Щоденник страченої
Шрифт:
13 січня 200...
Я кілька разів поривалася обірвати ці записи. Навіть хотіла спалити. Але в якусь мить зрозуміла, що це, може, моє спасіння — ця давня забавка фіксувати своє непутнє життя. Іноді мені здається, що я його просвистую в чотири пальці.
15 січня
Якби він знав, скільки він важить у моєму житті, він таки покинув би своє дурне місто і ще дурнішу роботу, всіх
А чому я хочу, щоб він жалівся? Хай би ганяв за мною по квартирі, злягався на підлозі, сміявся, сварився. Та хай би мовчав.
А чому мовчав? Без нього й так навколо мене панує суцільне мовчання. Навіщо мовчання удвох?
Наступного дня
Не можу сама собі пояснити, навіщо він мені...
Сказати, що він мені потрібен просто як мужчина, чоловік, самець — не можу. Я не потребую цього стільки, щоб перейматися цим на повному серйозі.
А що ж тоді?
Чого я потребую?
Я ж погамувала тілесну спрагу із ним.
Врешті, я наговорилася на два життя наперед з іншими. Люди живуть бік-о-бік і стільки не мають душевного зв'язку із іншим, як мали ми за короткі зустрічі.
Наш час із ним спресований так, як гіпсокартон.
Але ж удариш силою плеча — розлетиться — і не зогледишся, і не здокупиш.
То навіщо все-таки він мені?
Цвяхи я вмію прибивати сама. Зрештою, найняти чоловіка для такої непильної роботи — також не проблема.
Дітей ми народжувати вже не зможемо.
Спілкування я не позбавлена.
То чому мене так мучить його не-присутність біля мене?
Чому зазираю в щілини, як ворона в кістку,
з-під дивана вимітаю пилюку віником, а не витягую пилососом: а раптом там причаївся він?
Боюся його поранити?
Через це нерозуміння почуваю себе винною.
Міра моєї вини — вона яка, цікаво, з точки зору юриспруденції?
Бажання?
А що таке бажання жінки, сфокусоване на особі, якої вона добивається? Сублімація?
Але ж я його добилася. Геть зовсім. Бо він не раз і сам умирає від багатства наших розкошів. Я це чую серцем.
Фройд відпочиває?
***
Учора він нарешті зателефонував.
Зробив мені милість за багато часу. Мабуть, він знайомий з теорією мертвих мов. Не користуєшся — вона відмирає.
Він боїться вмерти?
А що сказав, собака? Що сказав?!
Собака
— Я під твоїм будинком.
— Заходь.
— У мене два квитки.
— Куди?
— Не знаю. Куди було. Він мене перелякав.
— Щось трапилося?
— Нічого. Я захотів віддати тобі три дні.
— Ти мені їх не обіцяв.
— Але ж ти хотіла би, щоб я пообіцяв.
— Ти мені їх не винен.
— Я сам собі винен.
— У тебе депресія.
— Ні.
— А що?
Він довго мовчав.
— Я довго йшов до цього. Ти мене не розумієш.
... Він так і не піднявся в квартиру. Я вже й сумніваюся, чи він був під будинком, чи це чергове вар'ятство...
***
Що мені робити? Хто кого покинув?
***
Я хочу піти по руках. Уже. Негайно! Поїхати в Португалію і потрапити в найбридкіший бордель, бути проданою брудним туркам, стати вуличною дівкою на околицях Варшави, але не знати, не знати цього спокійного щастя самотності! Бо навіть з ним... Хіба я чимось відрізняюся від куртизанки?! Я ж також чекаю, поки в його чоловічих графіках черга дійде нарешті до мене.
То й що з того, що я не в натуральному борделі?
Я сьогодні знову п'яна.
Краще б я була мертва.
Наступного дня
Стою перед дзеркалом і роззираю себе.
Готуюся до побачення.
Не з ним.
У мене появився новий залицяльник — не-вимагальник, тільки давальник по імені Л.Д. Грошовитий дядько пенсійного віку, якому потрібна молода жінка. «Для приємного проведення надміру зайвого часу». Все решту він дасть, так мені й сказав.
Першою після нетривалих оглядин має бути сьогоднішня вечеря в ресторані на воді.
Що буде після вечері?
Щось та буде.
Але Л.Д. дуже чесний. Він попередив, що жодна жінка не прокидається вранці біля нього: він її серед ночі випроводжає в обов'язковому порядку, благодійник.
Це дуже добре, що я не бачитиму, як спить Л.Д.
Л.Д. точно не спить по діагоналі ліжка.
Не закидає руки за голову.