Щоденник Мавки
Шрифт:
І вона вимкнула телефон, очевидно адресуючи слово «телепень», тому, хто вже чув у слухавці короткі гудки.
– Даруйте, Олексію. Мені потрібно йти, – вона сказала «йти», а не «бігти». – Дуже рада була познайомитися і з вами, і з вашими Мамаями. Бажаю успіхів – і в творчості, і в житті. Може, ще колись зустрінемося. То гора з горою не сходяться, а ми ж не гори.
Вона простягнула йому руку. Він легко стис, приклав до губ, поцілував і не відпускав якусь мить. Вона це помітила. Пауза затягнулася. Сумно посміхалася у відповідь.
– Магдалено, я не проситиму у вас номер телефону,
– Не дам, – відповіла та свою руку з його долоні не забирала.
– Знаю, що в такої красивої жінки мусить бути коханий. Тому…
Вона різко обірвала:
– Не мусить. Один мудрий чоловік якось сказав: «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».
– Так, Мавко, мені цей вислів Сковороди теж дуже близький.
– Ви читали Сковороду? – вона зачудовано дивилася на Олексія.
– Я не тільки козакую й картини малюю. Навіть букви знаю. Не дивуйтеся, Мавко, не всі чоловіки придурки, звабники та зрадники.
– Авжеж, – відповіла сумно. – Є ще й Чугайстри.
– Хто? – перепитав несміло, наче йому те дивне слово почулося.
– Не зважайте, Олексію, ви – не він. Ви – Мамай!
– Ви таки Мавка, Магдалено. Дивна і прекрасна. А цей вислів пригадуєте?
Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов. Любов. Початок, середина і кінець, Альфа і Омега. Любов.– Це теж Сковорода. – Продовжувала тримати свою руку у його долоні. – Гарно сказано, але дуже вже ідилічно, ви так не вважаєте, Мамаю? І чи ви вже маєте те, про що каже Сковорода?
– Маю, Мавко. А ви хіба ні? – запитував хитро.
– Я мушу йти, Олексію. Бувайте! – Вона обережно витягнула руку з його долоні.
– Знаю, – кивнув. Вона має йти до власника голосу в слухавці. – Але я хочу, щоб ви взяли мою візитку. Там є мої телефони, моя адреса. Я запрошую вас до себе в гості.
– На Січ? – Магда здивовано підняла брови.
– Майже, – Олексій посміхався.
Дістав візитку, простягнув її жінці. Магдалена, не роздумуючи, взяла.
– Мамаю, а хіба жінок на Січ пускають?
– Звісно, ні. Ви що? – Підморгнув Олексій. – Це ж табу! А от Мавок пускають.
Вона посміхнулася. Підняла на нього сумні очі. «Звідки в такій красі стільки суму?» – подумав Олексій.
– Дякую за запрошення і за візитку щиро дякую. А знаєте що, Олексію? А намалюйте мені захисника, намалюйте мені Мамая. Я замовляю у вас картину, можна? – казала, сумно зазираючи в очі.
– Можна! Намалюю, звичайно намалюю. – Він був готовий на все, тільки щоб вона якнайдовше залишалася у його житті.
– І нехай він буде справжнім, як оці ваші, що на стінах. Вартовий. Нехай буде справжнім і моїм. Я знайду вас і приїду по нього. До того ж мені так кортить побачити оту правдиву вашу Альфу і Омегу. Прощавайте, Мамаю. Хай щастить у всьому.
Вона розвернулася та пішла, стукаючи високими підборами модних босоніжок.
Олексій якусь мить вагався, а потім не втримався та покликав її:
– Магдалено,
Вона легко вивільнила руку з його долоні, подивилася уважно в очі.
– Я з України теж, Мамаю. Там зараз також літо, до речі, а не зима, як у вас на хуторі. Там частими гостями є тумани й дощі, там нічний спокій міста стережуть леви, там дуже багато віруючих та недостатньо віри, там день починається з кави, а закінчується також кавою, тільки з вершками…
Вона не стала чекати відповіді. Стала навшпиньки, поцілувала його в щоку:
– Не треба мене шукати, Олексію. Уже краще одному бути, без Мавки, повірте. І ваші Мамаї це знають і ви знаєте теж. – Вона виразно процитувала ще один уривок зі Сковороди: – «Що тобі найпотрібніше, то те знайдеш у самому собі».
Магдалена зробила декілька кроків. Тоді наче передумала, зупинилась. Повернулася назад:
– Та коли я відчую, що мені конче потрібен Мамай, а Мамаю Мавка, я сама знайду вас. То може статися завтра, а може, й ніколи. До побачення. Бережіть себе, Мамаю.
Вона легко торкнулася рукою його грудей, там, де серце, тоді впевнено розвернулася та пішла.
Уже біля виходу раптом зупинилася та кинула через плече:
– І, будь ласка, Олексію, не продавайте свого зимового Мамая. Йому там, де його хочуть повісити, буде дуже зле. Він тужитиме за вами…
6. Сумніви
– Ти взагалі себе чуєш чи ні? – Ольга дивилася на Магдалену здивованими та сердитими очима. – Ти – ідіотка. Не кохає вона його? Яке в сраці кохання? Га? Що воно дає те кохання? Розтовчена душа, розпластані надії, втрата віри в добрі наміри? А діти? Ти про них подумала? Тобі ж Тарас не гидкий? Діти його люблять. Ну, не люблять. Хай терплять… Але ж. Із ним ти будеш, мов за кам’яною стіною, і діти твої також будуть. Ну? Спробувати можеш, а коли не сподобається, то будь-якої миті залишиш його. Поки не спробуєш, не будеш знати як це.
Магдалена сиділа на мініатюрному стільчику в тісній кухні. Тарас поплакався в жилетку Михайлові, той нагострив Ольгу, а та тепер розпинала Магду. Не хотілося згадувати своє повернення з Києва. Ні-ні, вона не побігла чимдуж до Тараса після його наполегливого дзвінка. Вона поїхала на вокзал, узяла квиток на потяг, плацкарт-верхня полиця, і вже о шостій ранку наступного дня була вдома. Щось змінилося в ній, крапля змусила океан вийти з берегів. Чи стала причиною розмова з монахом з Михайлівського, чи знайомство з козаком-мамаїстом Олексієм (їй подобалося називати його Мамаєм). А може, вона зрозуміла дуже важливу для себе річ: настав час відпустити ситуацію, не займаючись помстою, не вигадуючи покару для тих, кого рано чи пізно доля і так наздожене й покарає. Бо її минуле зараз видавалося не таким уже і трагічним, навіть трохи смішним, – озираючись, інколи брала себе на глум: невже ота жінка з минулого, то також вона, наївна, смішна, простакувата, затуркана… Куди ділася та жінка? Бо та, що зараз сиділа навпроти Ольги та слухала її вмовляння, була геть іншою…