Серце

Косинка Григорій

«Непоганий улан…» - насмішкувато подумав Трохименко: він не любив у війську жінок-кавалеристів, бо вважав чомусь, що такі жінки тільки для параду на конях гарцюють…

Панна під'їхала конем близько жовніра і, по-військовому виструнчившись на сідлі, привіталася. Жовнір відповів на привітання.

–  Що то бовваніє?
– бридливо запитала панна в жовніра, звівши очі на перелякану Минку в розхристаній сорочині.

Панну вразила, більше - обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний… І дратувала.

Жовнір,

зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася в дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!

–  Спека, ласкава пані, а вона - пся віра-біжить купатися!…

–  Так, спека…- нервово, механічно піддакує жовнірові Трохименко.

У панни - видно йому в бінокля - злобно засвітилися очі; красиве обличчя моторно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсміялася білими-білими зубами… Рубала словами перед суворим жовніром, що йому застигла на вустах усмішка:

–  Маємо певну варту, пане… Справжня ідилія на більшовицькому кордоні! Гайдамаки пасуть свині, хлопка вільно топче собі землю польську, а ви, пане… пробачте мені, що порушую військову субординацію, видно, все те переводите?

–  От сволоч, землі їй хочеться: про землю щось говорить… - не розуміючи гаразд польської мови, з обуренням прислухався до слів панни Трохименко.

Останні слова з пісні якоїсь, що її виразніше проказала панна жовнірові, Трохименко зовсім не зрозумів.

–  Ми, на жаль, забуваємо, - чув він, - а треба пам'ятати…

Ми покликані…

А далі - годі було зрозуміти: панна говорила про невідому Трохименкові святу якусь землю:

–  Bo to ziemia swieta od Boga dana і krwia. Naszych ojcdw nie raz poswiecana.

Жовнір мовчки, похмуро вислухав панну; ні єдиним словом не обізвався, а тільки зручніше поправив собі на плечі ремінь рушниці.

–  Послав би її під трамтарарам, щоб до нових віників пам'ятала, а то… стоїть, слухає, - незадоволено реагує Трохименко.

Минка забула на хвилину за свою свиню; швиденько, підсьорбнувши носа, вона втерла рукавом сльози й слухала: панна говорить вірші такому великому жовнірові… Ніби вчителька в школі - аж смішно Минці! Яка файна, красна панна на коні! І жовнір, видно, боїться її, бо так пильно-пилььно слухає… Минка, як прижене свині, розкаже матері про все-все.

Перед очима панні майорить над берегом Збруча, як маківка в цвіту, червона косинка. Панна робить стеком півколо у повітрі й повертає коня грудьки навпроти Трохименкової засідки; кінь стає дибки, шупить вуха, а панна злегка торкає його острогами і, запінена з незрозумілої червоноармійцеві люті, жене коня просто на Минку.

У Трохименка защеміло з образи серце: що вона, ця випещена й вигуляна, збирається робити з дівчам?…

Ось уже кінський копит блищить недалеко Минки… Панна смикає вудила коневі і легко, мов той джигіт, збиває стеком червону косинку…

–  Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата… Я ж її не пуската…- кричить розпатлана Минка

Вона падає на коліна і, маленька на землі, як ховрах під кущем шелюги, ковтає сльози і слова

Панна мовчки б'є стеком коня на всю

руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею… Минка з жахом дивиться з-під куща шелюги, а загледівши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, біжить і кричить не своїм голосом, ніби вона мати свині тій:

–  Ой, панночко-голубочко, не вбивайте її… Вуйка Юхима свиня, - захлинаючись сльозами, голосить Минка.

Трохименко голосно лається, брудно, милуючи в лайці панів і підпанків. Бінокль тремтить у мит руці… А серце стукає йому так, як стукаю під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

Він міниться на обличчі; лайка більше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до крові, він втопив очі в одну точку-на панну… Не треба йому бінокля, він своїми очима хоче спостерігати все до кінця!

–  Хами, пся крев!
– голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню.

Мить якась, і кінь з розгону розпанахав копитом черево свині; він висмикнув скривавлений копит з тельбухів тварини і, крутнувши головою, поставив піднесену ногу на сигу, зелену траву…

Свиня в агонії дико кричала і все підводила писка під кущ верболозу, бо сонце заливало їй очі.

–  Так… Так,- механічно повторював Трохименко.

Панна повернула коня назустріч Минці, наздогнала її над берегом Збруча.

–  Довго пам'ятатимеш, хлопко…

Минка більше не кричала й не благала; заплутавшись у високій траві, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня…

Панна вдарила коня стеком між вуха й пустила його на Минку; кінь, оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула йому до крові вудила, - тоді він подався грудьми наперед і на всю силу, як і свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки.

–  Пані, я не дозволю… Що ви робите?
– гукнув переляканий жовнір.- Це- злочин, це…

Але його слів не чув уже Трохименко.

…Будуть, будуть пани магнати Батьками орати, матерями волочити…-

врізався Трохименкові слова з якоїсь пісні невідомої. І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвом, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

–  Я тобі, курво, покажу, як стріляють хлопи…- шептав він, підсовуючи рукою рушницю.

Тоді, вдруге за сьогодні, взяв він на мушку за всіма законами техніки військової; перед очима Трохименкові, десь у траві, лежала з розломленим хребтом Минка - маленька, як ховрах під кущем шелюги, а він пильно, вимірюючи на метке око віддаль, не спускав з очей панну на коні.

Куля дзвінко заспівала через Збруч-ріку знайому Трохименкові пісню: вйо-о-о, вйо-о-о… Цюв-у-у…

Він бачить: панна підскочила на сідлі й випорснула ногами з стремена; кінь, прищуливши вуха, зірвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивиш від пострілу стека, ніби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобі маленьку чорну цятку, що з неї стікала кров…