Серед дикунів Нової Гвінеї
Шрифт:
Хоч я й не знав дороги до Горіми, та сподівався дістатись туди берегом.
Не буду вдаватися в подробиці, описуючи цю дорогу. На одинадцяту годину сонце почало дуже пекти. Довелося перейти вбрід річку Кіор, де вода сягала мені пояса, та ще другу, мілкішу. В одному місці я пішов стежкою в лісі, гадаючи що її прокладено рівнобіжно до берега, та стежка так заглиблювалася в ліс, що мені довелося завернути на другу, а потім і на третю. Я вже думав, що заблукав, коли це при другому повороті я знову раптом побачив море. Була вже третя година, і я надумав відпочити на цьому місці та з'їсти взяте з собою таро. Горіма була недалеко, але мені не хотілося прийти туди раніше п'ятої години. Я пригадав одну обставину, дуже для мене незручну, яку я зовсім спустив з ока, а саме, що діалект Горіми мені абсолютно невідомий і що навряд чи там трапляться люди, які знають діалект Бонгу. Проте повертатися
Село Горіма міститься на миску, тому людям, що ходили або стояли в цей час коло берега, моє наближення помітно було ще здалека.
Навряд чи я потрапив би того ж дня в селище, бо берегом на чималому просторі росли мангрови [63] . На щастя, на березі лежала витягнута пірога й чути було кілька голосів у лісі, і я надумав почекати, поки тубільці повернуться. Нелегко було б описати вираз їх подиву, коли вони повернулися до своїх пірог і побачили мене. Мені здалося, що вони ладні були втекти, через те я похопився одразу ж підійти до найстарішого з трьох.
63
Мангрови — дивись примітку Мангри.
— Ви люди з Горіми? — спитав я діалектом Бонгу.
Тубілець підвів голову — жест, який я сприйняв за ствердження. Я назвав себе й додав, що йду оглянути Горіму та що ми поїдемо разом.
Тубільці мали дуже розгублений вигляд, але швидко оговтались, і через те що їм, мабуть, і самим треба було додому, то вони, видимо, були навіть раді відкараскатися від мене так дешево. Я дав кожному з них по плитці тютюну, і ми рушили. Відстань, як виявилося, була далеко більша, ніж я сподівався.
Сонце було зовсім низько, коли ми під'їхали до селища. Мій білий капелюх і таку ж куртку жителі помітили ще здалека, тому багато хто зібрався зустріти мене, тоді як інші то вибігали до моря, то знову поверталися в селище. Давши ще тютюну та по одному цвяху моїм супутникам, я пішов у селище в супроводі тубільців, які зустріли мене коло берега. Однак жоден з них не говорив діалектом Бонгу, і я сумніваюся, щоб хто-не-будь навіть достатньо розумів його. Довелося вдатися до первісної мови — до жестів. Я поклав руку на порожній шлунок, потім показав пальцем на рот. Тубільці зрозуміли, що я хочу їсти, принаймні один з дідів сказав щось, і я незабаром побачив усі готування до вечері. Потім, поклавши руку під щоку й нахиливши голову, я промовив: «Горіма», — і це мало означати, що я хочу спати. Мене знову зрозуміли, бо одразу ж показали на буамбрамру. Я не міг пояснити, а то насамперед я заспокоїв би жителів, яких, здається, дуже збентежив мій несподіваний прихід. За себе я був дуже радий, бо міг бути певний, що не ляжу голодний і переночую не просто неба (на що відважуюся тільки в найскрутніших випадках, боячись пропасниці). Я так зголоднів, що нетерпляче чекав, коли з'явиться табір із стравою, і не звернув уваги, коли прийшов чоловік, який добре знав діалект Бонгу. З великим запалом узявся я за таро, яке мені подали тубільці, і вважаю, що це була найбільша порція, яку я будь-коли їв у Новій Гвінеї. Вгамувавши голод і пригадавши головну причину, яка привела мене в Горіму, я подумав, що тепер саме слушний час поговорити з тубільцями, маючи коло себе людину, яка може бути за перекладача. Я його швидко знайшов і сказав, що бажаю поговорити з людьми Горіми та дізнатися, що вони можуть мені сказати. Я запропонував йому одразу ж скликати головних людей Горіми. Коло входу до буамбрамри з'юрмився чималий натовп людей, яких скликав мій перекладач. Він сказав мені кінець кінцем, що всі люди Горіми зібралися. Звернувшись до перекладача, я звелів, щоб до багаття підкинули сухих трісок для більшого освітлення буамбрамри. Коли це зроблено, я сів на барум біля багаття, що освітлювало обличчя присутніх. Перші мої слова до перекладача були:
— Абуї та Малу тут чи ні? — Перед цим, забувши ці імена, я мусив був переглянути мою записну книжку, бо записав їх учора ввечері в пітьмі. Коли я назвав ці два імені, тубільці почали перезиратися між собою, і за кілька секунд мені сказано, що Абуї тут.
