Щоденник Миколки Синицина
Шрифт:
Накатались по сходах, сіли на поїзд і поїхали назад. Злізли через дві зупинки, дивимось — не наша станція!
— Напевне, ми не в той бік поїхали, — каже Володя.
Сіли ми на інший поїзд, поїхали назад. Приїжджаємо — знову не наша станція! Тут ми злякалися.
— Треба запитати кого-небудь, — каже Володя.
— А як же ти запитаєш? Ти знаєш, на якій станції ми сідали?
— Ні. А ти?
— Я теж не знаю.
— Давай їздити по всіх станціях, може, відшукаємо якось, — каже Володя.
Почали ми їздити по
— Ходімо звідси!
— Куди ж ми підемо?
— Байдуже куди! Я нагору хочу.
— А що тобі нагорі робити?
— Не хочу під землею!
І завів ревти.
— Не треба, — кажу, — плакати. До міліції заберуть.
— Хай забирають! Е-е-е!..
— Ну, ходімо, ходімо, — кажу. — Не реви тільки. Он міліціонер уже дивиться на нас!
Схопив його за руку — і хутчіше на сходи. Поїхали вгору. «Куди ж нас вивезе? — думаю. — Що тепер з нами буде?»
Раптом дивимось — назустріч нам мама з тіткою Олею по інших сходах їдуть. Я як закричу:
— Мамо!
Вони побачили нас і кричать:
— Що ви тут робите?
А ми кричимо:
— Ми ніяк вибратися звідси не можемо!
Більше нічого крикнути не встигли: сходи нас угору потягли, а їх униз. Приїхали ми нагору — і хутчіше іншими сходами униз, за ними навздогін. Раптом дивимось — а вони знову назустріч їдуть! Побачили нас і кричать:
— Куди ж ви? Чому нас не зачекали?
— А ми за вами поїхали! Приїжджаємо вниз.
Я кажу Володі:
— Почекаємо. Вони зараз до нас приїдуть. Чекали ми, чекали, а їх усе нема й нема.
— Напевне, вони нас чекають, — каже Володя. — Поїдемо. Тільки поїхали, а вони знову назустріч.
— Ми вас чекали, чекали!.. — кричать.
А навколо всі сміються.
Приїхали ми нагору — і знову мерщій униз. Зловили нарешті їх.
Мама почала лаяти нас за те, що пішли не спитавшись, а ми розповідали, як загубили станцію. Тітка каже:
— Не розумію, як це ви загубили станцію! Я тут щодня їжджу, а ще жодного разу станції не загубила. Ну, поїдьмо додому.
Сіли ми на поїзд. Поїхали.
— Ех ви, пошехонці! — каже тітка. — Шукали рукавиці, а вони за поясом. Між трьох сосон заблукали. Загубили станцію!
І отак цілу дорогу сміялася з нас.
Приїжджаємо на станцію, тітка подивилася навколо і каже:
— Тьху! Зовсім ви мене заплутали! Нам на Арбат треба, а ми на Курський вокзал приїхали. Не в той бік сіли.
Пересіли ми на інший поїзд і поїхали назад. І тітка більше вже не сміялася з нас. І пошехонцями не називала.
ЛЬОДЯНИК
Мама
— Я піду, Михайлику, а ти поводься добре. Не пустуй без мене і нічого не чіпай. За це я подарую тобі великого червоного льодяника.
Мама пішла, Мишко спочатку поводився добре: не пустував і нічого не чіпав. Потім він лише підставив до буфета стілець, виліз на нього і відчинив у буфеті дверцята. Стоїть і дивиться у буфет, а сам думає:
«Я ж нічого не чіпаю, тільки дивлюся».
А в буфеті стояла цукорниця. Він узяв її і поставив на стіл. «Я тільки подивлюся, я нічого не чіпатиму», — думає. Відкрив покришку, бачить — там щось червоне зверху.
— Е, — каже Мишко, — та це ж льодяник! Напевне, той самий, що мені мама обіцяла.
Він запустив у цукорницю руку і витяг льодяника.
— Ого, — каже, — здоровезний! І солодкий, мабуть.
Мишко лизнув його і думає:
«Посмокчу трошки і покладу назад».
І ну смоктати. Посмокче, посмокче і подивиться, чи багато ще лишилось. І все йому здається — багато. Нарешті льодяник зробився зовсім маленький, як сірник. Тоді Михайлик поклав його назад у цукорницю. Стоїть, пальці облизує, дивиться на льодяник, а сам думає:
«З'їм його зовсім. Однак мені мама віддасть. Адже я добре поводжуся, не пустую і нічого такого не роблю».
Мишко дістав льодяник, засунув у рота, а цукорницю хотів на місце поставити. Узяв її, а вона прилипла до рук — і бух на підлогу. Розбилась на дві половинки. Цукор розсипався.
Михайлик злякався:
«Що тепер мама скаже?»
Узяв він дві половинки і притулив одну до одної. Вони нічого, тримаються. Навіть непомітно, що цукорниця розбита. Вій склав цукор назад, накрив покришкою і обережно поставив у буфет.
Нарешті мама приходить:
— Ну, як ти поводився?
— Добре.
— От молодець! Одержуй льодяник.
Мама відчинила буфет, узяла цукорницю… Ой!.. Цукорниця розпалася, цукор посипався на підлогу.
— Що ж це таке? Хто цукорницю розбив?
— Це не я. Це вона сама…
— Ага, сама розбилась! Ну, це зрозуміло. А льодяник куди ж подівся!
— Льодяник… Льодяник… Я його з'їв. Я поводився добре, ну й з'їв його. От…
АВТОМОБІЛЬ
Коли ми з Мишком були зовсім маленькі, нам дуже кортіло покататися на автомобілі, тільки нам ніяк не щастило. Хоч як ми просили шоферів, ніхто не хотів нас катати. Одного разу ми гуляли у дворі. Аж дивимося — на вулиці, коло наших воріт, зупинився автомобіль. Шофер із машини виліз і кудись пішов.