував дати йому маленький шанс.
І Магдалена йому той шанс подарувала. Заради цікавості. Тарас діяв прогнозовано: робив дорогі подарунки, завжди чемні компліменти, романтичні вчинки, як-от: на деревах під вікнами її квартири різнокольорові кульки з написами: «Люблю», «Моя», «Ти – сонце!» До того ж це чи не вперше (то Оля зауважила!) Тарас зачав возити із собою Магду всюди: і на ділові зустрічі, на яких вона відверто нудьгувала та намагалася рідше на них бувати, і на сімейні бенкети та обіди з друзями. Магда спокійно приймала всі знаки такої приязної уваги. Звичайно, їй це лестило. Адже не останній у Львові бізнесмен, до того ж, як не дивно, поки вільний, на неї запав. Так, він двічі розлучений, дітей немає. Чому? Вона не запитувала. Його колишні дружини вже заміжні та досить непогано «прилаштовані». Любив цитувати слова Маленького Принца Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». І тому закономірно, що кожна його екс-дружина отримала гарні відступні та мужа на додачу. Магдалена доволі туманно уявляла собі процес сватання, у якому бере участь колишній чоловік. Однак, якщо взяти до уваги, що за статистикою відсотків вісімдесят покинутих дружин мріють одразу по розлученні знову мати чоловіків, то тут щось важко додати. Будь-який, хай плюгавенький, але свій. Традиція. Жінка має бути при мужі.
Чи подобався Магдалені Тарас? Спочатку він її просто бісив, але цікавість брала гору, і вона продовжувала інколи з ним зустрічатися. Але як кажуть – крапля камінь точить, тож і Тарасові вдалося трохи той камінь усередині жінки підточити.
Так, Магдалена не була схожа на жодну з попередніх пасій Тараса. Норовлива та надто гонорова. Він із цим змирився. Мовчки зносив усі Магдині забаганки, може, тому, що був певен: рано чи пізно фортеця на ймення Магда впаде, здасться в полон. Магду це тішило. Тарас бо не здогадувався, з ким має справу. То була не просто така собі бідна-нещасна-розлучена кубіта, яка спить
Зустрічалися вони з Тарасом уже три місяці. Сексу між ними досі не було. Магдалена знала, що знущається з нормального та фізично активного чоловіка. І робила це спеціально, насолоджуючись всевладдям. Цікаво ж, скільки витримає Чугайстрик? Бо що буває, коли чайник нагріти до температури закипання і не дозволити парі виходити… Ага, зірве накривку. Вона насолоджувалася, чекаючи, коли врешті зірве.
От і зараз вона таке утнула. Тарас майже навколішки просив її поїхати з ним у столицю у справах, та решту часу він присвятить їй, подарує цілий світ та зірку з неба. І таки вблагав жінку, вона попленталася з ним. Сумно. Завжди одне і те ж. Магдалена не любила будь-яких ділових зустрічей. Доводилося посміхатися силувано на ідіотські жарти свого теперішнього бойфренда чи майбутнього ділового партнера, також стовідсоткового Чугайстра. О, цей узагалі перевершив всі її знання про чоловіків. У старшого пана аж слинка закапала, коли вона, випадково нахилившись, показала йому свою пазуху. Діду шістдесят з добрим гаком – і туди ж. Тю!
– О, пані Магдалено, голубонько сизокрила! У вас безсоромно красиві очі, наче сама Джоконда відродилася на землі! – це він типу робить компліменти.
Тарас задоволено потирає руки, а увечері, напевне, зачне плаксивим голосом дорікати, що вона не в тему пускала бісику чужому чоловіку.
– Чого пані сумує, посміхніться! І нехай весна повернеться до нас за стіл.
Потім він цитував їй Хаяма та співав щось з Висоцького. До слова, голос у чоловіка геть не кепський.
Ну, і так далі… Банальщина. А коли той, запросивши на танець, зачав на вушко верзти дурниці, що він хоч і старший, та все ж багатший від Тараса, і вона просто зобов’язана дати йому номер свого мобільного, щоб хоча б раз сходити з ним на каву, скажімо на Монмартрі, і взагалі, що така красуня робить поруч з таким лохом, як Тарас. Так, Тарас лох, але яке право має цей дід їй таке говорити? Магдалену це розізлило… Вона щось там ущипливе йому у відповідь ляпнула, уже сидячи разом з усіма за столом. А от її любий Тарас промовчав, бо Карен Вітольдович його майже новий діловий партнер, дуже багатий та потрібний діловий партнер. І тоді Магдалена вирішила зробити так, як останнім часом робила найчастіше, – піти геть: подалі від світла софітів, масних розмов, поглядів, штучної розкоші. Шепнула Тарасу на вухо, що йде припудрити носик, вистрибнула в коридор і дременула з ресторану. Уже біля входу в метро зателефонувала любому-нелюбому Тарасику і сказала, що сподівається, він закінчить усі свої ділові переговори до дев’ятої вечора, бо вона чекатиме його на Південному вокзалі біля фонтану. Якщо ні – то хай здогадається, що буде. Вона не знала, що відповів на це Тарас, бо відразу після цього вимкнула телефон. Магдалені було байдуже, правду кажучи, образиться Тарас чи ні на таку її поведінку.
Пішов він…
Пішла вона сама куди подалі…
І пішла. Зараз утікала сама від себе. Піднялася фунікулером на Володимирську гірку. Сіла на одну з лавок під крислатим дубом. Дивилася з-за спини Святого Володимира на Дніпро. Бронзовий чотириметровий князь незмінно та похмуро тримав у лівій руці великокнязівську шапку, а в правій – хрест, яким наче благословляв Дніпро та всю Україну. Коли вона дивилася на князя, завжди в голову лізла одна і та сама крамольна думка: «Як міг стати святим чоловік, який залив кров’ю рідну землю, мав тисячі невільниць, любив розпусту? Так, він приніс сюди разом з чужинкою, яку ніколи не кохав, нову релігію, яка мала зміцнити та посилити державу… Так, політична доцільність… Але… Невже це важливіше за людське життя? І як жарт над пам’яттю тих, хто тоді загинув, барельєфи на одній із граней постаменту – жінка з усміхненим малям та старенький дідусь, якого привели хрестити син та онук. О, звісно, всі радісні та щасливі. Хоча, як не дивно, та православна церква довго не погоджувалася на встановлення пам’ятника. Однак тисяча вісімсот п’ятдесят третього року це відбулося. Особливо протестував київський митрополит Філарет, який вважав, що встановлення «ідола» найвідомішому спочатку ідолошанувальнику, а згодом борцеві з ідолами – це блюзнірство. А тепер – це не просто пам’ятник, а одна з візиток Києва.
Магдалена зітхнула. Приклала руку до серця. Те вистрибувало пташкою з грудей. То все від думок, від того, як часто вони, ті думки, її не туди заводять. Стрепенулася. Запитала себе, чи стало в людях більше світла та віри, коли змінилася релігія і змінилося, відповідно, усе: уклад, звичаєвість, погляди на світ. Інколи їй здавалося, що, заплющивши очі, можна перенестися в минуле. Де великий Дніпро несе багряні води, червоні від крові тих, хто не хотів хреститися… І кого примушували.
Гнала від себе ці думки, молилася Богу, просила, щоб простив їй таку крамолу. Вона ж християнка і не може піддавати сумніву Божий промисел. Бо зараз вона знову грішить, сидячи на Володимирській гірці та зневажливо оглядаючи постать ще одного з роду Чугайстрів – Володимира Святого, Кривавого, Багатоженця, Красне Сонечко… Як тільки того не називали!