Щоденник страченої
Шрифт:
Як на мене, найглибші сенсації природи зашифровані в глибинах людської душі і тіла. І жоден космос не дорівняється нуртом своїх протуберанців із вулканами, причаєними за брамою людського тіла, отими до часу приспаними Везувіями, які за першої ж нагоди рвуть узвичаєний ритм життя на клоччя і пускають стрімголов найтихіших, найпередбачуваніших.
Хто мені скаже, чому так відбувається з людьми, які придумали незнищувану зброю і написали неповторну музику, але не змогли убезпечити себе від різких рухів власного єства?
***
Я
Адже ж я прошу допомоги в нього?!
А чого ж іще?
А хіба не легше допомогу прийняти від сторонньої людини, від якої зовсім не залежиш?
Та, мабуть, у допомозі від чужого є частка замовчуваного торгу, який залишається поза межами розмови, але не поза межами свідомості того, хто просить про допомогу.
Тоді такий торг — банальна панель для душі.
Аніж вдаватися до допомоги панельної, тоді легше сісти під церквою з простягнутою долонею.
Сидіння під церквою з простягнутою рукою — це прохання про матеріальну допомогу.
А як бути з тією, яку можна тільки відчути?
Чим?
Фібрами всіма.
Які вони, фібри?
Шкіра чи що?
Так це плоть.
Дурдом!
Хто ж може навіки любити жінку, яка переймається всілякою дурнею?!
17жовтня 198... р.
Учора повернулася із відрядження, а заспокоїтися не можу дотепер: я відвідувала жіночий монастир. Як дивно влаштовано природу. Жіночу.
Що вона там загубила, жіноча природа, в цьому веселому для очей, зеленому світі життя, обмеженому високими сірими монастирськими мурами?!
Я довго спостерігала, як наймолодша черниця, вісімнадцятилітня сестра Євтимія, сиділа скраєчку монастирського цвинтаря і застиглим поглядом дивилася в землю... А далі повільно водила прутиком по траві, опалому листю — й здавалося, вона пестить конкретну людину. Стільки ніжності було в її лінивих, повільних руках... стільки умерлого (чи лише завмерлого?!) пориву. Вона переводила прутик на литку, тоді збігала ним на траву, далі притуляла його до обличчя — і щось таке беззахисне й водночас палке проривалося у сповільнених рухах, що хотілося заспокоїти чи втихомирити її колисанням або пригортанням.
...Ніколи не думала, що вони можуть бути такими балакучими, ці працьовиті монашки із пожовтілими від авітамінозу чи довгого перебування в келіях обличчями, але з живими, жвавими очима. Коли я почула їхні житейські історії — мені зробилося ніяково. За себе.
Але
Я не насмілилася запитати, що відчуває кожна з них уночі, в час гарячого безсоння.
І добре, що не запитала.
Я б не хотіла знати правду.
Так само, як не хотіла би, щоб хтось знав правду про мене.
25 лютого 199...
Вчора відчула, що я його ревную.
Страшно.
По-чорному.
Без тями.
Він не давав жодного приводу, окрім того, що був просто не зі мною. Був далеко.
Я нічого не знала про кожен його день, настрій, вигляд.
Я його знаю святковим, навіть, якщо він приїжджає у футболці і шортах.
Коло мене він — людина святкова і святкуюча.
Але я уявляла, як він їде містом — і лишає очі на отих молодюсіньких голопупницях, що падають мало не під колеса його машини, і вішаються на шию в найбільш людних місцях.
Я уявляла, як він жаліє, що зарано народився, і думає чи каже вголос своєму водієві, ведучи очима за котроюсь із них: «Аз нею хтось же спить... А міг би я».
І тоді мені хочеться кинутися під чужі колеса чи потрощити сусідські вікна зі злості.
Бо про мене він так не думає ніколи.
18 січня 200...
Меценат — це хто? Ти — меценат чи хто ти? Меценат — той, що дає гроші. А як називається той, хто безкорисливо відриває від себе шматок серця? Серцепошматовувач? Я тобі не меценат?!
29 вересня 200...
Це чекання нестерпне, як нічний зубний біль.
Вимордувана,
невиспана,
із почервонілими очима,
тиняюся з кутка в куток,
п'ю каву,
викидаю старі речі,
розгортаю нечитані книжки,
розтираю скроні,
проклинаю,
благаю...
...але все до біса!
До біса! Господи, за що ж ти так не любиш жінку, що даєш їй муку невиправданого чекання????