— Поклич Малу, — наказав я.
Хтось побіг по нього. Коли Малу прийшов, я підвівся й показав Абуї та Малу два місця кало самісінького багаття, якраз напроти мене. Вони видимо неохоче підійшли й сіли на вказані місця. Потім я звернувся з короткою промовою до перекладача., що перекладав у міру того, як я говорив, цебто майже достоту точно. Зміст промови був приблизно такий. Почувши
Договоривши останні слова, я попростував до барли й, злізши на неї, загорнувся в ковдру. Мої слова справили, здається, неабиякий ефект. Принаймні, засинаючи, я чув вигуки та розмови, де не раз повторювалося моє ім'я. Хоч я недобре спав і прокидався кілька разів, та це сталося не через побоювання перед тубільцями, а, мабуть-таки, через мою важкувату вечерю, якої я звичайно уникаю.
Другого ранку я був, розуміється, цілий і неушкоджений, і перед тим як я пішов з Горіми, Абуї приніс на подарунок добрячу свиню і разом з Малу конче жадав проводити мене не тільки до Богатім, але й до таль Маклай.
Цей епізод, про який оповідали й переказували з селища до селища, справив велике враження.
Липень
Екскурсія в селище Телят. Моя шлюпка (динга) була занадто мала, щоб умістити провізію на кілька днів та різні речі (стіл, складаний стілець, гамак тощо), потрібні для багатоденної екскурсії. Крім того, вона була занадто плоска (низька), і її легко могло залити водою під час великого хвилювання. Тому я вирішив, що вона незручна для екскурсії в Телят і надумав скористуватись одним з великих ванг Білі-Білі. Ці піроги, як я вже казав, мають досить простору хатину на платформі, і в одній з таких пірог я міг не тільки вмістити всі свої речі геть аж до висячої гасової лампи, але знайшов місце для стола та мого невеликого крісла. В хатині ж другої піроги помістився Сале з усім кухонним начинням. Кожним вангом керувало двоє людей: один — парусом, другий — стерном. Один ванг належав моєму давньому приятелеві Каїну, другий — Кісемові, дуже енергійному, але, на жаль, занадто балакучому жителеві Білі-Білі. Люди цього селища з діда-прадіда щороку по кілька разів мандрують уздовж північно-східного берега до селища Телят.
Вони вивчили цю місцевість, вітри, періодичність їх, течії, зручні пристані вздовж берега тощо. Тому-то було цілком природно, що я надав своїм супутникам всю морехідну частину експедиції, умовившись тільки, що ми будемо спинятись у кожному селищі стільки часу, скільки це буде для мене потрібно. Каїн і Кісем пояснили, що всі переходи із селища в селище вздовж берега ми робитимемо вечорами або ночами, користуючись береговим вітром, який дме рівномірно кожної ночі, починаючись через годину або дві після заходу сонця й триваючи до світанку. Протягом дня нам неможливо було б боротись з супротивним зюд-вестом, який іноді буває дуже сильний.
Отже, годині о восьмій вечора тубільці допомогли людям Білі-Білі спихнути обидва важкі ванги в море. Вітер був невеликий, і ми просувалися вперед дуже поволі. Я вже познайомився з цим берегом раніше, тому ліг спати, цілком покладаючись на досвідченість Каїна і Гассана. На деякому віддаленні за нами рухалась і друга пірога з Кісемом, його сином та Сале в ролі пасажира.
6 липня на світанку ми проходили повз мис Ріньї, який тубільці називають «Теваліб». Мис цей складається з коралового рифу, який підіймається футів на п'ятнадцять-двадцять над рівнем моря у вигляді чорнуватої, поточеної прибоєм стіни, над якою в свою чергу підноситься праліс. Пройшовши мис Теваліб, ми опинилися коло піщаного берега (улеу), за деревами якого видно було хатини покинутого селища Бай. Трохи згодом ми пройшли обмілину, коло якої вода дуже хвилювалась і пінилась.
У той час як ми рухалися вздовж берега, кілька тубільців бігло по берегу, намагаючись роздивитись, хто б це могли бути ці дивно вбрані люди (я і Сале), що пливли на вангах у Білі-Білі. Пройшовши гирло річки Товар, ми повинні були витягнути свої ванги на берег, бо зайшов штиль; тут нам чимало допомогла система блоків, яку дав мені П. П. Новосельський ще 1871 року, за які я йому не раз був дуже вдячний. Мої супутники. швидко навчились їх застосовувати і поводилися з ними дуже спритно. З цього місця відкривався гарний краєвид на гори. Але мені не довелося довго милуватися ними, бо великі білі хмари закрили гори й долини. Тут, на березі, колись було селище, але внаслідок нападу ворогів його перенесено в ліс на досить далеку відстань від берега по правий бік річки Товар.